Між Різдвом та Новим роком я навіть не робив жодної спроби розшукати Помаранчеву дівчинку. Бо тоді різдвяна благодать сходить на землю. Але в січні знову взявся до активних пошуків. Я був сповнений рішучості.

Мої численні спроби, однак, були марними, тому мені й нічого розповісти про цей час. Певен, що ти вже призвичаївся до ритму та логіки моєї оповіді. Та все ж я зроблю відступ, пов’язаний з одним важливим моментом, про який я забув, складаючи список загадок, які тобі слід розгадати. Старий поношений пуховий анорак, Ґеорґу! Що скажеш про нього? Саме він навів мене на думку про сповнену небезпек лижну мандрівку льодовиками Ґренландії. Саме він спонукав мене на початку припустити, що Помаранчева дівчинка живе дуже вбого. Та насамперед, звичайно, він свідчив про її прихильність до мандрівного життя.

Тієї зими я багато ходив на лижах. Можливо, саме лижні прогулянки в околицях Осло та навколишніх горах посприяли тому, що мій організм на кілька місяців довше зумів опиратися нещадній хворобі. Але не про лижні переходи я маю намір тут розповідати, бо жодного разу так і не зустрів Помаранчевої дівчинки ні на околицях міста, ані в горах — у Кікуті, Стрюкені чи Гарестюа. Настав березень, наближався день змагань зі стрибків з трампліна на Голменколлені.[9] Думка про недалеке спортивне свято сповнювала мене бурхливою радістю. Мені здавалося, наче всі елементи складанки стали на свої місця. У мене було відчуття, немов я правильно спрогнозував усі результати футбольного чемпіонату, залишався ще один матч, результат якого вже майже не викликав сумнівів.

За гарної погоди на Голменколлен приходить у неділю понад п’ятдесят тисяч осіб. Тобто значний відсоток населення Осло посуне цього дня нагору. Але яку ж відсоткову частку становитимуть ті мешканці Осло, які щоднини ходять одягнені в старі поношені анораки? Чи не всі сто відсотків, скажеш ти…

Я подався на Голменколлен у день змагань, погода видалася не найгіршою, а це вже половина справи. Я мав понад п’ятдесят тисяч шансів зустріти там Помаранчеву дівчинку, і можу тебе запевнити, що тієї неділі в березні на «даху» Осло не бракувало старих поношених анораків — усі так були зодягненії Недільний Голменколлен був справжнім Ельдорадо старих вицвілих анораків усіх можливих відтінків. Тож я навіть не глянув убік трамплінів, мою увагу цілком поглинуло розмаїття анораків. Кілька разів мені здалося, ніби в натовпі промайнула Помаранчева дівчинка, і я вже готовий був приєднатися зі своїм переможним криком до ревиська публіки, але виявлялося, що то не вона. Двічі мені потрапляла на очі чарівна срібна шпилька, та не її.

Її там не було, Ґеорґу. Отака проста відповідь. Тільки це мені й запам’яталося зі змагань, бо я навіть не зауважив, хто переміг. Тієї неділі на Голменколлені я нічого не помічав, окрім відсутності Помаранчевої дівчинки. Шукав лише того, чого не було.

Після того я тільки раз був іще на Голменколлені. Не знаю, чи дзеленькнув дзвіночком у тобі спомин у мить читання цих слів? Чи промайнула у твоїй голові тінь згадки про той день удвох зі мною, коли тобі заледве сповнилося три з половиною рочки?

Ми стояли з тобою внизу на глядацькому майданчику і спостерігали за стрибками з трампліна. Погода того березневого дня була незвичайною. Вологий морських бриз, такий нечастий гість цієї пори року, пестив землю майже літнім теплом. Сніг для змагань звозили ледь чи не з усієї Норвегії, а точніше, з високогір’я Фінсе. Золоту медаль здобув Єнс Вайсфльоґ. То було велике розчарування для норвезької публіки, однак його перемога не стала сенсацією, бо вже й торік Вайсфльоґ зайняв перше місце.

Довірю тобі маленьку таємницю. Того теплого березневого дня майже півроку тому, коли ми удвох з тобою були на Голменколлені, я також раз у раз ловив себе на тому, що розглядаюся навкруги, вишукуючи в натовпі Помаранчеву дівчинку. Десять років минуло, а розчарування усе ще жило в мені.

У мене обмаль часу, мій любий хлопчику. Але я перестрибую кілька тижнів не лише через це. Просто у той проміжок часу не відбулося нічого цікавого.

Та ось одного дня наприкінці квітня я вийняв із поштової скриньки гарну листівку. Була субота, я саме прийшов на Джмелину вулицю відвідати маму й тата. Отже, листівку відіслали не на Адамстюе, де я вже кілька місяців мешкав разом з Ґюннаром, а на адресу батьків, однак призначалася вона мені.

Так ось: на листівці красувався казковий помаранчевий гай з написом поверх великими літерами «РАТIO DE LOS NARANJOS», що означає — наскільки мені вистарчає моїх мізерних знань іспанської мови — «Помаранчевий сад». Я ж казав тобі, що вмію тлумачити знаки.

Помаранчевий сад! Серце застугоніло в грудях. Такий стан, Ґеорґу, спричиняє підвищений тиск крові. В екстремальних ситуаціях тиск може раптово підстрибнути — блискавично шугонути догори. Однак не уникай трепетних хвилювань та сильних вражень. Жодної небезпеки це не таїть. (Проте я б дуже не хотів, аби ти захоплювався польотами на дельтаплані чи стрибками з парашутом. Принаймні ніколи не стрибай з еластичною линвою!)

