Я знав, що кожне його слово — чиста правда, і, якби моя воля, то я б усім коням дав таких власників, як фермер Ґрей чи сквайр Гордон.

Звісно, траплялося й так, що люди, які нас наймали, чудово правили кіньми. Пригадую, одного ранку мене впрягли в легкий кабріолет і я під’їхав до будинку на Пултен-стріт.[64] На вулицю вийшли два джентльмени, і один із них, вищий на зріст, підійшов до мене, оглянув вудила, вуздечку і поправив хомут, щоб мені було зручніше.

— Скажіть, а в цього коня конче має бути підборідник?[65] — поцікавився він у конюха.

— Він і без цього чудово йде, — відповів той. — Коник дуже чутливий до повода, жвавий, але без норову. Просто більшість людей хоче, щоб підборідник неодмінно був.

— Ну, це не про мене, — сказав джентльмен. — Якщо вам не важко, заберіть його зовсім, а повід пропустіть через щічні кільця. Коли на тебе чекає далека дорога, кожна дрібничка має значення. Правда, старий? — промовив він, плескаючи мене по шиї.

Він узявся за віжки, й обидва джентльмени сіли в екіпаж. Я дотепер пам’ятаю, як він спокійно розвернув екіпаж, легенько смикнув повід, ледь доторкнувся батогом до моєї спини — і ми рушили з місця.

Я вигнув шию дугою і щосили старався гарно карбувати крок. Було зрозуміло, що мій пасажир не вперше править конем, і це вдається йому на славу. Наша поїздка нагадала старі часи, і настрій у мене помітно поліпшився.

Мабуть, я дуже сподобався тому джентльменові, бо після верхових поїздок він умовив господаря продати мене його другові, який саме шукав гарного і водночас надійного верхового коня. І влітку мене продали містерові Барі.

Містер Барі не був жонатим. Він мешкав у Баті і весь свій час присвячував роботі. Лікар рекомендував йому кінні прогулянки, тому він купив мене. Містер Барі взяв в оренду стайню неподалік від свого помешкання і найняв конюха на прізвище Філчер.[66] Мій господар не дуже добре знався на конях, але до мене ставився добре, і все було б чудово, якби не одне «але», про яке він і гадки не мав.

Містер Барі замовляв для мене найкраще сіно, не шкодував грошей на овес, подрібнені боби, висівки, вику[67] та райграс[68] — усе, що вважав необхідним. Я особисто чув його розпорядження і, зрозумівши, що корму в мене буде вдосталь, вирішив, що житиму віднині сито і щасливо.

Декілька днів усе було чудово. Конюх знав свою справу: у стайні завжди було прибрано і свіжо, шерсть моя виблискувала чистотою, і я не чув від нього жодної лайки. Колись він служив конюхом в одному великому готелі в Баті, а потім вирішив облишити цю справу і тепер вирощував на продаж овочі та фрукти. Його дружина торгувала домашніми кролями й курми.

Трохи згодом я став помічати, що вівса мені дають — як кіт наплакав. Ще давали подрібнені боби, але впереміш не з вівсом (якого було не більше чверті від потрібного), а з висівками. Минуло ще два-три тижні, і я відчув, що потрохи хирію. Трава і все таке, звичайно, — гарна їжа, але щоб кінь мав силу та жвавість, йому потрібне ще й зерно. Як це не прикро, та я не міг ані поскаржитися господареві, ані сказати, що мені чогось бракує. Так тривало зо два місяці, і мені було просто дивно: невже господар справді не бачить, що тут щось нечисто?

Та от якось він поїхав провідати свого друга, фермера-джентльмена,[69] що жив по дорозі до Веллсу.[70]

Цей фермер чудово знався на конях. Привітавшись із містером Барі, він подивився скоса в мій бік і зауважив:

— Барі, твій скакун помітно охляв. З ним нічого не сталося?

— Та ні, — знизав плечима господар. — Але таки твоя правда, він став трохи млявий. Та конюх каже, що восени всі коні стають мляві, апатичні.

— Яка осінь?! — обурився фермер. — Таж серпень надворі. Та хай би навіть осінь, у тебе ж він однаково не перетруджується, та й харчі, сподіваюся, належні. Що ти йому даєш?

