— І ще одно, — продовжував він. — Відносно того мільярда карбованців. Не моїх рук це діло. Лиши кесареві кесареве… І ще останнє: минулого разу ти щось натякала на того Батутіна. До речі, хто він?
— Генерал.
— Знаю. Генерал. Б'є під Сталіном Манштайна. Але мені цікаво, чи він знає азбуку?
— Мабуть.
— І все-таки дико неграмотний. Якщо можеш, перекажи йому мою думку.
Вона знов здивовано на нього подивилась. В його очах світилась іронія.
— Ну, Павлінко, прощай! — сказав Яків. — Ось так просто твоя дорога! — і показав рукою на широку долину. — Спасибі, що не забула. А не видержиш — вертайся. Ти для мене ніякий злочинець, і судити тебе я не буду!
Попрощались просто: потиснули руки і розійшлися. Він довго проводив очима її постать, що поволі спускалася ковзькою дорогою, назустріч холодному вітрові. Він бачив простір, Дермань. Чомусь пригадав його минуле. Якісь князі пригадалися. Василь, син Федора Острозького, фундатора цієї оселі і того монастиря. Троян не мав у себе ніяких хронік, але знав, що тут, у цьому селі, була одна з перших в Україні друкарень, що керував нею сам перводрукар, відомий на цілому сході Європи Іван Федоров, який походив з Москви і втік звідти, переслідуваний царем Іваном Лютим за чарівництво. Він був на службі у князя Костянтина Острозького, заснував в Острозі друкарню і довгий час працював у Дермані як управитель княжих дібр, а також заложив і тут друкарню, в якій видрукувано багато книг слов'янською мовою.
Тут працювали такі визначні творчі люди української національної культури, як Герасим Смотрицький, його брат Мелетій Смотрицький, рідний брат Северина Наливайка Дем'ян, тут перебував близький друг Івана Вишенського, афонський схимник Іов Княгинецький, і багато, багато інших славних людей працювало у мурах отого монастиря, що його дзвіницю видно з цієї гори, прозваної Турецькою, або Батиєвою…
Були дерманці не лише хлібороби, ловці, але й воїни. Під мурами цього їх монастиря лягло і увійшло в землю чимало ворогів, що намагались стерти це місце з лиця землі. Так, наприклад, 1512 року невеликий загін волинян-дерманців-куян-бударажчан розгромив двадцятип'ятитисячне військо хана Менглі-Гірея, визволив 16 тисяч бранців і взяв у полон десять тисяч татар і турків, що їхні деякі нащадки й досі живуть отам на Махобеях, на Турецькому… Тут діяли загони таких борців за права й свободу цієї землі, як Наливайко, Лобода, тут проходили курені Кривоноса, Колодки, Гараська, Небаби, Головацького, що завжди діставали від дерманців велику потугу.
Троян усе це знав. Він також знав, що в його власних жилах тече кров одного з тих Балаб, чи не Охріма, що, проходивши через Дермань під Кривоносом і бувши тут на постої, закохався у веселу дерманянку, а вертаючи з-під Берестечка, розбитий і поранений, у товаристві Гуци та Бухала, осівся отам у пралісі, між двома глибокими ярами, і назвав те місце Запоріжжям.
Троянові здавалося, що він усе ще бачить там далеко внизу чорну точку на білому снігу, що помаленьку зникає і що є то Павлінка. А коли вона таки зникла за закрутом дороги, ген мало не перед самим перехрестям, під Лисами, Троян пішов і собі. Йшов повільною ходою, зустрічав сусідів, що казали йому по-тутешньому «добре утро», перекидався з ними короткими словами, запитував: «Холодно, дядьку Тимоше?» або «Ей-ей, Ганно, куди так біжиш?» Кожному щось промовляв, кожне щось відповідало, незначне, півжартома.
А село лежало причаяне, напружене, спокійно-неспокійне. Здавалось, кожне вікно на щось чекало, кожна душа була насичена тривогою. Знайшлися пророки, пророчиці. Чорні круки залітали в повітрі. Скісно, гнане вітром, летіло вороння. Все щось комусь про когось віщувало, і носилися з хати до хати, мов дим, вісті: там згоріло село, там напали німці, там забрали людей, там розстріляли… День-щодень…
Троян стягав своїх бригадирів, виходив з ними, переважно ночами, на поля, робив вправи, маневри, нападав, відбивав… На полях лежав глибокий сніг. Попівщина також завалена була майже нерушеним снігом, лише час від часу хтось туди навідувався, щоб провітрити магазини, щоб перевірити, чи все в порядку, чи не побувала там чужа нога. Інколи заходив туди й Троян. Оглядав криївки, окопи. Все було під снігом, і все мовчало.
