Ну, от! Вони й самі дістали зброю! Тепер Пюц мовчить. Він робить що може. Його люди божеволіють від розстрілів. Як можна робити розвідку, коли він мусів недавно розстріляти самого начальника розвідки, фольксдойча, що виявився співробітником партизанів.
Мовчить також упертою, демонстративною мовчанкою кореспондент пресової служби Гантер. Він в корені невдоволений теперішнім режимом. Він знає, що цей режим ніби навмисне створений, щоб викликати і множити труднощі. Зрештою, його покликали сюди не висловлювати свою думку, а лише слухати й виконувати.
Мовчать і всі інші, за вийнятком генерала, що попросив слова, а потім довго, плутано й патетично, пересипаючи мову справжніми та видуманими цитатами з фюрера, говорив про німецьку місію в цій країні, про «лебенсравм», про конечність закінчити війну переможно, про велич вождя, про його епохальне значення в історії взагалі, а німецького народу зокрема, про труднощі його завдання і нарешті висловив пророцтво, що ще прийде час, коли людство збагне і оцінить жертви, покладені німецьким народом для добра і щастя всіх цивілізованих людей.
Генерал говорив довго, вибило дванадцяту годину, і Даргель оголосив перерву на обід.
Усі встають, усі спішать до нового, недавно побудованого в німецькому орденському стилі дому на обід, лише Даргель не спішить, він не ходить до Німецького Дому, він обідає у своєму гарно обставленому, затишному мешканні, кроків за п'ятдесят від свого уряду, що належало колись кураторові волинської шкільної кураторії. Молоденька, елегантна, у біленькому фартушку панна Регіна, з приємним, обіцяючим поглядом і солодкою усмішкою, подає йому щодня його улюблені нудельзупе, райсзупе, генезупе, його улюблену смажену качку, гефюльте телятину, його пудинг, його рейнське, його чашечку «мокка»…
Цього дня, в той саме час, коли Даргель з апетитом споживав переслану йому в дарунок самим рейхскомісаром смажену дичину з французькою, приправленою вином підливою, його секретарка, також гарненька русявка, фольксдойчерка панна Лідія Лісовська піднесла слухавку телефону і сказала лише одне слово: «Шон!» На це у готелі «Дойчес Гоф» інша чарівна дама відповіла так само одним словом: «Шон!» Опісля чарівна дама піднесла слухавку і промовила: «Шон?» Панна Регіна, до якої це відносилось, скромно і байдуже потвердила: «Шон!»
На це останнє слово елегантний молодий офіцер в уніформі ес-ес штурмбандфюрера, що сидів за столиком у готелі «Дойчес Гоф», попиваючи каву і уважно читаючи «Україно Цайтунг», враз поклав газету, спокійно встав, спокійно вийшов і сів у новеньке, темно-сіре авто, що стояло перед готелем. Авто рушило, побігло Німецькою вулицею, по хвилині звернуло вправо на Гебітскомісарську, щоб ще по хвилині звернути вліво на Рейхскомісарську, проїхати побіля будови рейхскомісара і добігти до будиночка з ренесансовим портиком саме тоді, коли з нього спокійно виходив заступник рейхскомісара. Лише на одну секунду авто зменшило швидкість, щоб з нього вилетів якийсь предмет просто під ноги комісара. В ту ж мить авто з місця взяло шалений темп і погналося мов скажене до вулиці Тополевої, звернуло вліво, помчалось до Німецької, звернуло до Ес-ес, вправо і мов дим щезнуло десь там на північному передмісті.
Вибух потряс містом від краю до краю. Негайно зчинилась метушня, зірвалось кілька поліційних авт, але, коли вони доїхали до вулиці Ес-ес, звідти саме виїжджав цілий обоз селянських підвід, що зовсім затарасив проїзд, і, поки вони пробилися через ті підводи, по темно-сірому авті не лишилося й сліду.
Розуміється, що продовження важливого засідання в кабінеті Даргеля цього дня не відбулося. Але, коли амбуланс з юрбою ес-есів примчався на місце катастрофи, на диво всім, знайшли Даргеля лише приглушеним, лише запамороченим, засипаним порохом, але живим і цілим. Виявилось, що, коли під його ноги впав той предмет, він не розгубився, а одразу ліг на землю за поріг. Предмет ударився об поріг, злегка відбився і, вибухнувши, розвалив портик, а з фронтової стіни будинку вибив усі шиби. Розуміється, це було чудо, всі Даргеля вітали, тиснули руку, він скоро прийшов до себе і, щоб підкреслити свою зневагу до небезпеки, рішив негайно їхати до уряду, де його зустріли всі урядовці і провели до кабінету. А його чудова секретарка панна Лідія з вийнятковою сердечністю піднесла йому для заспокоєння чашку чудової кави та якісь особливі гаванські сигари та погрозливо заявила:
— То вони! То ніхто як вони! Українці!
