Дорога до Новмалина ще не так давно снувалась старим, тінистим, спочатку, мов свічі, сосновим, а далі дубовим лісом, але в ці часи від того лісу зосталися самі назви — Темний Бір, Ведмеже, Вовче — і лише десь-не-десь невеличкі чубки лісу між невеликими присілками та закинутими хуторами. Грунт — пісок або суглинок, місцями масний і родючий, місцями пісний, кнопкий, пустинний, і лише долинами побіля спокійних, прозорих струмків, що ще недавно були річками, стелились луги, вкриті свіжою, зеленою осінньою отавою. Загалом місце далеке від головних шляхів, як і Дермань, закинуте і, як і Дермань, розвинуте, багате, пишне, з давньою традицією і культурою…

У Новмалині «в хаті біля школи, що під залізним, зеленим дахом», мешкав пан Шейн — званий, зрештою, довголітній новмалинський «війт», колись обозовець, пілсудчик, навіть, здається, легіонер, в кожному разі, за Речі Посполитої «пожондни, льояльни» обиватель, а тепер враз фольскдойч, шеф району і власник млина-маримона — невеличкий, округлий, завжди усміхнений чоловічок з повним, блідим лицем і великими, виряченими, водянистими очима.

Усі зустрічі цього тривожного часу на цій території, як парадоксальне правило, відбувалися при столі, при чарці, при смаженій ковбасі. Шеф району, фольксдойч і власник млина — у цей час більше ніж Кох, ніж Герінг, ніж маршал. Його дім, його комора, його стіл невичерпально повні. Його простора, сонячна, з фюрером на почесному місці світлиця також повна… Гамір, сміх, спів і дим цигарок від ранку до ранку, усе, мов каруселя, крутиться, вертиться, гомонить…

Не було виїмку і на цей раз. Світлиця Шейна шуміла й крутилася, виповнена запахами смажені, тютюну, алкоголю, а в густому диму, посередині, стояв, мов корабель, величний стіл, заставлений посудом і пляшками. Довкруги стола згуслою, рухливою масою сиділи, напівсиділи, стояли й вертілися чоловіки і жінки, так ніби вони тут сидять і вертяться споконвіку, мов зачаровані…

Троян вступив у цю гущу досить обережно і досить непомітно, зовсім сам, бо Царенка з Булавою лишив десь там у заставі, на всякий випадок. Вступив і зупинився біля порогу, нічого спочатку не розбираючи: вже темніло, світилась під стелею велика нафтова лампа, бачив багато людей і разом не бачив нікого. І враз з диму виринула і підійшла до нього у піввійськовому одязі розчервоніла, як звичайно, повна життя і огню Віра.

— А! А! Пані і панове! Пані і панове! Увага! Увага! Великий командир Троян! — проголосила вона на весь голос, і все її бурхливе товариство враз завмерло. І всі голови, всі очі звернулися в його бік. І він почув себе мов під обстрілом.

А потім уже враз заплескало, загуло різними голосами:

— Браво! Браво!

Було дуже театрально, патетично, шумно. Трояна підхопили, потягли, посадили, піднесли склянку «чистої», мису капусти. Мусив пити, але не знав до кого. Не роздумуючи, випив сам, узяв першу-ліпшу ложку, загорнув нею, мов лопатою, до рота капусту. Швидко наповнювався настроєм, а разом з тим, мовби з туману, почав перед ним виринати повний, у своїй ситій красі стіл і все, що було на ньому й біля нього. І, крім мис, пляшок, склянок, величезного, обгризеного індичого кістяка, що урочисто, мов розбитий корабель, лежав серед столу, він побачив довкруги багато облич, а між ними двоє особливих — пурпурово-червоних, міцних, округлих, на коротких, товстих шиях, що їх Троян одразу визначив як не тутешні. Вони були спокійніші, з лукавою іронією у глибоких, сірих очах.

Нарешті Троян помітив і самого господаря, що звідкись виринув і помпезно, мов воєвода, відрекомендувався польською мовою, а заразом відрекомендував свою дружину і дочку, назвавши їх обох Стасями.

— Слишалем, пан бил польскім уланем? — запитав Шейн, потрясаючи Троянову руку.

