А любив він, як звичайно, вино і жінок. І всі це знали. Мав багато коханок, але ні одній з них не вдалося здобути його довір'я. Японський полковник контррозвідки Осакі, що підозрівав Зорге, втяв з ним таку штуку: познайомив його з дуже привабливою гейшею. І, коли Зорге опинився на її мешканні, він, у хвилину найбільшого любовного екстазу, почув зненацька звуки тієї зозулі. І це рішило. Гейша його полонила. Він їй повірив, а вона його видала.

— А тому, Віро, увага! — промовив Троян. — Та шопа! Увага! Вона може тебе згубити!

— Або навпаки: врятувати!

— Цікаво, цікаво! — зауважив іронічно Троян.

— І навіть дуже цікаво! — підкреслила Віра. — Лиш глянь! — викрикнула вона, показуючи навкруги. — Чи ти віриш, де ми знаходимось?

— Щось трошки так.

— Ми біля першоджерела нашого буття.

— Я не знав, що ти така сентиментальна.

— Всі люди сентиментальні. Оповідають, що, коли Троцький ще був у Кремлі, відвідав його одного разу батько. Троцький повів старого на місце коронації царів, сів на троні і так само, як я, патетично запитав: «Чи ти знаєш, батьку, де я сиджу?»

— Яка різниця ідеалів! — ніби між іншим, промовив Троян.

— Тепер ти це знаєш. При цьому, напевно, пригадуєш свою Шприндзю, — уколола його Віра.

— Так. Можливо, — це сказав Троян, вже стоячи біля свого коня і потріпуючи його по гриві.

— Вже збираєшся? — спитала Віра.

— Мушу!

— І лишаєш мене? — додала вона по-жіночому.

— Мушу! — своїм тоном відповів він.

— І не кажеш мені йти з тобою?

— А ти можеш?

— А якби могла?

— Нема куди.

— Адже ти йдеш!

— То я. Ти звикла до іншого простору.

— Звідки це знаєш?

— Сама кликала.

— А може, я змінила свої простори.

— Не можу знати.

— Не віриш?

— Лише до цієї шопи. Ну, прощавай!

Не подав навіть руки, сів на коня, кивнув головою і поїхав чвалом попід Мартиновим гаєм у напрямку монастиря.

Віра була приголомшена, не знала що робити, дивилась, як зникав з очей той вершник, і її огортали біль, жаль, розпука. В першій хвилині вона подумала про помсту. А коли вершник зник і вона залишилась зовсім сама у тому яру, коли глянула на похилену шопчину, на гай, на луг, на Гуцівський сад, у ній знову воскресло і закрило собою все те почуття, яке переживала тут не раз тоді, коли була маленькою, босоногою дівчиною у довгій, брудній полотняній сорочці. Пригадала, як не раз пробігала, мов дика, побіля цієї шопчини, позирала на неї з острахом, чи не вийде Ляш з мотузом на шиї; пригадала свої болі і жалі, коли її бив батько, а вона не знала за що, бігла плачучи до цього яру і зустрічала Якова, що пас отам далі три сірі вівці. Він нічого у неї не питав, лише давав їй спілих черешень або кусник підпалка, а потім вони бігали по стежці наперегони, або, сидячи навпочіпки, грали в крем'яхи, або він оповідав їй казку про Бабу Ягу, про сім розбійників, злу мачуху, заморського принца. Вона пригадала те блаженне почуття щастя, остраху, радощів, що виповняли її, коли верталась засмерку додому, і в тій самій сорочині лягала на лавці, і засипала приємним сном з усмішкою на устах.

Усе це виринало з глибини душі Віри, і так пластично, на тлі цієї природи, стало перед очима, і такі ще свіжі були ті солодко-болючі переживання щастя, що його зазнала вона цієї ночі, і все це разом було таке невисказано дивне, що її гнів і біль поволі стихли, змінилися чимсь іншим, і в ушах зазвучали слова Якова: «А ти можеш?.. Ти звикла до іншого простору…» І, нарешті, оте: «Мушу!» Так. Він їй ще не вірить. Вона ще для нього не готова. Але він уже… любить. А може, любив завжди. І хто знає, чи вона має право вимагати від нього «віри», коли перед ним таке велике «мушу». А разом — хто може їй сказати, чи все її минуле не було лише довгим, дуже довгим і крутим, тяжким шляхом до його «мушу»? Так, це — питання!