Я обернув листівку іншим боком. Її надіслали з Севільї. На звороті було лише кілька слів: Я думаю про тебе. Стане тобі снаги почекати ще трохи?

Тільки це, ні слова більше, жодного імені, жодної зворотної адреси. А ще на листівці було зображено обличчя — її обличчя, Ґеорґу, личко вивірки. Це був витвір майстра, я б навіть сказав, великого майстра.

Я, правду кажучи, не надто й здивувався. Звісно, Помаранчевій дівчинці годиться бути в Помаранчевому саду, де ж іще? Зібралася й поїхала додому, у своє королівство — Помаранчеву країну. Усе аж надто добре узгоджувалося з моїми уявленнями. Хіба не повернувся маленький Ісусик до храму, щоб бути в домі Вітця свого?

Усе стало зрозумілим. Усі загадки розгадалися самі собою. Усі пасьянси зійшлися. Саме туди, на південні креси, могла податися Помаранчева дівчинка, щоб перевести дух і мати змогу півроку задовольняти своє надзвичайне, майже мистецьке зацікавлення розмаїттям помаранч, перш ніж, набравшись снаги, покинути домівку і виконати обіцянку — щодня бачитися зі мною наступні півроку. Згодом у неї, мабуть, знову виникне потреба перепочити, але то вже буде інакше.

Я перебував у збудженому стані, мозок надміру продукував речовину, яку ми, медики, називаємо ендорфінами.[10] Цей майже хворобливий стан збудженості має свою назву — ейфорія. Саме в стані ейфорії я й перебував. Не тямлячись, кинувся до батьків, які сиділи в зимовому саду: мама — у зеленому кріслі-гойдалці, а батько — у старому шезлонгу із суботньою газетою в руках. Я увірвався до них і випалив, що одружуюся. Ліпше було того не робити, бо вже за чверть години я немов ув’яв. Мозок цілковито перестав виробляти ендорфіни, і ейфорію наче вітром здуло. Я нічого не розумів. Ще менше, ніж будь-коли перед тим.

Одного разу Помаранчева дівчинка вже обмовилася, що знає моє ім’я. А тепер виявилося, що й моє прізвище їй відоме. Та й це ще не все, Ґеорґу! Там, на півдні, у Помаранчевій країні вона роздобула адресу будинку на Джмелиній вулиці! Що скажеш? Якою б не виявилася розгадка загадки, думати про неї було приємно, навіть солодко. Але хіба не кривдно водночас, що Помаранчева дівчинка подалася ген аж до Іспанії, жодного разу навіть не натякнувши мені про це в ті зачаровані хвилини, коли ми, тримаючись за руки, простували до Замкового парку, а дзвони ось-ось мали сповістити про настання Різдва, і Попелюшці слід було поквапитися, аби встигнути ускочити в карету за кілька секунд до того, як вона обернеться гарбузом?

Від тієї миті минуло три з половиною місяці, у кожному разі за плечима залишилося двадцять п’ять прогулянок на лижах, чи радше пошукових акцій.

А може, Помаранчева дівчинка уже побувала в Марокко, Каліфорнії і Бразилії? Нині помаранчі вважають дуже корисною плодовою культурою у світі, і, на мою думку, уже давно мали би бути канонізовані як найважливіший фрукт природи. Може, Помаранчева дівчинка таємно працювала агентом Помаранчевого нагляду ООН, щоб запобігти появі нової підступної помаранчевої хвороби? І саме тому постійно бувала на Юнґсторґет — наглядала за здоров’ям помаранч? Щотижня вибірково контролювала стан плодів?

А можливо, вона побувала аж у Китаї? Я віддавна знаю, що «помаранча» означає «китайське яблуко». Саме з Китаю походять помаранчі. Якщо ж Помаранчева дівчинка подалася на прощу до Китаю, де в прадавні часи розцвіла перша квітка помаранчі, я не зможу послати їй листівки на адресу: Помаранчевій дівчинці, Китай. Надто важко буде китайському поштареві розшукати її серед населення, чисельність якого переступила мільярдну позначку. Хоча я розшукав би! Але де ґарантії, що китайський поштар був би таким же запопадливим у пошуках, як я.

Окей, Ґеорґу, ходімо далі…

Я звільнився на кілька днів від занять, позичив тисячу крон у батьків і купив дешевого квитка на літак до Мадриду. Там переночував у дядька давнього шкільного товариша, а рано-вранці наступного дня вилетів до Севільї.

Я не був певний, чи знайду Помаранчеву дівчинку, але ймовірність зустрічі була приблизно такою ж, як на Голменколлені. А ще я міркував так: якщо не зустріну її в Севільї, так би мовити, носом до носа, то принаймні знатиму, що зовсім недавно вона була там, перш ніж податися далі, скажімо, до Марокко. Так чи інак, я дуже прагнув побувати в Помаранчевій країні, вдихнути повітря з кислуватим присмаком помаранчі, яким дихала вона, походити вулицями, якими вона ходила, а, може, навіть посидіти на лавочках, на яких і вона сиділа. Уже лише це було достатньою підставою для подорожі. До того ж, я сподівався знайти сліди перебування дівчинки в самому Помаранчевому гаю, якщо мені пощастить туди потрапити! Я уявляв собі цю святиню оточену валами та ровом, під наглядом непідступних стражів та лютих псів.

Та, щойно приземлившись у Севільї, я вже за півгодини входив до Помаранчевого гаю. Гарний невеличкий плеканий помаранчевий садок тулився під боком величезного собору. Дерева росли рядами, угинаючись під вагою перестиглих плодів.

