- Що сталося? - занепокоїлася його половина.

- Знову не пощастило! А все через тебе! Я вже надивився, кого я пограбую, ну, отого кульгавого спекулянта Шльому, ти його знаєш. І що? Розгортаю ножа, дивлюсь, а він же молочний!

Наші земляки Ілля Ільф та Євген Петров у одному зі своїх романів цитують класичний анекдот про особливості єврейської комерції.

Помирає старий єврей. Навколо дружина, діти. Помираючий шепоче:

- Саро, жінко моя, ти де?

- Тут я, тут.

- Двойро, доню моя, і ти тут?

- Тут я, тату, тут.

- Янкель, синку, ти де?

- Ось-о я, тату!

- А Беня, брат твій, теж тут?

- Тут, тут…

- А Хайка, невісточка кохана?

- Тут я, тату.

Помираючий з останніх сил вигукує:

- А хто ж тоді в лавці лишився?

В 60-і роки ХХ століття анонімні дотепники переробили- і дуже вдало - останню фразу помираючого єврея на: “А хто ж тоді біля синхрофазотрону залишився?”.

Під час наших досліджень ми не могли не звернути увагу на одну цікаву особливість єврейського менталітету, а саме - ставлення цього народу до смерті. Навряд чи ще який-небудь етнос створив стільки анекдотів на цю трагічну, серйозну тему. І що характерно - це не класичний чорний гумор, це все та ж суто єврейська манера іронізувати над усім, а щонайбільше - над собою. Можливо, так склалося тому, що переважна більшість євреїв і досі вважає, що після смерті їм гарантоване місце в раю. Для цього достатньо виконувати всі 684 заповіді юдейського релігійно-морального кодексу “Шулхан Арух”. Ну, всі, звичайно, не виходить, 300 штук туди-сюди, але хіба Всевишній такий прискіпливий, що буде кожного перевіряти? Про що ви кажете!

Тож можна спокійно жартувати, прощаючись із цим світом.

Перед смертю старий єврей просить подати йому склянку чаю з двома ложками цукру. Родичі приносять, старий з превеликим задоволенням випиває і каже:

- Хоч перед смертю, але зробив те, про що мріяв усе життя!

Родичі вражені:

- Як? Ви ж були не найбідніший єврей у нашому містечку! То невже ви не могли дозволити собі випити склянку нормального солодкого чаю?

- Ой, слухайте, вдома мені було шкода цукру, а в гостях я насипав його стільки, що мене нудило.

У довоєнних Спичинцях помер ну дуже літній єврей. Рідня приходить на пошту аби дати телеграму родичам до Бердичева. Оскільки родина небагата, а видатки на похорон нависли над головою важелезною каменюкою, практичні дітки одразу увімкнули режим жорсткої економії. Тому телеграма виглядала так: “Ізя все”.

Через два дні з Бердичева приходить відповідь: “Ой!”.

Певно, там режим економії був ще жорсткішим.

Помер заможній київський єврей-фабрикант. Нотаріус зачитує родичам заповіт:

- Моїй коханій доньці Риві заповідаю фабрику, будинок на Деміївці і двісті тисяч рублів у банку. Моїй єдиній онуці Фірочці заповідаю дачу на Караваївці і сто тисяч рублів у банку. Мій зять Шмуль дуже просив, згадати в заповіті і про нього. Згадую. Шмулику, привіт!

Коли в 60-х роках минулого століття в СРСР злетіли з посад один за одним кілька шефів КДБ, як завжди, без пояснень для загалу, народ придумав свою анекдотичну версію, мовляв, і Сєров, і Шелепін, і Семичастний позбулися роботи, а дехто й голови за те, що не виконали найважливішого партійного завдання: дізнатися, хто ж, врешті решт, складає анекдоти.

Сміх сміхом, але ми, автори цього дослідження, здається, знаємо відповідь. І навіть можемо підтвердити її конкретним прикладом.