Віра помаленьку повернулась, пройшла стежкою назад до криничини, присіла над нею, зачерпнула долонею холодної, прозорої води, відсвіжила чоло, очі, уста, обтерлась хустинкою, напилася і пішла далі в напрямку Гуцівського саду.

Здіймався день, співали птахи.

Від серпня починаючи, Троянова бригада діяла як окрема оперативна бойова одиниця УПА-Північ, ВО «Заграва», під зверхністю командира Енея.

Еней, як і Троян, не заглиблювався в ідеологію, не думав про те, хто буде очолювати майбутню самостійну Україну, як буде розв'язана в ній земельна проблема. Вони були просто військовиками, патріотами-державниками.

Троян був розвинений інтелектуально, він багато читав, і то не лише рідномовні книжки, а й чужомовні, солідні праці. Еней під цим оглядом далеко не дорівнював своєму підлеглому, але він був від ніг до голови вояк, не мав маршальських претензій та отаманських комплексів і завжди був готовий на жертву і подвиг. А тому він Троянові подобався.

декламував Троян Терешкові.

Терешко також ставився до Енея доброзичливо.

— Головне, ті його вуса, — казав він, як звичайно, з ноткою іронії. — Як у Будьонного.

— А він справді трохи нагадує Будьонного, — озивався Залізняк.

— Так само тупуватий, — додавав Царенко, що з першого дня недолюблював Енея.

— О, не кажи! Вже одно те, що він не Орел і ніякий інший звір, а Еней, багато каже, — боронив Енея Залізняк.

— Не думаю, щоб це було за Вергілієм, — бурчав далі Царенко.

— А! Вергілій! З нас, Царенку, вистачить поки й Котляревського, — казав Залізняк, натякаючи, що й сам Царенко ледве чи нюхав Вергілія.

Але наближалися гарячі дні, і часу на суперечки лишалося мало. Від ранку до вечора всі були зайняті. І не лише бригада. УПА росла, як лавина, що котиться з гори, вона з кожним днем більшала, ширшала, потужнішала. Рили вглиб землю, як кроти, зносили на зиму харчові запаси, працювали в підземеллях майстерні, шились уніформи, школились старшинські кадри.

Одна з таких нашвидку збитих старшинських шкіл, чи радше курсів, виникла в ліску під Острогом. Трояна покликано до неї викладати тактику. Тут він знов зустрівся зі своїм колишнім шефом по батальйону полковником Ступницьким, що був командиром школи і звався Гончаренком. Півтори сотні курсантів — молодих, здебільша сирих, але міцних, здорових, готових на найбільшу жертву хлопців — жадібно, мов справжні школярі, ловили кожне слово, що помогло б їм стати командирами рідної військової сили. Виклади відбувались просто на поляні, на зеленій траві, під сонцем, вітром і небом, курсанти були не конче однаково одягнуті, але всі як один були засмаглі, вивітрені.

Троян їх страшенно любив. Стоячи перед їх лавою, він не раз казав:

— Хлопці! До нашої тактики належить також тактика вмерти! Командири нашої армії не мають права вмирати у постелі, хіба в тому випадку, коли б ми дійшли до Москви і там, у Грановитій палаті, продиктували Москві мир. А інакше кожний з нас, юні друзі, має право на смерть лише в бою! Це пам'ятайте!

Це ніяка патетика, ніяка бляшана бравура чи мелодраматична п'єса, це, юні мої товариші, наша предковічна трагедія, в якій народились, зросли і в якій помремо. Може, пригадуєте собі часи Хмельницького, його атаки під Корсунем, під Пилявою, але, може, пригадуєте також… його останній бій під Берестечком? Пригадуєте той острівець на болотяній річці Пляшовій і на ньому гурт козаків в оточенні тридцяти тисяч ляхів? І коли козаки вистріляли свої кулі, і коли їм кричали «здавайтесь», вони потрощили свої мушкети і висипали в річку з кишень своє золото. А потім обняли один одного, сказали «прости, брате», — раз, другий і третій!

А потім зарубав один одного шаблею, а останній, отаман, сам пробив своє серце… Так, друзі! Це — наша грізна традиція, в якій, часто несвідомо, росло, зріло і визріло ось це наше покоління, покоління другої, але не останньої, світової війни!