Помаранчевої дівчинки там не було. Ймовірно, вона подалася на прогулянку до міста. Напевно скоро повернеться…

Я спробував думати раціонально. Намагався переконати сам себе, що безглуздо сподіватися на негайну зустріч з нею, принаймні упродовж перших днів. Тому затримався в Помаранчевому гаю не більш, ніж на три години. Та перш ніж піти геть, залишив про всяк випадок маленьку записку біля фонтана посеред гаю. Написав: Я теж про тебе думав. Ні, я не зумію почекати ще трохи. Папірець притиснув камінцем.

Записки я не підписав і навіть не зазначив, кому вона адресована, тільки домалював свій портрет, щоправда, нітрохи на мене не схожий, але я не сумнівався, що Помаранчева дівчинка здогадається від кого послання. Певно, вона скоро повернеться… Чи принаймні загляне до гаю за поштою…

Щойно годину по тому, як я залишив послання під камінцем і гуляв містом, мене приголомшило раптове передчуття, що я вчинив жахливу помилку.

Вона сказала: Ти повинен зуміти витримати без мене півроку. Зумієш — побачимось знову. Тоді я запитав, чому чекати так довго. Помаранчева дівчинка відповіла просто і ясно: Бо саме стільки тобі доведеться чекати. Якщо витримаєш випробування, ми зможемо проводити удвох кожний день наступних півроку.

Уловив суть, Ґеорґу? Я не дотримався правил гри. Я не зумів зачекати на неї півроку. І тепер не міг сподіватися з її боку на дотримання слова про те, що наступних півроку ми зустрічатимемося кожнісінького дня.

Наша угода була неймовірно простою, та ось виконати її умови було надзвичайно важко. Але всі казки мають свої правила, можливо, власне правилами вони різняться між собою. Ніколи не конче розуміти правила, достатньо лише їх дотримуватися. А порушиш — прощавайте обітниці!

Розумієш, Ґеорґу? Чому Попелюшці потрібно було повернутися додому з балу в королівському палаці до опівночі? Уявлення не маю, і Попелюшка, мабуть, не мала теж… Але якщо вже ти дав себе заманити в дивовижне казкове царство, то запитувати про таке — зась! Тоді вже треба лиш пристати на умови гри, якими б незбагненними вони не були. Аби запопасти принца, Попелюшка мусила покинути бал до опівночі. Ось так просто — коротко і ясно. Правила на те, щоб їх дотримуватися. А якби ослухалася, то її сукня обернулась би на лахміття, а карета — на гарбуза. Тому вона й доклала зусиль, щоб вчасно повернутися додому — це їй, до речі, вдалося — однак дорогою загубила кришталевий черевичок. І, о диво, саме цей черевичок допоміг принцові розшукати Попелюшку. Лихі зведені сестри знехтували правилами казки, за що гірко поплатилися.

У моїй казці правила інші. Якби мені пощастило зустріти Помаранчеву дівчинку з торбою помаранч тричі поспіль, вона могла би стати моєю. Однак мені ще й судилося перестріти її на самісінький Святвечір. Але й це ще не все: я мусив торкнутися її чарівної срібної шпильки і зазирнути їй глибоко у вічі саме тієї миті, коли церковні дзвони сповістили про настання Різдва. Після цього мені зоставалося пройти лише одне випробування: утриматися від зустрічі з Помаранчевою дівчинкою півроку. Не питай, Ґеорґу, чому. Такі правила. Якщо не витримаю випробування на цьому останньому вирішальному етапі, тобто не утримаюся півроку від побачення з Помаранчевою дівчинкою — тоді крах усім моїм сподіванням.

Я кинувся назад до Помаранчевого гаю. Записки на фонтані не було, а я навіть не мав певності, вона її забрала чи хтось чужий. Записку міг підібрати якийсь норвезький турист.

Тієї миті, коли я побачив камінця, під який поклав послання (саме послання, як я вже казав, зникло), мені сяйнула інша думка, яка давала деяку надію, хоч я й не дотримався правил. Дивись сам: Помаранчева дівчинка першою послала мені листівку, бо знала мою адресу. Я написав відповідь, однак, не маючи адреси, куди своє послання надіслати, змушений був сам, так би мовити, у ролі кур’єра, доставити його до Помаранчевого гаю, звідки й прийшла до мене вісточка від Помаранчевої дівчинки.

Хіба не порушники ми обоє? Хіба й вона не пішла проти правил? Як гадаєш, Ґеорґу? Ти не згірш за мене можеш тлумачити правила цієї казки.

Однак з іншого боку: Помаранчева дівчинка все ж просила мене почекати ще трішки. По суті, лише відновила угоду. А я відповів, що не можу прийняти умов чи, іншими словами, не хочу більше дотримуватися правил.

Вона писала: Я думаю про тебе. Стане тобі снаги почекати ще трохи?

Але ж, Ґеорґу! Якщо відповідь на ії запитання була негативною, тобто, що снаги мені не вистарчить, то як я мав би вчинити, на її думку?

Ні, я був цілком неспроможний оцінити ситуацію. Надто близько вона мене торкалась. Я мусив розшукати Помаранчеву дівчинку.

Я ніколи раніше не бував у Севільї, та й в Іспанії теж. Невдовзі потік туристів поніс мене вгору до старого єврейського міського кварталу. Він зветься Санта Круз і видається величезним монолітним храмовим заповідником на честь помаранчі. У кожному разі усе навколо обсаджене помаранчевими деревами.

Я довго нипав від площі до площі, але Помаранчевої дівчинки ніде не було. Урешті я прибився до якоїсь кав’ярні й сів за вільний столик у затінку розкішного помаранчевого дерева. Я обійшов увесь Санта Круз і вирішив, що оця площа з кав’ярнею найгарніша. Вона називалася Плаза де ла Альянза.

