Коли ми сходили в Діл, нас наздоганяли ручаї і немічний весняний сніг танув на очах. Я знав, що по дорозі доведеться проходити повз ту хатинку над проваллям, і серце мені пройняв холод. Чого я боявся? Причинної жінки, яка розгубила своїх діток і може зараз вибігти й кричати, що се я тому причина, мої статки, прийнявши мене за вельможного дідича добромильського? Для неї він завжди буде живий: божевільним байдуже до життя і смерті. Може, й справді се одне ціле — життя і смерть. А може, слово «життя» взято з однієї мови, а слово «смерть» з іншої, але означають одне й те саме. Павлусь весело перестрибував ручаї, але і він притих, коли минали чорну хатину, обліплену снігом як тістом, бо хтозна, чи туди зазирає сонце.

Отець Василь з торбою через плече, в якій лежав молитовник та зміна білизни, йшов попереду, не дивлячись собі під ноги й розмахуючи руками. Га, подумав я, що ж так вабить орла до чорних круків? Невже між орлами йому гірше? На се міг відповісти лише добромильський орел Ян Щасний Гербурт. Колись він казав, що рід його зробив коло, повернувшись туди, звідки вийшов. Навіть орли не літають там, де хочуть. Кружляють у небі, облітаючи свої володіння, на чужі не зазіхають. Я всміхнувся про себе, згадавши війну між Стадницькими і Гербуртами. Про таких кажуть: яке їхало, таке здибало. У нас таке трапляється, але ворогують менше. Не знаю, чи се від віри залежить. У православній вірі більше смирення, покори. (АК: Ці війни домові добряче виснажили Річ Посполиту, особливо на галицьких теренах, густо заселених. Зупинити їх можна було, однак кодекс шляхетської честі змушував платити тією самою монетою нападнику. Духовенство тут теж не пасло задніх. Захоплювали і грабували монастирі, церкви. Тому, власне, пан Северин дивується, що в Добромильській обителі нема ченців, здатних протистояти ймовірним нападникам, бо в такому разі лише від сподівання на ласку Гербуртів залежить саме їхнє існування.)

Отець Василь мовчав, лице його теж здавалося запечатаним. При світлі сонця було видно не лише стару зношену рясу, а й таке саме зношене обличчя з запалими очима. Я здогадувався, що його довіку мучитиме клятва ніколи не говорити про глиняного чоловіка. Але коли ми перейшли місток, він раптом сказав, відчувши, що його відпустили:

— Ясновельможний мав видіння на нашій горі: бачив світлу істоту. Хто її побачить, той навіки полюбить се місце.

І похитав головою:

— Але то неволя.

— Неволя? — перепитав я.

— Неволя приліпитися до видимого. Господь — невидимий. Гебреї он не бачать Бога і святих, але віра їхня давніша за нашу. Однак їхня віра — се закон, а наша — любов. Через Христа любимо ближнього і дальнього.

— А ви бачили сю істоту?

— Якби бачив, то тримався б руками й ногами за сю гору. Як отець Зеновій.

Він повернувся лицем до гори і перехрестив її. А потім ми пішли до мого доброго Яця. Він і припасу дасть на дорогу, й постоли, і палицю псів відганяти. Отець Василь мав трохи більше, ніж тридцять літ і виглядав дужим. Не те, що секретар ясновельможного, що був слабкий тілом і духом. Не знаю, чому я згадав про бідаку, чиє життя так нагло урвалося. Може, тому, що чернець, який покидав Добромильський монастир, і секретар ясновельможного стояли на заваді сильним світу сього. Я попросив отця Василя не йти з Яцевого обійстя, не з’являтись в Добромилі. А тоді пішли вже до Яця, який, звісно, охоче погодився допомогти ченцеві. Я тільки не знав, як натякнути приятелеві, що отець Василь загрожений, але сподівався, що чернець сам знайде потрібні слова. Йому пощастило натрапити на такого як я, коли змучене серце готове було відкритись першому-ліпшому, аби тільки піти з монастиря. А ще довга зима і несподівана смерть ясновельможного додали тривоги.

З добрим треба бути добрим, зі злим — злим, з брехливим — брехливим, тоді буде лад. Так казав пан Гербурт. Се наука мирська, в монастирі цього не вчать. А шкода, бо все може перемінитись. Я б дав собі раду в монастирі, але чи дасть собі раду безоружний чернець в дорозі до Спаса? Ще треба знайти йому товаришів, найліпше купців, хоч мені й купці не допомогли.

