Чорнобильський єврей, який живе через паркан од місцевого цадика, доходить висновку:

- Святі книги пишуть правду. Немає жодної людини без гріха. Але! Є різниця між цадиком і звичайним грішником. Цадик, доки живе, знає, що він грішить, а грішник - доки грішить, знає, що він живе.

У поїзді здибаються чорнобильський та брацлавський цадики. Ввічливо вітаються, зручно вмощуються і мовчать.

Хасиди, що супроводжують достойників, з нетерпінням чекають, коли ж ті розпочнуть мудру і повчальну бесіду або, ще краще, дискусію.

Але обидва мудреці мовчать.

Нарешті в одного з хасидів уривається терпець:

- Високоповажні ребе! Чого ви мовчите?

Чорнобильський, як старший за віком, відповідає з усмішкою:

- Я знаю все. І він знає все. То про що нам говорити?

Від авторів: допитливий читач одразу впізнає в цьому сюжеті класичний віршик українського пересмішника Степана Руданського. Нічого дивного! Адже поет більшу частину життя прожив на Поділлі. До того ж - неподалік од Брацлава. Почув від місцевих хасидів - і літературно обробив. А може, все було навпаки: склав отакий от жарт, добре знаючи вдачу своїх сусідів-євреїв - і пустив у народ.

Чорнобильський рабин та кілька віруючих виходять із синагоги. Настрій - сама благість, ребе продовжує говорити про щось там божественне і піднесене, коли раптом уриває на півслові і поминає нечистого. Ще б пак! Під самісінькою синагогою стоїть молодий Сруль і, даруйте, лапає християнську дівчину.

- Лайдак! Атеїст! - вибухає ребе. - Побійся Бога! Як ти посмів! Та ще й під час посту.

- Ребе, не робіть ґвалту, - заспокоює Сруль. - Я Бога поважаю. Те, про що ви подумали, ми з цією дівчиною робитимемо після “кучок” (єврейська Паска, - авт.). А зараз ми про це лише домовляємося.

Взірець красномовства чорнобильського ортодоксального рабина:

- Як пожертву на цвинтар офірувати - так від вас не допросишся. А як дійде до там поховати, так біжите наввипередки!

Ще один анекдот на тему про одвічне. Небідний чорнобильський єврей звертається до рабина:

- Що ви скажете, ребе, якщо я офірую все своє добро на синагогу, то після смерті я втраплю до раю?

Ребе замислюється, а потім видає:

- Стовідсоткової гарантії дати не можу, але думка цікава. Треба обов’язково спробувати.

Ми вже зазначали, що слава чорнобильського рабина вийшла за межі не лише самого містечка, а й губернії. Тож або порадитися до пастиря пхалися не тільки свої, місцеві, а й чимало приїжджих. Порадь їм та порадь, а головне - на халяву.

Зрештою одного дня ребе не витримує і вивішує оголошення: “Поради платні. По 10 рублів за дві штуки. Гроші наперед”.

Перший же відвідувач довго крутить носом, врешті решт сплачує і уїдливо зауважує:

- Ребе, вам не здається, що 10 рублів за два запитання - то забагато?

- Здається. А яке ваше друге запитання?

Один із останніх анекдотів про чорнобильського рабина з’явився, на нашу думку, десь у середині 30-х років минулого століття. Бо саме тоді у великій моді були так звані антирелігійні диспути і гасла на взірець “Комсомолець - на літак!”

Так от - хтось із місцевих єврейців-комсомольців єхидно запитує:

- Ребе, а ваша (???) віра дозволяє у суботу стрибати з парашутом?

Якщо брати до уваги ту обставину, що Талмуд забороняє віруючому юдею в суботу навіть виходити з хати, не кажучи вже про поїхати на аеродром, взяти парашут, сісти в літак і злетіти, то підступність за питаннячка стане очевидною. Але ребе реагує миттєво:

- Стрибати можна. А от розкривати парашут - ні.