Я сидів та міркував: якщо потрібно знайти людину у великому місті, коли навіть приблизного уявлення не маєш не те що, де її шукати, а де й сам перебуваєш, то що ліпше — блукати незнайомими закапелками чи сісти десь у центрі міста й зачекати, доки людина, яку розшукуєш, урешті-решт сама там вигулькне?

Останнє речення, Ґеорґу, прочитай двічі, щоб збагнути його сенс. А я прийшов до такого висновку: найгарніший квартал Севільї називається Санта Круз, а найвишуканіша площа — Плаза де ла Альянза. Якщо Помаранчева дівчинка хоч трохи така, як я, то рано чи пізно вона з’явиться саме біля цієї кав’ярні, де я сиджу. Ми надибали одне одного в кав’ярні в Осло. Ми знайшлись в Катедральному Соборі. Нам з Помаранчевою дівчинкою надзвичайно щастить на випадкові зустрічі.

Я вирішив нікуди з площі не йти. Минула лише третя, тож сидіти на Плаза де ла Альянза можна щонайменше вісім годин. Не так уже й довго… Перед від’їздом з Осло, я замовив кімнатку в одному маленькому пансіонаті поблизу. Там мені сказали, що повернутися до свого номера слід не пізніше дванадцятої уночі, бо потім двері замикають. (Навіть іспанські пансіонати мають свої правила, яких треба дотримуватися!) Я постановив собі: якщо Помаранчева дівчинка не з’явиться на площі за десять хвилин до півночі, то сидітиму на цьому ж місці і увесь наступний день. Я готовий був чекати її від сходу до заходу сонця.

Отож я налаштувався чекати… Роздивлявся перехожих, що тинялися площею — місцевих мешканців та прибулих. Який прекрасний світ, подумалось мені. Мене знову охопило відчуття ейфорії, викликане оточенням. Хто ми такі, мешканці цього світу? Кожнісінька людина на площі — жива комора скарбів: думок, спогадів, мрій та прагнень. Сам я перебував у зеніті свого земного життя, але це теж стосувалося інших людей на площі. Скажімо, кельнер, якому належало обслуговувати усіх відвідувачів кав’ярні, після того, як я замовив четверту каву, потрактував (я так собі гадаю), що я надто надовго окупував столик, бо минуло вже три або й чотири години, відколи я прийшов. Коли за півгодини спорожніло й четверте горнятко кави, кельнер квапно підійшов і ввічливо поцікавився, чи не хотів би я розрахуватися. Але я не міг покинути свого місця, бо чекав на Помаранчеву дівчинку, тому про всяк випадок замовив велику порцію тапас з колою. Жодного пива чи вина до побачення з Помаранчевою дівчинкою, міркував я, а потім ми удвох вип’ємо шампанського. Однак на обрії не вимальовувалося жодних помаранчевих дівчаток. Годинник показував сьому вечора, довелося просити рахунок. Я враз зрозумів, яким був наївним. Від того моменту, як я знайшов у поштовій скриньці вдома на Джмелиній вулиці листівку із Севільї, минуло чимало днів, а як врахувати час, доки листівка дійшла до Осло, то ще стільки ж.

Помаранчева дівчинка здавалась такою ж недосяжною, як і раніше. Напевно, вона мала важливіші справи, аніж гратися зі мною в «котика та мишку». Може, вона вивчає іспанську мову в Саламанці або Мадриді… Я заплатив кельнерові й збирався іти геть. Розчарований власною недолугістю, з важким серцем, вирішив повертатися до Норвегії уже наступного ранку.

Не знаю, чи бувало в тебе коли-небудь гостре відчуття марності того, що робиш. Скажімо, виходиш з хати у сніг та хляпу, бо тобі конче потрібно купити якусь річ у місті, нарешті з тяжкою бідою добираєшся до крамниці дві хвилини по тому, як вона зачинилася. Тебе охоплює роздратування, однак найбільше дратуєшся через власну дурість. Отак і мене тієї миті здолало відчуття, схоже на сором, що припхався я сюди надаремно. Бо це тобі не проїхатися трамваєм до міста, я перелетів чималий шмат дороги до Севільї, маючи в руках лише поштову листівку, нікого тут не знаю, іспанською не розмовляю і скоро доведеться повертатися на ніч до задрипаного пансіонату. Мені руки засвербіли дати собі добрячого ляпаса, стримав лише страх зазнати ще більшого сорому від того, як люди на це подивляться. Але я пообіцяв покарати себе інакше, для цього існувало багато способів. Я міг би, наприклад, накласти заборону — як би не обернулось подальше життя — на будь-які зустрічі в майбутньому з цією Помаранчевою дівчинкою.

І тоді вона прийшла, Ґеорґу! О пів на восьму раптом вона з’явилася на Плаза де ла Альянза!

За чотири з половиною години після того, як я примостився під помаранчевим деревом, на помаранчеву площу випурхнула Помаранчева дівчинка. Ніякого поношеного анорака на собі, звичайно, не мала — в Андалузії субтропічний клімат. Вона була одягнена в казково гарну літню сукенку, таку ж палахкотливо червону, як квіти під високою стіною, якими я милувався. Може, позичила сукню у Сплячої красуні, подумав я, або відібрала в якоїсь феї…

Вона мене не бачила. Сутінки уже спадали на площу. Надворі було тепло, дуже навіть тепло, та я мерз, мене аж лихоманило.

Але, Ґеорґу, — нічого від тебе не приховую — до мене раптом дійшло, що вона не сама, а з молодиком десь 25-річного віку. Він був високий та ставний на вигляд, мав пишну світлу бороду. Нагадав мені чимось полярника. Та найбільше діткнуло те, що він мені видався цілком симпатичним.

