Я дійшов лише до половини татового листа, коли мені припекло в туалет. Сам винен. Обпився кока-коли, ось і наслідок.

«От чорт!» — подумав я. Щоб добратися до туалету, треба було перейти вітальню, передпокій та коридор під цікавими поглядами з усіх боків. Здається, це називається «пройти крізь шпіцрутени». Але вибору я не мав.

Я відімкнув двері, полишивши рукопис на ліжку, знову замкнув їх за собою, а ключа поклав до кишені.

Усі відразу насторожилися. Я спробував удати, ніби мене оті запитливі погляди зовсім не хвилюють.

— Уже прочитав? — запитала мама. Уся її постать нагадувала великий знак питання: що ж там я вичитав?

— Трохи нагнало смутку? — озвався Йорґен.

Йорґенові, здавалося, було прикро за моє сирітство, але він завжди намагався стати мені доброю заміною батька. Як же інакше? Очевидно намагання оточити мене батьківською турботою стало для нього культом. Він не міг жаліти мами за те, що вона втратила чоловіка, займаючи водночас місце того чоловіка в її житті, не кажучи вже про ліжко. Гадаю, десь глибоко в душі Йорґен був навіть радий, що мого тата більше немає. Бо інакше в нього не було б мами. І, ясна річ, Міріам. Та й, зрештою, мене. Як то кажуть, «хтось плаче, а хтось скаче».

Я помітив, що він налив собі великий келих віскі. Інколи Йорґен попиває віскі, але тільки в п’ятницю та суботу. Того дня був понеділок.

Не думаю, що він надто соромився келиха в руках, — не для того я про це згадав. Можливо, Йорґен почувався трохи ніяково, бо я зачинився у своїй кімнатці, щоб прочитати листа, якого написав мені мій справжній батько перед смертю, задовго до появи самого Йорґена в цьому домі. Коли я був меншим, називав його, бувало, «квартирантом». То було по-дитячому. Лиш би позлостити його.

— Ще багато залишилося? — поцікавився дідусь, пахкаючи сигарою. Він збагнув мій стан.

— Я прочитав лишень половину, — відповів я. — Мені треба в туалет…

— Але тобі подобається? — допитувалася бабуся.

— Без коментарів! — відтяв я. Так часто політики кажуть журналістам, коли не знають, що відповісти на складне запитання.

Схожість між журналістами та батьками в непомірній цікавості і тих, і тих. А схожість між політиками й дітьми в тому, що їм без угаву докучають неделікатними запитаннями, на які не завжди легко знайти відповідь.

Мабуть, настав час ближче познайомити читача з дійовими особами моєї розповіді. Почну з мами, бо таки знаю її найліпше.

Мамі минуло сорок, і я схарактеризував би її, як зрілу, впевнену в собі жінку, принаймні вона не боїться вголос висловлювати своїх думок. До того ж, у неї дуже розвинуті материнські почуття, я маю на увазі не лише її ставлення до Міріам. Мама й зі мною не раз надміру сюсюкає, немов мені не п’ятнадцять, а щонайбільше дванадцять років. Зазвичай, я не звертаю на це уваги, але деколи така манера мене не на жарт дратує, надто коли в гості приходять мої шкільні товариші. Мама, по-моєму, одержує насолоду від демонстрування моїм друзям, який я в неї любий синочок, хоча насправді вже переріс її на кілька сантиметрів.

Якось я грав у шахи з другом Мартином. Мама підійшла до канапи, де ми сиділи, і заходилася щіткою розчісувати мені волосся! Я не стримався і гаркнув на неї. Не люблю сердитися на маму, але того разу я не просто розсердився, а розлютився. Поряд сидів Мартин, треба ж було довести йому, що я вмію показати, де межа… Мама втекла до кухні, але вже за двадцять хвилин повернулася з гарячим шоколадом і різдвяним тортом. Мартин захоплено присвиснув, та після того, що трапилося, мені було неприємним мамине частування. Я вже ледь не кинувся до холодильника за пивом. Навіть подумав: якщо немає пива, то я принаймні знаю, де стоїть Йорґенова пляшка віскі. На щастя, у Мартина все гаразд із почуттям гумору, і потім ми, звичайно, іще не раз потішалися з тої придабашки. Гадаю, Мартин перейнявся ще більшою повагою до моєї мами, коли я розповів, що вона викладає в Державній академії мистецтв. «Як тільки в нас з’явиться новий Пікассо, знатимеш, звідки він узявся», — сказав я йому. Після отого непорозуміння я й сам був зацікавлений підняти мамин авторитет.

Непроста справа описувати рідну маму, надто коли йдеться про вподобання чи погані звички. У мами характерна любов до лакриці, вона просто шаліє за нею. По всіх усюдах у хаті можна знайти лакричні льодяники, шабатурки з лакричними ласощами фірми «Фазер» та англійськими лакричними цукерками. Останнім часом, мама, щоправда, почала ховатися зі свою манією, бо ми з Йорґеном дуже серйозно поставилися до проблеми і докладали зусиль, щоб змусити її відмовитися від прикрої звички. Йорґен вважав, що лакриця сприяє підвищенню тиску (напевно, перебільшення).