Від авторів: ми вже згадували вище, що чорнобильські хасиди, ледь почалася Перша Світова війна, швиденько спакувались і зникли з міста. У зібраннях Горація Сафріна ми знайшли оповістку, котра, як нам здається, проливає світло на обставини цієї таємничої події.

До чорнобильського рабина приходить удова-хасидка і запитує:

- Ребе, кажуть, війна почалася?

- Не кажуть, а почалася. Руський цар з німецьким зчепилися.

- Ой, біда, біда, біда! Це ж мого єдиного сина можуть до війська забрати!

Ребе виголошує монолог:

- Не мороч собі голову завчасно. Послухай мене! І запам’ятовуй. В житті кожного єврея завжди є два виходи з халепи - один кращий, другий гірший. Коли твого сина призвуть до війська, то у нього буде два виходи: або його таки заберуть, або він не пройде медичну комісію. Якщо не пройде - це добре. Якщо ж пройде, то знову є два виходи: або його пошлють на фронт, або прилаштують десь у тилу: щось там охороняти чи лайно з-під поранених у шпиталі виносити. Як втрапить виносити лайно, то це добре. А якщо його пошлють на фронт, то знову є два виходи: його там або поранять, або не поранять. Якщо не поранять, то це дуже добре. А якщо поранять? Знову дві можливості. Якщо легко поранять, то це дуже добре. А якщо важко? Ну що ж, або житиме калікою, або помре. Якщо зостанеться калікою, то це дуже добре. А якщо ж помре, то, знову ж таки - або його поховають на єврейському цвинтарі, або кинуть до спільної могили. Якщо його поховають на єврейському цвинтарі за всіма приписами Закону, то це дуже добре. А от якщо його закопають у спільній ямі, без рабина і без кантора, та ще й так, що його вигребуть і з’їдять собаки - от тоді тільки у нього буде лише один вихід.

Про непересічний вклад бідолашної єврейської кози в українську сучасну науку ми згадували у передмові. Подейкують навіть, що сам директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович в’їхав у велику науку верхи на цьому бідолашному створінні, котре в незрозумілий спосіб змінювало стать на заздрість нинішнім трансвеститам.

Але задля об’єктивності наголосимо, що задовго до Поповича справді науковий глибокий аналіз єврейського гумору зробив славетний Зиґмунд Фрейд. Ще в 1905-му році у своїй книзі “Дотепність і її ставлення до підсвідомого” батько психоаналізу чітко визначив, чим відрізняються власне єврейські анекдоти від анекдотів про євреїв:

· Саме на ґрунті єврейського народного життя виросла велика кількість дотепних жартів… Це історії, створені євреями і спрямовані проти своєрідності єврейського характеру. Що ж до дотепів, створених неєвреями про євреїв, то в переважній більшості примітивні жарти, побудовані на приниженні єврея як особистості.

Зазначимо, як кажуть науковці, на маргінесі, що свідоме приниження інших народів є, на жаль, характерною домінантою так званого радянського гумору. Згадаймо незугарні дотепи щодо чукчів, “хахлов”, вірменського радіо та “ліц кавказской национальності”.

Але повернемося до наших євреїв, конкретно - до Зигмунда Фрейда. У за цитованій монографії він наводить не просто єврейський гумор, а анекдоти, створені в єврейських містечках Галичини, Буковини та Прикарпаття. Тож не дивно, що в них ми зустріли наших із Горацієм Сафріним спільних знайомих.

Ось коротка антологія єврейського гумору, укладена Зиґмундом Фрейдом.

Переважна більшість анекдотів, що зацікавила знаного психоаналітика, присвячена шадхенам, себто, сватам. Маються на увазі не ті, котрі родичі через молодят, а ті, котрі облаштовують знайомство, сватання і все, чому за ним належить бути. За єврейською традицією цю почесну, складну і відповідальну, а відтак небезпечну місію виконують чоловіки.