Отже, я програв. Сам винен. Не дотримався правил. Порушив урочисту обітницю. Увірвався на чужі терени, у казку, яка не хоче мене приймати в своє лоно. Ти повинен зуміти витримати без мене півроку. Зумієш — побачимось знову…

Тієї миті, коли вони мене помітили, я був схожий, мабуть, на піч, з якої Попелюшка вигортала попіл, аж доки з’явився принц і порятував її від сваволі мачухи та злих сестер-зведениць. Я кажу вони, бо не Помаранчева дівчинка зауважила мене першою, а молодик з бородою. (Можеш таке збагнути, Ґеорґу? Я не міг!) Він схопив її за руку, тицьнув у мій бік пальцем і сказав так голосно й виразно, що всі на площі почули: «Ян Улав!» З вимови чутно було, що він данець. Я ніколи раніше з ним не зустрічався.

Те, що відбулося далі, тривало лише одну мить, але постарайся уявити собі ту сцену. Помаранчева дівчинка угледіла мене під помаранчевим деревом. Вона завмерла на кілька секунд біля великого фонтана посеред площі й тільки німо дивилася на мене, немов громом вражена. Здавалося, вона застигла і не зможе отямитися ще годину або й дві. Та врешті скинула із себе заціпеніння. Спляча красуня проспала сотню літ і ось прокинулася знову до життя, немов і не засинала… Помаранчева дівчинка кинулася до мене, обійняла рукою за шию і повторила слова данця: «Ян Улав!»

Тепер настала черга данця, Ґеорґу. Недбалою ходою він підійшов до мого столика, простягнув міцну руку і приязно сказав данською мовою: «Приємно бачити тебе в доброму здоров’ї, Яне Улаве!» Помаранчева дівчинка уже сіла на вільний стілець біля мого столика, данець поклав їй долоню на плече і мовив: «Я тут зайвий!» З тими словами він махнув нам рукою, відступив назад, розвернувся, почовгав почерез площу в тому напрямку, звідки прийшов, і зник з очей. Я його позбувся. Добрі феї сприяли мені…

Вона сиділа по інший бік столу. Уклала обидві долоні в мої. Тепло усміхалася, трохи стурбовано, але тепло.

— Ти не зумів… — мовила вона. — Ти не зумів зачекати на мене!

— Ні, — визнав я. — Бо серце моє кривавиться з туги.

Я не зводив з неї погляду, а вона й далі усміхалася. Я теж спробував усміхнутись, але нічого з того не вийшло.

— Я програв парі… — додав я.

Вона на хвильку замислилася.

— Іноді в житті доводиться давати собі раду з тугою. Я написала тобі. Хотіла додати снаги ще трохи потерпіти.

Мене пройняв нервовий дрож.

— Отже, програв, — повторив я.

— У кожному разі ти був неслухняний, — сказала вона з невловною усмішкою на устах. — Але ще можна врятувати рештки нашої угоди.

— Як?

— Усе, як і було… Питання лише в тому, наскільки ти виявишся терплячим.

— Нічого не розумію!

Вона ніжно стиснула мої руки.

— Чого ти не розумієш, Яне Улаве? — запитала вона тихо, прошепотіла, немов зітхнула.

— Правил… Я не розумію правил.

І повелася довга розмова.

Ґеорґу! Немає потреби переповідати тобі всі ті слова, які ми сказали одне одному того вечора і ночі, та й не в змозі я всього згадати. До того ж, я знаю, що в тебе з’явилось безліч запитань, на які тобі кортить негайно одержати відповіді.

Насамперед мені хотілось з’ясувати для себе, звідки Помаранчева дівчинка знала моє ім’я та адресу моїх батьків. Це безпосередньо стосувалось останньої події — листівки, яка прийшла із Севільї. Я запитально дивився їй у вічі, і вона нарешті озвалася':

— Яне Улаве… ти справді мене не пригадуєш?

Я приглянувся, спробував уявити, ніби вперше її бачу. Роздивлявся не лише її темні очі та хитрувате личко, але й ковзнув поглядом по оголених плечах — вона не заперечувала — і зиркнув на легку сукенку. Однак згадати її за інших обставин, ніж наші зустрічі перед минулорічним Різдвом, було нелегким завданням. Якщо я й зустрічав Помаранчеву дівчинку колись раніше в житті, то тепер це було цілком неможливо пригадати, бо сконцентруватися я міг лише на її небаченій вроді. Її створив сам Господь Бог, думав я, а може, Пігмаліон, герой давньогрецького міту, який вирізьбив омріяну жінку з мармуру, а богиня кохання, змилостивившись над ним, оживила скульптуру. Востаннє, коли я бачив Помаранчеву дівчинку, вона мала на собі чорне зимове пальто. Тепер вона була одягнена так легко, що її надто близька присутність ворохобила мою кров. Та хоч як близько від мене вона сиділа, я не міг її упізнати. А може, саме тому і не міг…

— Постарайся пригадати, — наполягала вона. — Дуже хочеться, щоб ти мене таки згадав.

— Дай хоч якусь підказку, — попросив я.

— Джмелина вулиця, дурнику…

Джмелина вулиця. Я виріс на Джмелиній вулиці. Народився там. Я прожив на Джмелиній вулиці усе своє життя. А на Адамстюе мешкав лишень півроку.

— Або Ірисова вулиця, — додала вона.

Майже те саме. Джмелина починалась від Ірисової.

— А Конюшинна вулиця щось тобі каже?

Ця вуличка теж була по сусідству. Коли я був малим, часто бавився на великому незабудованому клапті поміж віллами на Конюшинній. То був чималий пагорб, порослий кущами та деревами. Здається, там навіть стояла пісочниця і гойданка. А кілька років тому з’явилися ще й лавки.