Справа зайшла так далеко, що, купуючи в моїй присутності лакричні льодяники, мама брала з мене обіцянку нічого про це не казати Йорґенові.

Якщо ж сказати двома словами про мамин ліпший бік, то це — її добрий настрій, але тоді доведеться визнати і її слабкість — поганий настрій. Я зрідка стаю свідком якихось настроєвих нюансів поміж цими двома крайніми точками. Зазвичай вона в чудовому гуморі, але інколи хоч під руку не потрапляй. Тобто мама завжди в якомусь гуморі, штилю в її настроях не буває. Її улюблена фраза: «А тепер пограймо в карти перед сном».

А ось Йорґен. Він має лише 170 см зросту, рівний з мамою, тобто, як на дорослого чоловіка, статурою не надто вдався. Чимало хто вважав би це фізичною вадою, але в такому разі вона не єдина, бо Йорґен, до того ж, рудий. Він дуже білошкірий, ніколи не засмагає улітку, від сонця тільки червоніє і облазить, а рудий заріст у нього навіть на руках. Йорґен уважно стежить за модою, я б сказав, помішаний на моді. Не всі чоловіки мають на полиці в лазничці три дезодоранти та чотири види лосьйону після гоління. Не кожний зміг би вийти на люди в жовтогарячій куртці з верблюжої вовни з чорним шовковим шаликом на шиї. А Йорґен зміг би. І йому таке пасує!

А ще Йорґен працює слідчим у КРІПОС — Кримінальній поліції! Він постійно нагадує нам про свою професійну «обітницю мовчання», але не завжди вміє її дотримуватися. У кожному разі я вже кілька разів довідувався про деякі важливі деталі резонансних кримінальних справ ще до того, як вони потрапляли на шпальти газет. Він довіряє мені. Це — гарна риса. Йорґен знає, що я не плескатиму язиком будь-де.

Йорґен належить до того типу людей, які все про все знають, скажімо, де в кімнаті має стояти шафа, але до його слів не завжди дослухаються. Недавно ми були в меблевому супермаркеті ІКЕА і купили мені нову шафу на одяг (вони обоє з мамою уже давно буркотіли, що я розкидаю свій одяг по всьому будинку, однак це, м’яко кажучи, перебільшення, бо навіть шкарпетки моєї й духу не було на другому поверсі. Я там майже не буваю). Монтаж шафи зайняв усе пообіддя, а потім ще весь вечір ми встановлювали її у моїй кімнаті. Йорґен вважав, що шафі місце під стіною за дверима, однак я зовсім не поділяв його думки. Як на мене, шафа найліпше вписувалася в інтер’єр біля вікна, хай навіть виступаючи на півсантиметра з-поза стіни. Я нагадав Йорґенові, що мешкаю в цьому будинку набагато довше, ніж він. До того ж, навіщо мені шафа, до якої годі доступитися, якщо відчинені двері кімнати. Звичайно, усе зробили по-моєму, Йорґен загнівався й озвався до мене аж за добу, та й то з певним зусиллям волі.

До переваг Йорґена можна зачислити його невтомне намагання зробити з мене спортсмена, для цього він не шкодував свого вільного часу. «Усі люди народилися з м’язами, — полюбляє казати він, — а м’язи існують для того, щоб ними послуговуватися». Слабкий бік Йорґена: він абсолютно не хоче зважати на те, що я маю інші плани в житті й ставати спортсменом зовсім не бажаю. Не думаю, що Йорґен високо цінує мою наполегливість в опануванні пасажів «Місячної сонати». А улюблена фраза Йорґена, без усякого сумніву: «Головне — ставлення до справи!»

Перш ніж розповідати про дідуся з бабусею, татових батьків, хочу зауважити, що знаю їх надзвичайно добре, принаймні не гірше, ніж Йорґена, бо за весь свій вік чимало часу провів у них в Тьонсберзі. Особливо часто бував там, коли ще мама з Йорґеном зустрічалися. Тоді мені було лише десять років. Не думаю, що вони б зійшлися, якби не мали змоги позбутися десь мене на кілька днів чи тижнів. Не подумайте, що скаржуся, радше навпаки. Мені завжди подобалося в Тьонсберзі. Окрім того, я радий, що мамі з Йорґеном вистарчило глузду оберегти мене від початкової фази своїх стосунків, тобто на етапі флірту, що дали мені час призвичаїтися. Якось я піднявся на другий поверх, щоб побажати «на добраніч», і застав їх у ліжку в обіймах одне одного. Картина не дуже сподобалась мені, тож я одразу розвернувся і, скрадаючись, зійшов униз. Можливо, я реагував би зовсім по-іншому, якби Йорґен був моїм справжнім татом. А може, й ні. Не хочу сказати, що побачене викликало в мене огиду. Але ж могли би принаймні зачинити двері до спальні чи попередити, що йдуть спати. І я б не почувався дурнем. Не відчув би себе таким самотнім…