Так ото - про Бердичів. Без жартів. Бо саме він був фактичною єврейською столицею всього півдня Росії, а не самовпевнена бандитська Одеса, в якій навіть вкрасти рубля без стрілянини не вміли.

За переписом 1888-го року у Бердичеві проживало 10 777 православних, переважно українців, 1031 росіянин-старовір, 3 298 поляків-католиків, 339 німців-протестантів, 12 мусульман і 62 366 євреїв. Крапка! А не 20 тисяч, як абсолютно помилково вказано у Сафріна.

Так, переважна більшість єврейських будиночків у цій некоронованій столиці, як і за часів Бальзака, танцювала польку, а також краков’як і фрейлехс. Зате!!! Які вивіски прикрашали собою ці… ледь не сказали, халупи! Вчитайтесь і вслухайтесь:

· Гальперін, бердичівське відділення Санкт-Петербурзької філії.

· Фірма Бродського, Бердичів-Жмеринка-Одеса-Варшава-Відень.

· Маргуліс, центральна контора всесвітньо відомої фірми.

· Банк Трахтенберга.

· Малоросійська філія банків Штейнберга.

· Гальперін і сини. Кредит на довіру.

· Дербандекер і Пивоцький. Цегельні заводи.

· Ріхтер. Шкіргалантерея.

· Шнайдер. Миловарня.

· Заходер. Золоті і срібні вироби.

· Цигарки від Гробінкера. (так і напрошується “Минздрав предупреждает”).

Тут що не прізвище - то музика. Фрейлехс, маюфес, хава нагіла і щойно написане “Сім сорок”! Не без того, що поважані у єврейському світі підприємці та банкіри, чиї прізвища ми щойно зацитували, часто-густо навіть не підозрювали, що у їхніх фірм, банків і контор, виявляється, є відділення… даруйте, філії у Бердичеві. Але то інша тема. Хоча - теж для анекдотів.

І от коли ви заробили трохи грошей у бердичівських маргулісів, скажімо, випросивши вигідний кредит у Гальперіних, і це прибуток не згорів разом із банком Трахтенбергів, то ви можете на початок замовити собі порядний гарнітур в ательє Айзельберга або просто Зільберга. Хоча до Зільберга краще не ходити, бо там працює закрійником легендарний Беня Лотман. Мусимо зупинитися аби навести оповістку про цього майстра кравецької музи.

Беня Лотман був не просто закрійником, а дамським майстром. Знімаючи мірку, він зазвичай повторював: “Не сукня прикрашає даму, а дама сукню”. І партачив так, що у клієнток очі на лоба лізли вже на першій примірці.

Доки невдячні замовниці влаштовували Бені скандали, обламували об його голову парасольки чи навіть намагалися видряпати йому очі, то це ще півбіди. Аж тут трапилася освічена, либонь з отих німкень-протестанток. Замість вгатити по голові парасолькою чи обізвати жидівським вишкребком, ця суфражистка потягла Беню до мирового судді. Отам і відбувся діалог, що увійшов до класики єврейського фольклору.

- Підсудний, ваше прізвище?

- Лотман.

- Ім’я?

- Ваша честь, у нас, євреїв щодо імені, то все дуже складно.

- А в чому складність?

- Прошу, послухайте, тільки не перебивайте. Єврейською мовою мене звати Байніш. По-вашому я Беня. Коли я вчився в хедері, мене дражнили Берл-козел. В синагозі до мене звертаються реб Бер. На візитках у мене написано Бернард Лотман, а от моя дружина чомусь називає мене ідіотом.

Є ще одна класична єврейська оповістка, авторство якої теж приписують Бені Лотману. Він здибає на вулиці знайомого в бездоганно пошитому костюмі.

- Абрам, де ви дістали цей костюмчик?

- Не дістав, а замовляв. У Парижі.

- А це далеко від Бердичева?

- Та зо дві тисячі верст буде.

- Подумати тільки - така глушина, а так добре шиють.

Отже, якщо вам не зіпсували гарнітур у Айзельберга, а вашій жінці не спаскудив сукню Беня-ідіот, то ви можете увічнити вашу подобу у фотографії Розенбаума і культурно збагатитись у єврейській оперетці Шерентіса і Загера. А якщо ви зануда і здатні за копійку вдавитися, то купіть собі в книгарні Глюксенберга найдешевшу книжку, прийдіть додому, сядьте на віденський стілець, що ви купили на розпродажу в магазині Гелліна, і читайте собі на здоров’я. Звичайно, якщо ви знайдете у своїй халупі бодай малю-ю-юсінький куточок, щоб приткнутися.