Я знову глянув на Помаранчеву дівчинку. Раптовий дрож пронизав моє тіло, напевно, приблизно так відбувається пробудження від глибокого гіпнозу. Я міцно, з усієї сили стиснув її руки і ледь не вибухнув плачем.

— Вероніка! — скрикнув я.

Вона розквітла усмішкою. Але мені здалося, що й вона крадькома витерла сльозу в кутику ока.

Я сидів і дивився їй у вічі, погляд мій уже не тріпотів знічено. Ніщо вже більше не могло мене стримати, куди й поділася сором’язливість. Я так осмілів, що готовий був оголити душу перед нею. Без вагань віддався їй на поталу. Який тягар спав з моєї душі…

Напевно, ніяка інтимна близькість не здатна конкурувати із взаємною глибиною та відданістю в погляді двох пар очей, які, раз стявшись, уже не відпускають одне одного.

Дівчинка з карими очима мешкала на Ірисовій вулиці. Ми не розлучалися цілими днями, відколи навчилися ходити, принаймні відколи навчилися говорити. Ми пішли разом до одного класу в школі, але в першому класі після Різдва родина Вероніки виїхала з міста. Нам виповнилося по сім років. Минуло якихось дванадцять чи тринадцять років, однак відтоді ми так ні разу й не бачилися.

Ми завжди бавилися удвох у великому саду на Конюшинній, між кущами, квітами та деревами. Це в тому житті ми були вивірками, так, справжніми вивірками. Якби Вероніка не переїхала тоді з Ірисової вулиці, безтурботне дитинство однаково невдовзі би закінчилось. Бо вже й так на шкільному подвір’ї мене поза очі обмовляли, мовляв, граюся лише з дівчатами.

Мені згадалася пісенька, яку хтось із нас підслухав удома, і вона прижилася під час наших забав у саду: «Маленьке хлопча любить мале дівча. До смерку в цьому раю будують країну свою…»

— Але ж ти мене не впізнав… — у її голосі все ще вчувалося розчарування, майже образа. До мене раптом заговорила семирічна дівчинка, а не доросла двадцятирічна жінка.

Я не міг відвести від неї погляду. Її червона сукенка видавалась мені невимовно гарною та зворушливою. Я бачив, як дихає її тіло: сукенка здіймалася і опадала, здіймалася і опадала, немов морський прибій набігав на чарівний пляж, а пляжем була сукня.

Я підвів голову і помітив жовтого метелика між листям помаранчевого дерева. То був не єдиний метелик, який потрапив мені на очі того дня. Їх було багато.

Я показав на нього і запитав:

— Хіба міг я впізнати маленьку личинку, яка обернулася метеликом?

— Яне Улаве! — суворо осмикнула вона мене. Більше й слова ми не зронили про це чудо перетворення дівчинки на жінку.

У мене ще була купа нез’ясованих запитань. Зустріч з Помаранчевою дівчинкою замалим не довела мене до божевілля, у всякому разі зворохобила усе моє єство. Я відразу рушив напролом.

— Ми зустрілися в Осло. Тричі бачилися, і відтоді я ні про що більше не можу думати. Та раптом ти зникла, випарувалася… Тебе важче було втримати, ніж упіймати голими руками метелика. Але навіщо чекати шість місяців, щоб побачитися знову?

Звичайно, одна з причин — потреба подорожі до Севільї. Це зрозуміло. Однак чому для Помаранчевої дівчинки було так важливо пробути в Іспанії аж півроку? Через отого данця?

Ти, Ґеорґу, без сумніву, маєш уже відповідь на це запитання, бо знаєш, чим найбільше в житті захоплюється Вероніка. А от я тоді такої відповіді не мав… Пишучи тобі листа, я невідступно думаю, чи висить ще й тепер на стіні передпокою велика картина з помаранчевими деревами. Вероніка каже — тобто на момент писання, — ніби та картина — вчорашній день у її творчості, та заради тебе я сподіваюся, що вона нікому її не віддала і не виставила на горище. Якщо усе ж так сталося, розшукай картину!

Вона сказала:

— Мене прийняли до мистецької школи, чи радше школи малярства. Я вирішила закінчити тут курс навчання, бо це важливо для мене.

— Школа малярства! — я був вражений. — Але чому було не сказати про це на Святвечір?

Вероніка завагалася з відповіддю, тож я вів далі:

— Пам’ятаєш, який тоді сипав сніг? Пам’ятаєш, як я гладив тебе по волоссю? Пам’ятаєш, як зненацька задзвонили дзвони саме тієї миті, як під’їхало таксі? І ти зникла!

— Я все пам’ятаю. Немов дивлюся фільм. Пригадую, наче перші кадри дуже… романтичного фільму.

— Тоді не розумію твоєї таємничості…

Її личко посерйознішало.

— Напевно, ти впав мені в око ще у фройнерському трамваї. «Знову», — скажеш ти. Так, але вже зовсім по-іншому. Потім ми ще кілька разів зустрічалися, я гадала, що ми цілком можемо потерпіти одне без одного півроку. Вважала розлуку навіть потрібною. У дитинстві ми були дуже близькими. Але ж ми вже не діти. Можливо, нам було би корисно потужити одне за одним. Я боялася, щоб наші стосунки не стали продовженням дитячої дружби за давньою звичкою. Хотіла, щоб ти заново відкрив собі мене. Упізнав, як я тебе упізнала. Тому й не зрадила, хто я насправді.

Не пригадую дослівно, що я відповів, та й усього, що сказала Помаранчева дівчинка, також не пригадую, проте що далі ми розмовляли, то частіше перестрибували з теми на тему, від одного епізоду до іншого.