— Нім зосталем і тераз, — тим самим тоном по-уланськи відповів Троян. — Пьонти пулк уланув подгорянскіх, тшеця дивізія, тшеці корпус, перша армія, генерал-бригади Тадеуш Скожина-Скожиньовскі!

— А, то пан — улан! — вирвалось у молодої, повненької, кругленької русявки, що сиділа тут же в товаристві молодого пана в пенсне.

— Так, ласкава панєнко! — зірвавшись на ноги, відрапортував Троян, так якби враз із цим узяв під козирок і брязнув острогами.

— Прошен сядачь, прошен пана сядачь! — спішила зі своєю мовою господиня дому. — То наша друга цуречка Зося, а то єй нажечони, пан Грабовські. А те паньство…

— А, вони знайомі! — перебив її пан Шейн.

— То пані… — звернулась вона до Віри, — я ще з вами сама не знайома. Ми тут цілий день, але я ще не знаю, як вас…

— Ядвіга! — перебила її Віра, щоб задовольнити цікавість господині.

— О, пані Ядвіга! А той пан?.. — звернулась вона до одного округлого обличчя.

— Качан! Фьодор Качан! — озвалось негайно обличчя з сильним кацапським акцентом.

— В такому разі я буду пан Халявсысий! — відповів на це Троян, і всі зареготались.

— Сюди, пане Халявський! — покликала його до себе Віра, що сиділа через двоє стільців від нього.

— Єстем, моя найяснєйша пані Ядвіго! — відповів Троян і підсів до Віри.

Віра представила його і другому червоному обличчю, що назвало себе просто Борисом. Заговорили всі разом, і всі, за вийнятком Бориса і Качана, по-польськи. Борис і Качан час від часу вибухали реготом, а коли до них зверталися, лише відповідали:

— Нє разумєм! Нічаво не разумєм, проше пана!

— Вони тут нічого не розуміють, — загомоніла молоденька русявка, яка враз опинилася зліва біля Трояна, що йому дуже сподобалось.

— Чи не з Рязанської часом? — запитав Троян Качана.

— Нєт! З другой старани. Сталінград!

— А! А! Сталінград! Сталінград! Волга! — загомоніли всі разом.

— Волга! — викрикнув Шейн.

— Да! Матушка! — додав Борис.

затягнув Троян, а всі з місця підхопили:

— Ах, Волга! — гомоніла русявка. — Яка то ма бичь вєлька жека!

— Бальшая! — зрозумів Качан.

— Як тши Вісли? — сказала русявка.

— Какіє тши! Штук пять давай! — захоплювався Качан.

— А то все одно! Яка, панове, різниця! — сказав Шейн, і в його голосі вичулась нотка образи. — Випиймо краще по одній… Пане Троян! Пане Людвиго! Що ви, що ви! Ану, ще по одній! Жній, Валєнти, єще раз, як у нас казали! Ха-ха-ха!

— А яку рангу ви мали в уланах? — запитала Зося Трояна дискретно, півшепотом.

— Всього поручник! — відповів він автоматично.

— То пан — поручник! Я ображена!

— Вельми шкода! Смію запитати, яка тому причина.

— Що ви до мене не говорите, а все з тією панею…

— Рація, рація! Несправедливість очевидна і мусить бути направлена! — і він обернувся до русявки. — Вас, здається, звуть?..

— Просто Зося!

— В такому разі, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? — вказав він на дві поруч, червону і білу, пляшки…

— Скорше цього, — вказала вона на білу. — Наша — чиста. Рідний «Бачевський»…

— Го-го-го! «Бачевський»? Звідки?

— Татко має все. Старі запаси…

— Бачу, бачу! І навіть з янголом! А багато тут, крім вашого татка, німців? — запитав Троян досить одверто.

— Татко? Німець? Який же він німець? Він поляк! Був, є і буде! А німців тут немає, зовсім, лише доїжджають, і то зрідка. Лише командант… Але і той «наш»…

— Наш? Що значить?

— З Познанщини. Фольксдойч. І має… польку секретарку…

— Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю… наречена?

— Щось так… Пан Грабовський приїхав недавно… Він так само партизан… У мене був інший… Також улан. Дванадцятого полку… З Крем'янця… І також поручник…

— І де подівся?

Зося зітхнула:

— Забрали! В полон забрали. І десь вивезли… Мабуть, на Сибір…

— А чи ви знаєте, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком стояли разом на фронті?..