Але Троян знав, що ось-ось і знов треба буде сюди вернутись, відновити закинуті місця, зайняти старі позиції. Треба буде вийти з хат, іти в землю. З усіх боків надходили й надходили вістки, і кожна гірша від останньої. Сходом пройшов Ковпак, заходом — поляки, центром — Гінцнер і ес-ес обер-групенфюрер фон ден Бах. По їх слідах тягнуло огнем, димом, згаром. Вони хотіли б не одно тут стерти зробити чистим місцем і передати за орден Москві, Варшаві, Берлінові.
В кінці лютого, як тільки попустили гострі вітри, однієї вугляно-темної ночі Троянова бригада непомітно знялася і залишила Залужжя. На полянці між соснами у сірій імлі раннього ранку стояло півколом вісімдесят чорних постатей у коротких кожушках, теплих шапках-вушанках з автоматами, завішеними на шиях. Перед ними Троян. На ньому також кожух, критий ременем, шапка-вушатка, пашка на двадцять п'ять набоїв і наган при боці.
Голос у Трояна низький, хрипкий, невиспаний.
— Бригадо! — говорив він до своїх бійців. — От і кінець теплим запічкам. Що ж подієш, така вже, видно, наша доленька, бодай би вона скисла. Але не тратьмо, як кажуть, духу. Не ми перші, й не ми останні. Сьогодні на всіх фронтах усієї землі киснуть чи мерзнуть такі ж, як ви, боронячи кожний по-своєму своє. І наші друзі-упісти по всій Волині, в Галичині, на Поділлі, на Холмщині, Київщині стоять на своїх фронтах… Ворог наш має сто голів, відрубай одну — виростає десять! А рубати треба. І нема назад. І навіть нема вперед, бо ми — в облаві. Перед нами, за нами, над нами, справа й зліва — ворог, ворог і ворог, і лише під нами наша прамати свята земля! З нами лише ми. Ніде ніяких союзників! Але ми хочемо боротись! І ми будемо боротись! І ми переможемо! А тепер, бійці, кожний на своє місце! Слава Україні!
— Слава! Слава! Слава! — гримнула бригада.
Було сіро, вогко, пронизувало золою, із криївок вигортали пургу, викидали кригу.
— Що, братіку? Незатишно? — звернувся Терешко до бійця, що назвав себе Татяною.
— Е! — екнув той, викидаючи з криївки кригу голими руками. — Жити треба, як ти нам не раз казав, невигідно…
— Найгірше, що нема інакше, — докинув найближчий побратим Татяни, що прозвав себе Оленою.
— А навіщо те інакше? — іронічно спитав Терешко, роздмухуючи зі слізьми на очах сухе листя під відром з водою, завішеним на триніжці.
— Не думаю про себе, про нас, — сказав Олена. — Про них… там, високо! По кремлях, по римах, берлінах! Що ми тут? Заліз під кущ і сиди, як миша під мітлою, а от такий Сталін… Лиш послизнись — і розтерзають. Або Гітлер. Або той самий Муссоліні.
— Та… — сказав, кашляючи від диму і втираючи сльози, Терешко. — Любов народу — страшна!
— Що й казати — страшна!
— Ех, той народ! — докинув Татяна.
— Чого, Татяно, ехать! А сам ти не народ? — спитав Олена.
— Чому це ти, Кузьмо, та Татяною перезвався? — зацікавився Терешко.
— Таж три тижні спав з Татяною на дерманських Горбайцях і так нею накис, що й сам отатянився, — пояснив за Татяну Олена.
— Нелегко буде з Татяни переходити на пашку, — спокійно дмухаючи на огонь, сказав Терешко.
— Е! Тепер і так піст. Призвичаюються з ковбаси до цибулі, з хліба до сталінської конституції, призвичаїмось і ми тут.
— То виходить, що й Олена від Олени постав? — цікавився далі Терешко.
— Постав, так, але з нею не спав — лише чув, що була така Олена Прекрасна, отож захотів ім'ям її свою пику репану прихорошити, — віддячився Олені Татяна.
— Ти-но диви, щоб я часом не прихорошив твоєї ще не репаної, — заявив погрозливо Олена.
— Ану, спробуй! — озвався флегматично Татяна.
— Можу не тільки спробувати, але й причепурити так, що побіжиш назад до Татяни, — чи впізнає.
— І-і-і-і!
— Не ікай, не ікай! Бо як ікну!