— А данець? — запитав я, дочекавшись слушного моменту. Було відчуття, ніби я милостиню в неї випрошую. Так по-дурному і дріб’язково.

Відповідь була короткою, навіть стриманою:

— Він називається Моґенс, вчиться разом зі мною. Здібний хлопчина. Я рада, що тут є ще хтось із Скандинавії.

Мені замакітрилося в голові.

— А звідки він знає моє ім’я?

Я ще й тепер запитую себе, чи не зашарілася вона тоді, але з певністю сказати не можу. Можливо, то був легкий відсвіт її червоної сукенки, до того ж, уже стемніло, і лише залізні ковані ліхтарні жовтим мерехтливим сяєвом освітлювали спорожнілу площу. Ми замовили пляшку червоного вина Рібера дель Дуеро і попивали з келихів.

— Я намалювала твій портрет, — озвалася Помаранчева дівчинка. — 3 пам’яті, але схожість є. Моґенсові він подобається. Колись тобі покажу. Портрет називається просто Ян Улав.

Отже, на поштовій листівці Вероніка намалювала своє обличчя. Про це можна було уже й не запитувати. Мене гризло інше:

— То це не Моґенс сидів у білій тойоті?

Вона засміялася. Наче хотіла змінити тему розмови.

— Невже ти думаєш, що я тебе не бачила тоді на Юнґсторґет? Тож через тебе я там була…

Цього я вже збагнути не міг. Вона, як на мене, говорила загадками.

— Спочатку ми зустрілися у фройнерському трамваї, — вела вона далі. — Згодом я деякий час крутилася містом і з’ясувала, до якої кав’ярні ти зазвичай ходиш. Я ніколи раніше там не бувала, але одного дня, купивши альбом репродукцій іспанського художника Веласкеса, зайшла досередини. Я просто сиділа й гортала альбом. Чекала…

— На мене?

Я знав, що питання безглузде.

— Думаєш, лише ти пошуками займався? — у її голосі вчувалося майже роздратування. — Я також одна з ланок цієї історії. Не просто метелик, якого тобі треба упіймати.

Я побоявся копати глибше, допитуватися далі було поки що небезпечно. Тому запитав тільки:

— А Юнґсторґет?

— Уже казала тобі — не будь дитинячим, Яне Улаве! Я собі міркувала так: де можна надибати Яна Улава? Якщо він насправді хоче мене знайти, то де шукатиме, перед тим двічі зустрівши з величезною торбою помаранч? Хоч я й не зовсім була певна, але найімовірнішим місцем мені видався найбільший фруктовий базар Осло. Я побувала там багато разів, виглядаючи тебе. Та й не лише там. Ходила на Конюшинну вулицю і на Джмелину. Якось навіть зайшла до твоїх батьків. Пошкодувала про свій вчинок, щойно відчинились двері, але було запізно. Мені не довелося пояснювати, хто я така. Зауваж! Твої батьки одразу мене впізнали. Запрошували до хати, але я сказала, що кваплюся. Розповіла їм, що мене взяли до школи малярства в Севільї.

Я не йняв віри.

— Вони мені й словом не обмовились про це.

Вероніка дивилася на мене із загадковою усмішкою на устах. Вона мені трохи нагадувала Мону Лізу. Можливо тому, що в підсвідомості засіла думка про школу малярства, до якої вона записалася.

— Я попросила їх нічого тобі не розповідати про мій прихід, — мовила Вероніка. — Довелось вигадати якесь пояснення, чому ти не маєш знати про це.

Я спантеличено мовчав. Кілька днів тому показував мамі листівку з Іспанії, бо не в змозі був стриматися. Я ж увірвався до кімнати і з порога випалив, що одружуюся. Щойно тепер я збагнув, чому батьки без вагань одразу позичили мені гроші на квиток. Вони навіть не висловили жодного сумніву щодо подорожі до Севільї з погляду здорового глузду — летіти до Іспанії посеред навчального семестру, щоб спробувати віднайти там дівчинку, з якою бачився зо два рази в Осло!

Помаранчева дівчинка тим часом розповідала далі:

— Не легко відшукати конкретну людину у великому місті, навіть випадкова зустріч малоймовірна, як би її не праглося. А інколи саме цього й хочеться. Мене чекала школа малярства, і я не могла пов’язувати себе з кимось перед самим від’їздом. Але коли двоє людей одержимі пошуками одне одного, то немає жодного дива в їхній випадковій зустрічі.

Я змінив тему. Тобто місце дії, так мені здавалося.

— Ти бувала раніше в Катедральному соборі на різдвяній месі? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Ніколи. А ти?

Я теж похитав головою.

— Однак того дня я була ще й на церковній відправі о другій годині. Поблукала вулицями й повернулася до Катедри до початку наступної меси. Цього разу ти вже мусив з’явитися. Ось-ось настане Різдво, а мені невдовзі від’їжджати…

Здається, потім запала довга мовчанка. Але мені потрібно було дістатися до суті, тому я запитав:

— То це не Моґенс сидів у тойоті?

— Ні.

— А хто?

Вона на мить завагалася.

— Ніхто.

— Як це — ніхто? — перепитав я.

— Давня моя любов. Ми ходили до одного класу в гімназії.

По-моєму, я усміхнувся.

— Минуле кожного з нас — річ особиста, Яне Улаве! — додала вона. — Питання в іншому — чи судилось нам спільне майбуття?

Отоді я — мабуть, через невпевненість, чи судилося нам з Помаранчевою дівчинкою спільне майбутнє, — бовкнув жахливо пишномовну фразу: «Бути удвох чи не бути — ось в чім питання!»