Нас пригостили пісним обідом з сушеною рибою, а тоді вийшла Яцева невістка з моєю хрещеницею. Я потримав тугий сповиток і спитав:

— А другий хрещений навідується?

— Обіцяв після Великодня заїхати.

Се ж завтра Квітна неділя, згадав я.

Входив у замкову браму з тривожним серцем, ніби чимось завинив. Що ж мене там чекає, подумав я, наче дітвак, що нашкодив і тепер боїться стрітися з вітцем. Це через тих прохачів, які вважали, що тінь ясновельможного чогось вартує. Ет, гірше, як було, вже не буде. Нічого, скоро все закінчиться, поїду з Добромиля. Куди б не поїхав, усюди буду самим собою — бідним безземельним шляхтичем, що застарий Річ Посполиту боронити, але ще міг би стати в пригоді. Поки, йшов, загадав: озветься син, попросить вернутись, послухаю, а ні — поїду далі, через гори.

Павлусь побіг, відразу забувши про мене. Слуги з нього я не зробив, але хтось інший канчуками та нагаями зробить. Але навчив я його читати й писати, то, може, вдасться замовити слово за хлопця. Має голову, треба йому вчитися.

У дворі справді було завізно, самі чужі люди. Поки йшов містом, то встиг зіпріти, треба було вмитись та передихнути. Після монастирської келії моя кімната видалась мені просторою і світлою, без того прикрого духу сирої землі, що нагадував не про ріллю благодатну, а могильну яму, прости мене, Господи. Не вмію я Тобі брехати та й нічого перед Тобою не втаїш, але чудна ся обитель добромильська: і притягує, і відпихає. Може, справа у мені, бо я, наче стулений з двох половин, які ніяк не притруться одна до другої. І таким я став, узявши на себе тягар земний старости мостиського та вишенського, і хоч ігумен каже, що то не мій гріх, а тих, хто схилив мене до нього, я чую в собі гріх срібролюбства, гріх страху і гріх гордині.

З трепетом і острахом пішов я на вечерю, не так їсти, а щоб дізнатися новини. Кортіло мені подивитись на сина ясновельможного, що стане тут господарем. Чи схожий Ян Лев на вітця? А також ще більше хотів дізнатися, чи нема звістки від мого сина. Хоч відрізаний він шмат, бо приліпився до жони своєї, і розсталися ми з ним у гніві, та я вірив, що голос крові почуємо, і він, і я. Вдачі мій Володимирко був сумирної, але в тихому болоті чорти водяться. Я се помітив, коли він кинув мені спересердя, що не поталанило вам, батьку, доробитись, як інші дороблялися, що ж то за служба така. Як йому скажеш, бо ж не розуміє дурне, що служив я добре, але кланявся мало. Зі злими був добрий, з брехливими — правдивий, з хитрими — щирий. Тому й подала мені Фортуна долю залізними пальцями, а не золотими. (АК: У «Розмові Геркулеса з Фортуною» остання описується як пані, в якої одна рука з золотими пальцями, а друга — з залізними.)

Вдалось мені побачити панича мигцем, як проходив він через трапезну — хлопчина в чорній одежі з опущеними очима. Розгублене сплакане сиротя, а не маґнатський син. З ним був пан Пшерембський, тримав хлопця важкою рукою за плече, але не щоб захистити, а притиснути до землі, щоб вітром не підхопило і не віднесло кудись, бо може знадобитись. Все-таки наступник Гербурта, останній в роду. Ніхто, окрім мене, здається, не зауважив їх, бо не почали плескати язиками.

Я з’їв кусень хліба, свіжого і пахучого, випив кухоль узвару. Хотів скуштувати риби солоної, але подумав, що вночі пити захочеться. Помітив я шляхтичів, що постили, як і я, були вони нетутешні, і не волинські. З Мостиськ, здається, приїхали, зі двору. (АК: У Мостиськах Ян Щасний поставив урядувати чимало русинів, що дуже обурювало деяких поляків.)

На другий день після церковної служби пішов я шукати маршалка добромильського, щоб побачив він, що я не втік, слова свого не порушив. Трапив мені на очі, коли бесідував з якимось пишно вбраним череватим паном, що наче півень виглядав серед вбраних у чорну одежу людей. Не хотів підходити, заважати. Ет, як треба буде, сам знайде.