Квартирне питання не просто бентежило чи навіть мучило бердичівських обивателів. Воно їх сіпало, смикало, викручувало, тіпало і доводило до гикавки. Адже згідно з тією ж жорстокою статистикою на кожен будиночок у Бердичеві в середньому припадало… 30 мешканців! А на Пісках та понад річечкою з ніжною назвою Гнилоп’яття ще більше. Дві-три родини тулились в одній кімнаті! Тож немає сумнівів, що легендарний єврейський анекдот “купи козу” народився саме в Бердичеві.

І природно, що тільки тут придумали один із шедеврів єврейського фольклору: про те, як Бог людям шанс давав.

А було це так.

Спустився якогось дня Всевишній на землі Бердичева, пройшовся непомітно містом, подивився, як поляки один одного в карти обігрують, а москалі у мордобій по п’яні бавляться, як євреї махлюють не тільки з гоями, а й один з одним, обурився, поставив перед свої ясні очі духовних пастирів місцевих общин і грізно сказав:

- Мене забули! П’єте, махлюєте, крадете, б’єтеся. Даю вам місяць - або житимете по моїм заповідям, або влаштовую вам тут потоп. Невеличкий, але такий, що ніхто не випливе.

Одразу після цього батюшка збирає православних і каже:

- Догралися! Нагрішили! А я вам на проповідях казав!… Так от, Господь дав нам місяць строку аби ми в молитві і чесній праці спокутували свої гріхи. Інакше буде потоп.

Ксьондз теж швиденько паству до костьолу скликав і заламав руки:

- Браття і сестри! Падаємо навколішки перед найсвєнтішою Маткою Боскою і молімося аби вона нас знову взяла в опіку свою, як колись під Ченстоховом. Молімося, молімося, молімося! Бо як не вмолимо, то через місяць потоп!

Місцевий рабин зібрав усіх євреїв у найбільшій синагозі. Довго мовчав. Нарешті хтось не витримав:

- То що ж сказав вам Господь?

- Що-що… у нас є місяць на те, щоб навчитися жити під водою.

Питаєте, чому бердичівський рабин виявився таким оптимістом? Зацитуємо одного з сучасників: “Після кожного великого дощу на вулицях Пісків і Гнилоп’яття вода з грязюкою сягала живота коней”. Тож, як ви зрозуміли, первісний досвід життя… ну майже під водою у бердичівський євреїв уже був. Залишалося його за місяць вдосконалити.

Виникає ще одне суттєве запитання: якщо в кожній єврейській хатинці в Бердичеві жило по дві-три сім’ї на одну кімнатку, то як там люди дітей заводили? Уявіть собі. Заводили. І не тільки дітей, а й коханок. Хоча - може саме тому. Більше того - зрадженим дружинам із цією двозначною ситуацією доводилося миритися.

Помирає старий єврей. Коло нього жінка, діти, родичі, сусіди. Остання подружня розмова:

- Сарочко, золотце, я тебе благаю: як я помру і мене будуть ховати, щоб ти від труни не відходила. Отак стань по праву руку і не відходь.

- Хаїме, про що ти! Хіба ж я тебе колись залишала?

- Сарочко, тоді у мене до тебе ще одне прохання: хай по ліву руку стане моя коханка Роза.

- Що? Роза? Ця хвойда? Зовсім здурів старий розпутник! Мало того, що я за твого життя її терпіла, так ще й разом за труною йти? А дулі!

- Саро, це моє останнє бажання, ти мусиш його виконати.

- Ну добре. Але знай - від такого похорону я не матиму жодного задоволення.

Звісно, отого Бердичева з його юдейсько-православно-старовірсько-католицько-протестантською громадою і з легким мусульманським акцентом уже давно немає. Вітри історії порозкидали хвацьких єврейських контрабандистів. Кажуть, що дехто з них виринув в ЧК, але то лише чутки. Разом зі своїми конторами і банками зникли легендарні бердичівські комерсанти. Подейкують, що нащадок одного з них, прибравши псевдонім Мавроді, на знак помсти поставив наприкінці ХХ століття всю єльцинську Росію раком на свої “піраміди”. А що, може бути! Стосовно бердичівського родоводу. То ще ті хлопці були. Продавали сліпим біноклі, глухим грамофони, а безногим велосипеди.