У нас на підвіконні буйно розрослася тропічна красуня дифенбахія. Ми дали їй ім’я Юля Францівна. І ось чому. Жила і працювала у маленькому українсько-польсько-єврейському містечку на Поділлі вчителька дуже середньої типово радянської школи Юля Францівна Дифенбах, хай земля їй буде пухом.

Юля Францівна з’явилась у нашому містечку невдовзі після війни. Її привіз із Польщі “по дембелю” місцевий красень, колишній автомеханік МТС. Як вони змогли порозумітися, коли він не знав ані польської, ані їдиш, а вона ні російської, ні української - так і залишилося питанням без відповіді. Мабуть любов слів не потребувала. На жаль ніколи і нікому не розказувала колишня польська єврейка, яким чудом їй вдалося вціліти протягом шести років німецької окупації.

Але життя є життя, українську мову Юля Францівна освоїла дуже швидко, а от з роботою виявилося складніше. По-перше, була вона вутла і хвороблива, тож до колгоспної праці непридатна. З іншого боку - в ті повоєнні роки на таких, як вона, нехай колишніх, але іноземців влада дивилася, м’яко кажучи, косо. Тож чоловік Юлі Францівни звернувся до свого однокласника, а на той час завідуючого райвно, з проханням прилаштувати жінку хоча би прибиральницею.

Головний районний освітянин зітхнув і сказав:

- Ставки на прибиральниць у мене всі зайняті. А от вчителями німецької мови нема кого ставити. Слухай, а твоя жінка часом німецької мови не знає?

Подружжя дуетом запевнило, що знає, знає, знає…

Завідуючий райвно видав відповідний наказ і Юля Францівна заходилася до роботи.

Сьогодні вже важко пригадати, скільки часу пройшло, перш ніж до школи приїхала фахова комісія з області для планової перевірки. Кажуть, щонайменше два чи навіть три роки. Але таки приїхала.

Зайшли на урок до Юлі Францівни… послухали, а коли второпали, що саме вони чують, повиповзали в коридор і там від реготалися досхочу. Виявляється, замість німецької товаришка Дифенбах викладала діткам… їдиш! Ну не знала вона насправді німецької! Але ж їсти щось треба.

Історія закінчилася благополучно для всіх її учасників. Юля Францівна перекваліфікувалася на викладання англійської і навіть закінчила заочно відповідний факультет педінституту. Працювала в школі до останнього подиху.

Подейкують, що один із її учнів зробив блискучу кар’єру в радянській розвідці, працюючи в Лондоні за “легендою”, що він стовідсотковий англійський єврей.

А історію про те, як учитель (версія - вчителька) замість німецької викладав діткам єврейську, прокотилася неозорими просторами всього Радянського Союзу. Востаннє автори чули її років п’ять тому із посиланнями, що все це діялося на Камчатці. Але ми можемо засвідчити пріоритет Юлі Францівни Дифенбах, бо згаданий у розповіді завідуючий райвно був батьком одного з авторів цього дослідження.

Тож анекдоти придумує саме життя, а оповідачі їх лише редагують.

Ця класична оповістка дожила до наших днів, на жаль, настільки спотвореною, що втратила свій первісний гумор. Тому вважаємо за потрібне запропонувати читачам оригінал.

До рабина приходить стара самотня єврейка.

- Ой, ребе, мені треба поїхати в Єгупець (Київ - авт.)

- Так їдьте.

- Ребе, але я за своє життя зібрала трошки грошей. Сто рублів. То мені їх із собою брати, чи як?

- Так беріть.

- А раптом украдуть у поїзді?

- Ну, так НЕ беріть. Залиште вдома.

- Дім теж можуть обікрасти.

- Покладіть у банк.

- А раптом банк збанкрутує?

- Залиште сусідам.

- Чи ви не знаєте моїх сусідів, ребе. Вкрадуть моїх гроші, а потім присягатимуться, що я їм нічого не давала.

- Віддайте при свідках.

- Ой, так вони і свідків куплять.

- Візьміть із собою.

- Вкрадуть у поїзді…