Господар розказав. Фермер недовірливо похитав головою і знову оглянув мене від ніг до голови.

— Друже мій, не знаю, хто об’їдає твого коника, але якщо твій кінь отримує все, що йому належиться, вважай, що я не розуміюся на конях. Ти ганяєш його до сьомого поту?

— Та ні, ми їздимо дуже тихо.

— Тоді помацай тут, — наполягав фермер і провів рукою мені по шиї та плечу. — Він розігрівся і змок, як кінь, якого щойно вивели з пасовища. Я б радив тобі частіше заглядати до стайні. Ненавиджу когось підозрювати, та й, слава Богу, не доводиться, бо вдома я чи відлучаюся, на моїх людей завжди можна покластися. Та є на світі покидьки, які кого завгодно обкрадуть, а безмовну тварину — і поготів. То ти розберися. — А робітникові, який прийшов відвести мене до стайні, він наказав: — Дай цьому коневі потовченого вівса, та не шкодуй, скільки схоче, стільки дай.

«Безмовна тварина»! Авжеж, ми й справді безмовні. От якби я вмів говорити, я б розповів господареві, куди втікає мій овес.

Зазвичай мій конюх приходив на роботу о шостій ранку. Разом із ним приходив хлопчик, який завжди приносив зі собою накритого кошика. Найперше вони йшли до комори, де зберігалося зерно. Я бачив, як вони, ледь причинивши двері, відкривали скриню з вівсом і насипали зерно в невелику торбину, яку хлопець ніс додому.

Після відвідин фермера-джентльмена минуло днів п’ять або шість. Хлопчисько щоранку приходив до стайні, але одного разу, щойно він, наповнивши торбу, вийшов надвір, двері стайні різко розчинилися, і до приміщення, міцно тримаючи хлопця за руку, ввійшов полісмен. Ще один полісмен зайшов за ними, замкнув двері зсередини і запитав:

— Ну, хлопче, ти нам покажеш, де твій батько тримає корм для кролів?

Хлопець, не оговтавшись від страху, розплакався, зашморгав носом, але назад дороги не було, і він повів полісменів до комори. У коморі полісмени знайшли порожню торбу, як дві краплі води схожу на ту, що лежала з вівсом у кошику хлопця.

Філчер саме чистив мені ноги. Коли невдовзі полісмени зацікавилися і його персоною, він страх як обурився, зчинив галас, але його швидко забрали до відділку, прихопивши разом з ним і сина. Згодом я дізнався, що хлопчиська відпустили, а Філчер, за постановою суду, мав два місяці провести у в’язниці.

Містер Барі дуже ретельно шукав заміну Філчерові, і за декілька днів я мав нового конюха. То був високий, статечний молодик, але якби комусь забаглося провести конкурс на найбільшого конюха-брехуна, наш Альфред Смерк[71] був би його беззаперечним фаворитом. Зі мною він поводився дуже лагідно, я не чув від нього жодного лайливого слова, а коли до стайні приходив господар, він у його присутності тільки те й робив, що чепурив мене та пестив, не покидаючи ні на хвилину. Перед виходом надвір, він, щоб надати мені гарного вигляду, мокрим гребінцем вичісував гриву та хвіст, а копита змащував олією. А от чистив їх абияк, за підковами стежив абияк, та й шерсть на мені вичищав абияк, немов доглядав не за конем, а за коровою. Із таким «дбайливим» конюхом мундштук мій вкрився іржею, сідло не висихало від вологи, а підхвістя геть зашкарубіло.

Альфред Смерк вважав себе великим красенем. Він довго-довго крутився перед дзеркалом у комірчині, пригладжував волосся, підкручував вуса і поправляв краватку. Розмовляючи з начальством, він завжди казав: «Так, сер! Слухаюся, сер!», — і прикладав до капелюха руку, то ж всі щиро вірили, що таких робітників, як Альфред Смерк, ще треба пошукати, а містерові Барі неймовірно пощастило з ним. Та, правду кажучи, такого ледацюги й брехуна, як цей Альфред Смерк, я ще зроду не бачив. Звичайно, дуже непогано, коли до тебе гарно ставляться і таке інше, але ж кінь потребує і догляду.