Вона дивується, чому це влада так довго з ними панькається, чому не виарештує всю ту сволоту, щоб мати нарешті спокій.
Як на зло, саме в цей час прорвався в кабінет збентежений чоловік у партійній уніформі і многозначно поклав на стіл перед комісаром якусь картку.
— Що це таке? — запитав комісар.
— Прошу покликати перекладача, — заявив чоловік у партійній уніформі.
Покликали перекладача. Членська картка Організації українських націоналістів. Друг Амвросій Шевчук. Чорним по білому. Де він її дістав? Знайшов. Де знайшов? На дорозі. В якому місці? На місці катастрофи.
Ясно. Все ясно. Панна Лідія має повну сатисфакцію.
Того ж вечора уряд Пюца дістав розпорядження знов очистити рівненську в'язницю. За останній час там знов набралось понад п'ять сотень ув'язнених.
А другого дня відомі три «шторхи», що мали свою базу на рівненському летовищі, методично завантажились запальними бомбами і кудись відлетіли, щоб по якомусь часі вернутися без вантажу. В тих місцях, де вони побували, горіли Тайкури, горіла Вілійка, горіло Гільче, все небо, від краю до краю, затягалося чорною поволокою, ховаючи сонце.
Але не дармував і той бік фронту. На другу чи на третю ніч полягали ладом стяті телеграфні стовпи від Рівного до Шепетівки. По залізничних лініях Ковель — Рівне і Дубно — Рівне потяги зривались ніч-щоніч. На лінії Крем'янець — Дубно залізничний рух завмер зовсім. На всіх шляхах і дорогах появились написи: «Увага! Банденгебіт!» Авта могли їхати лише валками, в супроводі панцерів. Усі станції обернулись у фортеці, міста оточились валами, бункерами, колючими дротами, урядові будови — засіками… Ночами на всіх кінцях міста стояли варти й застави. Раз у раз зривались, здебільша фальшиві, тривоги, зчинялась стрілянина… Панцерні вози безперервно снували по місту, а всі урядовці ходили озброєні.
Був настрій облоги, перманентної тривоги, понурої непевности, постійної небезпеки. Тут і там несподівано вилітали в повітря будови, спалахували пожежі, переважно в тих місцях, де були якісь склади, особливо склади пального. І, коли над містом здіймався чорними валами дим, усе, здавалось, падало ниць, ніби той дим привалював людські душі страшним тягарем.
Йшли суди. Судив спеціально висланий з рейху офіцер-інвалід з першої війни, без обох рук, із спотвореним, позшиваним, мов футбольний м'яч, обличчям, самий вигляд якого наганяв жах. Засуджував на розстріл, шибеницю. На широкій площі перед судом, що постала внаслідок збомбардування довколишніх будинків, ранками появлялись шибениці з повішеними, які гойдалися на вітрі, мов балони.
Але одного ранку до будинку суду ввійшли двоє людей в уніформах ес-ес, зустріли на сходах суддю, пустили в нього серію з автомата і не поспішаючи вийшли попри здивовану варту, яка чула постріли, але не відважилась затримати «офіцерів ес-ес».
І все це робилось дуже просто, під звуки воєнних звідомлень, які кожного дня приносили вісті про те, як ломились фронти, як в руїнах зникали тисячі й тисячі людських істот, що видавались з цієї віддалі, на тлі гігантських подій, дуже маленькими, немов рої комарів. І тоді, коли під Білгородом ішло залізо на залізо, сталь на сталь, коли, здавалось, їх металеві удари чути було на весь світ, на полях Волині росло високе, колосисте, невідомо ким і для кого сіяне жито. Ні одне поле тоді не дармувало, і здавалось, що жито само виросло, бо хто міг в такий час його сіяти, коли всі хлібороби обернулись у воїнів. А між житом у різних місцях, нагадуючи допотопні створіння, височіли напіврозібрані кістяки совєтських танків, залишені в незліченній кількості під час першого відступу. Селяни виривали з них, мов з живого тіла, кращі кусні і кували з тих куснів лемеші до плугів. Десь-інде тисячі людей у наймодерніших фабриках найдосконалішими засобами кували ті потвори, а тут на полях обухами сокир, ломами та ковальськими молотами їх розковували, і було в цьому процесі щось від змагання двох початків, щось, як і сама земля, предковічне.