Гадаю, що і їй мої слова видались недоречним ляпом. Щоб загладити незручність, я завів мову про зовсім інше.

— А помаранчі? — мало не скрикнув я. — Навіщо вони тобі? Навіщо тобі стільки помаранч?

Вероніка щиро розсміялася.

— Ото вже ти собі поламав голову! Саме помаранчами я заманила тебе на Юнґсторґет. Помаранчі наштовхнули тебе на ідею лижної мандрівки льодовиками Ґренландії. Вісім собак в упряжці та десять кілограмів помаранч…

Я не бачив сенсу заперечувати очевидне, але вперто торочив своє:

— То навіщо тобі було стільки помаранч?

Вона зазирнула мені глибоко у вічі, приблизно отак, як тоді в кав’ярні в Осло і поволі промовила:

— Щоб малювати їх…

Малювати? Я був ошелешений.

— Геть усі?

Вероніка граціозно кивнула голівкою.

— Слід було навчитися досконало малювати помаранчі перед від’їздом до школи малярства в Севільї.

— Але так багато?

— Так, треба було перемалювати їх купу… Я так вправлялася…

Я приречено затряс головою. Вона що — за дурня мене має?

— Чи не простіше було вдовольнитися однією помаранчею і малювати її скільки заманеться?

Вероніка схилила голівку на бік і сказала так само приречено:

— Думаю, нам буде про що поговорити найближчим часом, бо ти, по-моєму, сліпий на одне око…

— На яке?

— Не буває однакових помаранч, Яне Улаве! Навіть дві травинки не схожі одна на одну. Саме тому ти тут…

Я таки почувався дурнем. Не міг збагнути, що вона має на увазі.

— Тому, що помаранчі неоднакові?…

— Ти подався в далеку дорогу до Севільї не для того, щоб зустрітися там з якоюсь панянкою. Якби це було так, то про тебе сказали б, що сходив ти чимало струмків, а води не знайшов… Панянками в Європі хоч греблю гати, струмків також вистарчає. Але ж ти прилетів, щоб побачити мене! А я — єдина і неповторна! Я теж посилала вісточку із Севільї не якомусь хлопцеві з Осло, а саме тобі! Просила мене не забути. Просила виявити мені довіру!

Ми розмовляли допізна. Уже й кав’ярня давно зачинилася. А коли нарешті підвелися, Вероніка приперла мене до стовбура помаранчевого дерева, під яким ми сиділи, а може, то я її притиснув — уже й не пригадую… Добре пам’ятаю, що вона сказала:

— А тепер можеш поцілувати мене, Яне Улаве! Бо я урешті-решт зуміла тебе полонити!

Я обійняв її за плечі й легко поцілував в уста.

— Не так, цілуй мене по-справжньому! І пригорни до себе!

Я послухався веління Помаранчевої дівчинки. Бо правила гри установлювала вона. Її уста мали смак ванілі. А волосся духмяніло цитрусом.

Мені так яскраво уявилося, що це дві грайливі вивірки забавляються у кроні помаранчевого дерева. Не міг би з певністю сказати, у яку гру вони бавилися, але спільна забава заполонила всю їхню увагу…

Не описуватиму більше того вечора, Ґеорґу, не хочу тебе втомлювати. Але мусиш набратися терплячості й вислухати оповідь про те, як закінчилась та ніч.

Я не встиг повернутися до пансіонату до опівночі. Однак Помаранчева дівчинка винаймала крихітну кімнатку з кухонним закапелком у однієї літньої пані. На стінах висіли численні акварелі — помаранчеві квіти та дерева. А в кутку стояв мій портрет, намальований олійними фарбами. Я ніяк не зреагував на нього, вона — теж. Боязко було порушити магію цієї казки, бо не усе можна висловити словами. Такі правила… Хоча, як на мене, очі вона зобразила надто великими і надто блакитними. Здавалося, ніби все моє єство Вероніка зосередила в очах.

До пізньої ночі я лежав і розповідав Вероніці довжелезні історії з численними потішними подробицями. Розповів про хворобливу доньку священика, яка мала четверо сестер, двох братів та одного неслухняного лабрадора. Переповів усю вигадану історію про драматичну лижну подорож Ґренландією із собачою упряжкою та десятьма кілограмами помаранч. І про жваве дівча, яке було таємним агентом Помаранчевої інспекції при ООН і вело наполегливу боротьбу з новим небезпечним помаранчевим вірусом. Розповів усе, що знав, про дівчинку, яка працювала в дитячому садку і до обов’язків якої входила щоденна закупівля на базарі тридцяти шести однаковісіньких помаранч. А ще про юну панянку, якій довелося готувати помаранчевий фромаж для сотні студентів Інституту бізнесу і менеджменту; оповідку із життя дев’ятнадцятирічної дівчини, одруженої з одним із тих студентів, яка вже встигла народити від нього доню, хоча її чоловік анітрохи не користувався симпатією серед колег. А наостанку розповів про мужню, готову до самопожертви юнку, яка потай перевозила харчі та медикаменти бідним дітям Африки.

Помаранчева дівчинка порозповідала мені натомість про деякі наші спільні дитячі пригоди на Джмелиній та Ірисовій вулицях. Я майже усе забув, але слухаючи її, вихоплював з пам’яті окремі уривки споминів.

Коли ми прокинулись, сонце уже високо підбилося на небі. Першою прокинулась Помаранчева дівчинка — ніколи не забуду того відчуття в момент, коли вона мене розбудила. Я ніяк не міг збагнути, де закінчувалася фантазія і починалася реальність, може, такої межі й зовсім не існувало. Я лише усвідомлював, що більше не доведеться мені блукати світом у пошуках Помаранчевої дівчинки. Я її уже знайшов.