Не знаю, чи є такі слова, щоб оживити глину. Господь оживив Адама подихом, а не словом. Одне я не міг зрозуміти, як наважився отець Василь оповісти мені таку страшну таємницю. За такі чари палять на огні живцем того, хто їх чинить. А того, хто намовляє, карають на горло. Думаю, отець Василь боїться, щоб ігумен не послав за ним убивць, бо в чужому монастирі той може зізнатися у всьому на сповіді й погубити добромильську обитель, задля якої ігумен піддався на такий нечуваний гріх. А спершу видалися мені сі ченці схожими на апостолів — такі прості й щирі. Ох люде, люде! Не люди, а мисливці. Куди не ступиш — усюди пастки, ями та сильця. Нічого, я з цим змирюся, стерплю. Аби лиш не погубити душу. Бог сотворив чоловіка, чоловік сотворив диявола, а кого сотворив диявол?.. Ет, лізе дурне до голови, та ще поночі!

До ранку я придумав, що маю чинити. Сніг падав далі, наче насміхався над людським терпінням. На подвір’ї протоптали рівчаки і по них ходили до церкви. Після служби я підійшов до отця Зеновія, подякував щиро за гостину і попросив про сповідь, бо покидати без неї монастир, навіть після вчорашнього, не збирався. А покину обитель, як тільки се стане можливо.

— Влітку тут правдивий рай, — зітхнув отець Зеновій.

— Влітку мене вже тут не буде, отче. Дасть Бог, повернуся додому.

Додому? Не знаю, чому я се сказав. Тим паче, що й дому в мене не було і найменше я хотів вертатися туди, переможений життям. Я не бачив дороги додому, однак так було простіше сказати. Волинь приходила до мене у нічних жахіттях, як щось вороже й чуже.

Ігумен попросив мене прийти до нього пополудні в церкву. Павлусь втішився, що ми покидаємо монастир.

— Тобі тут не сподобалося? Ти і Євангеліє читав, і з лошам бавився. За хлопцями, мабуть, скучив?

— Ага, — кивнув. Жвавій дитині нема що робити межи старими та ще й у такому глухому місці.

— Ми ще прийдемо сюди, як стане тепло? — спитав він, про щось подумавши.

— Не знаю. Але ти можеш сам прийти. Тебе вже тут знають.

Не знаю, може, малий думав, що я візьму його на службу, а я не хотів смутити його звісткою, що лиш до похорону ми вкупі. Було б добре знайти для хлопця гарне місце, бо нема кому опікуватися сиротою. Отець його загинув на війні, а мати померла рік тому. Хлопець тямущий, чистий серцем, в науку б його віддати. Справжню, бо я лиш читати й писати його навчив, і то сяк-так. Я сподівався, що влаштую його долю, перш ніж поїду. Дивно, але я майже не згадував про рідного сина, наче, прости Господи, його і не мав. Посварились ми з ним тоді дуже. А все через те, що я забрав з собою гроші за родинне гніздо. Бо вибиратись до двору краківського без грошей — пусте діло. І навіть після того всього, що я перетерпів, не шкодую, що подався шукати Фортуну, себто долю. Я ж іще не старий дідо, щоб сидіти у сина на шиї, хоч не годен вже воювати.

На сповіді, що, власне, була бесідою, у якій я вирішив нічого не приховувати, хоч спершу не збирався розказувати усього, — я сказав, що охоче візьму з собою отця Василя і знайду йому супровід до монастиря Спаса, бо ж він, сам мені сказав, покидає монастир з благословення ігумена. А в кінці додав, що мав бесіду про причини відходу.

— Якщо пан думає, що се діялося без мого благословення, маю на увазі вчорашню вашу бесіду, то ви не знаєте наших звичаїв, — всміхнувся отець Зеновій. — Правда, інші брати про се не знають, але так для них ліпше. Щодо вас, пане Северине, то ваша відданість ясновельможному Гербурту не викликає в мене жодного сумніву. Ми пішли на сей гріх після довгих роздумів. Може, з часом пан зрозуміє, що іншого виходу ми не мали.

— Не певен, чи зрозумію. А якби сю справу довели до кінця?

— Господь би не допустив. Брат Василь не дотримав послуху, не виказав смирення, достойного чернечого сану, і через те не підходить нам. Се не його воля покинути монастир, а наша.

Ну, се я розумів добре. Бачите в оці ближнього скалку, а в своєму не помічаєте поліна. Але нічого не сказав, бо був у гостях. Мовив інше:

— Бачу, що ви дбаєте про братію свою. Могло ж статися велике лихо.

— Я дам брату Василю листа до ігумена Спаса, може, там він служитиме Господу смиренніше. А позаяк ви теж покинете Добромиль, то хай Господь провадить вас найкоротшою дорогою туди, куди ви прямуєте.

По тому отець Зеновій відпустив мені гріхи вольні й невольні, і я пішов з церкви, і побачив, що сніг перестав йти і повітря стало тепліше.

Я стояв на подвір’ї у пухкому снігу напроти монастирської брами, навстіж відчиненої, за якою не було нічого, лише сліпуче світло, не знаю навіть, чи сонячне. Воно переливалось, грало, вирувало, заворожувало. Прикипівши очима до нього, я не зразу зауважив, що по праву руку від мене стоїть ясновельможний Ян Щасний Гербурт, смутний, у порваній одежі, наче він пройшов через терни. Per aspera ad astra — зринула в моїй голові почута колись від нього приповідка. І зразу ж серце моє огорнув пекельний жаль. Бідний! Бідний! Стратив усе, що мав. Куди ж він тепер піде? Голова йому хилилась на груди, руки мав безвільно опущені. Я знав, що ясновельможний помер, проте пересилив себе, підійшов і обняв зранене тіло.

— Хіба ви не бачите, — мовив я до нього, — ангелів довкола себе? Вони повсюди, білі як сніг.

І тут я прокинувся. Мокрий від поту. Серце гупало так, що я подумав, прийшла моя остання година. Не те що крикнути, навіть порушитись не міг. Мені все ще здавалося, що я відчуваю дотик до мертвого стужавілого тіла. Сон ніяк не хотів мене покинути, і я почав дивитися у маленьке віконце, що ледве виднілося в темряві, але й та дрібка світла повернула мене на місце: я тут, я живий, і се моя остання ніч в Добромильському монастирі.

Не таким я бачив свій побит в гірській обителі: замість залічити рани душевні ще більше їх роз’ятрив. Коли прокинувся зовсім, то виразно побачив дорогу у Діл, в Добромиль, де нуртувало життя як весняні води — мутні і радісні, несучи згубу й тішачи натуру майбутнім розвоєм. На другий день ще не можна було йти, але я тепло попрощався з іншими братами, що належали до тих ченців, які бачать своє перебування в монастирі цілком позбавленим мирських барв. Наче два брати-близнюки були отець Тимотей і отець Захарія. Я не міг уявити їх поза монастирською брамою, з шаблею в руках. Тепер ігумен мусить припровадити сюди ченця чи двох, беручких до роботи. Я обіцяв напитати в Добромилі й прислати парубка в поміч. Весна запізнилася, скоро робочі руки будуть потрібні коло землі, але спробувати можна. Дивлячись на суворих ченців, що відбували Великодній піст і споживали лише хліб та воду, я тішився, що вони нічого не знають про глиняну потвору, Голема. Дасть Бог, не взнають ніколи.

Того дня приїхав Михайло, привіз хліба, олії й невелике кружало воску. Він уже знав, яким має бути віск для свічок, й сказав, що за мною питали і що прибуло чимало панства, яке поселили в Боневичах і у Високім замку. І що вже приїхав панич, Ян Лев, єдиний син Гербурта.

— Їдьте вже, вашмосць, бо всі питаються, де ви поділись. Я дам вам коня, а сам з Павлом піду пішки.

— Ні, я піду пішки з отцем Василем до Тернової, а ти їдь наперед. Чи моя кімнатина вільна?

— Я там ночував, вашмосць, аби хтось не поселився, бо в замку тепер ніде голці впасти. Міщани добромильські за гроші беруть на постій гостей.

Я не міг отця Василя взяти до замку, наражати на кривду, бо шляхта любить з православних ченців насміхатись, тому вирішив відвести його до Яця і шукати супровід до монастиря Спаса. Спитав отця Василя, чи не хоче він лишитися на похорон ясновельможного, але той не захотів.

По дорозі, грузнучи в снігу, поцяткованому кінськими копитами, я думав, що ченців мені ніколи не збагнути. Коли відвертаєшся три роки від рідної матері в церкві, може, й здобуваєш багато, але губиш у собі милосердя. Слово се ніби і є, проте в нім самі лиш звуки, смислу нема. Чернець дасть відпуст гріхів, але не порадить, як їх оминути, живучи в гріховному світі. Я не питав, однак думаю, що ні отець Зеновій, ні братія теж не знають, яке слово можна протиставити слову «смерть». Та все ж користь від мого побиту в монастирі була: я міг спокійно прийняти те, що мене чекало, знаючи, що се не гріх, а якщо й гріх, то простимий.