Сніг. Сніг. Сніг. Він прийшов за мною на Чернечу гору з мого сну й захопив обитель в полон. І була вже половина марця, повернуло на весну, і від того ставало ще прикріше. Лапатий сніг перемінився на дрібний, що легший, і вітер крутив ним, як хотів. Правда, лиш за монастирською брамою і на горі. Ще перед світом я почув, як брати вийшли розчищати дорогу до церкви й хутко зібрався їм на поміч. Але за нами все засипало знову.

— Не пригадую я такого снігу! — зітхнув отець Василь, витираючи мокре лице. — Чи се Божа кара, чи благодать — і не скажеш.

— Як скоро розтане, то Вирва хати підмиє. Тоді буде кара. А коли помалу танутиме, землі хіба на користь, — пояснив отець Тимотей.

Одначе чудні з них богослови, посміхнувся я нишком, і сказав:

— Гарна проповідь на неділю.

— Отче Зеновію, а про що буде проповідь у неділю? — гукнув отець Тимотей туди, де у сніговій пелені ворушилась постать настоятеля, що й не думав перепочивати.

— А що?

— Просто питаю. Та й пану Северину теж цікаво.

— Ще не знаю, — коротко відказав отець Зеновій.

Ми знову запрацювали широкими лопатами, тепер уже в бік стайні, бо треба ж худобину погодувати після вранішньої служби. Отець Василь тихо мовив до мене:

— Знаю, пане, що вам небайдужа доля Яна Щасного і що се думки про нього привели вас в нашу обитель.

— Так, прийшов я молитися за його душу. Звідси молитві ближче до Бога. Принаймні я так думав, сидячи в Добромилі.

— То я міг би вам дещо розповісти про ясновельможного. Про те, як одна й та сама річ може бути на благо і на зло.

Я знав, що отець Василь не лише був наймолодший серед ченців, а й прийшов сюди найпізніше. Нові люди намагаються вкоренитися, шукають собі приятеля, і через те більш говіркі.

— Не думаю, отче, що зараз добра нагода щось оповідати, коли сніг сипле за комір, — відказав я стримано, відчувши нетерплячість ченця і якийсь відчай у його голосі. Ніби він хапався за соломинку, а коли сам тонеш, то як іншого порятуєш. Та я вже стільки наслухався про покійного Гербурта від п’яної шляхти та різних недостойників, що боявся почути щось і від людей поштивих та побожних, а раптом і вони затаїли зло на чоловіка, що був такий добрий до мене.

Не знаю, чи образився отець Василь на мене, чи просто послухався, але більше слова від нього я не почув. Відкинули сніг і пішли на утреню.

А потім, коли я перебрався у сухе і ліг спочити, він сам прийшов до мене. Було вже після обідньої трапези, а до вечірньої ще далеко. У такий час в обителі було тихо, всі сиділи по келіях. Я перебував у дрімотному стані, і ледве згадав, що отець Василь хотів мені щось розповісти зранку. Спершу подумав, що він, може, хоче щось попросити, аби я зробив для нього в Добромилі. Я сам вчора на вечірній трапезі питав, чого потребують ченці, бо вони ще й люди і можуть терпіти у чомусь недостачу. Або навіть лист передати чи на словах переказати. Коли чоловік отак сидить цілу зиму на горі, в нього завше є в чомусь потреба. Однак перші слова отця Василя мене зуміли вразити й вирвати з обіймів Морфея, цього образу я навчився від ясновельможного, хоч пасував він мені, як пасує шкапі панське сідло. Проте вчепився і не пускав.

— Боюся я за пана, — мовив чернець просто з мосту. — Не для вас сей монастир. Я сам піду звідси після Великодня.

— Та я не збираюсь тут лишатись. Ані тут, ані в Добромилі.

Але чернець наче й не чув мене, провадив своє.

— Ніхто з нас тут довго не витримує, опріч ігумена, бо його се місце прийняло.

Я припросив його сісти. Мені було зимно від вогкості, що йшла від землі, і запах снігу викликав смуток.

— Так, прийняло, а що нам тут недобре, то се не вина покійного пана старости Гербурта. Ми тішилися, що він нам помагав, і малжонка його, хоч і не нашої вони віри, але християни також. Церква потрібна вбогим, а не багатим.

— Так, я знаю се.

— Але так ведеться, що церкві помагають багаті. І лиш вони здатні її захистити, бо навіть таку скромну обитель, як ся, можуть зруйнувати чи захопити. А клір молиться за тих, хто офірує. Що більше офірує, то щиріше молиться.

— А як же інакше? — притакнув я, хоча не розумів, куди він хилить.

— Навіть якщо то чорнокнижник? А може… може, гірший… Ходімо, щось покажу. Зараз всі спочивають, і ваш малий задрімав на печі.

Направду я не хотів нікуди йти. Боявся. Здогадувався, що побачу щось таке, що може зашкодити моєму духу. А мені залежало на тому, щоб витримати ще два тижні до похорону. Я озирнувся через плече своєї душі й побачив щось таке, що не дуже мене втішило: там я був наче звір у клітці, що винюхував по всіх кутах волю, і хоч винюхав, але його до неї не пускають. А сили розламати ґрати нема ще. Сили духу, себто. Я прийшов сюди, щоб знайти її. І певен, що ігумен та братія знали, чого я потребую. Тому отець Зеновій і не відпустив мене, бо варто було зійти в Діл, і дух мій одразу б змалів. Я щиро хотів поговорити з ігуменом, але після останньої розмови він почав мене уникати.

— А якщо отець ігумен взнає? — спитав я. — Се ж без його благословення.

— Тут не треба нічийого благословення. Моя справа й так вирішена. Піду в монастир Спаса коло Бусовиськ. Буду образи писати. Не все ж мені горшками калатати. Але про те, що побачите зараз, прошу нікому не розказувати.

— Хоч би й хотів, нема кому. Не маю приятеля, ті, що були, згинули в битвах, — зітхнув я. — А неприятель того не вартує, аби з ним чужими таємницями ділитись.

На що чернець відказав:

— Отже, буде у вас ще битва, остання.

Мені аж мороз пішов поза плечі: таки буде.

— То що, ходімо. Се — надворі. Тільки тихо ступайте, не говоріть. Сніг сліди засипле, я ще мітлою потім підправлю.

Я взувся, вбрався і ми вийшли. Під полою чернець тримав засвічений ліхтар. У такій сніговій круговерті, та ще й у надвечір’я, я заблукав би. Але отець Василь жив тут і впевнено повів мене до дровітні, де ще лежав усілякий реманент, потрібний на господарці, й невеликий візок. Чернець легко відкотив візок і я побачив притрушену тирсою ляду.

— Се на випадок набігів, — пояснив він.

— Татарських?

— Якби ж то лише татарських. Хіба ви не знаєте, що найгірші вороги християн — самі християни…

— А жиди?

— Про жидів окрема розмова. Лізьте за мною. Ляди не зачиняйте. Ніхто не прийде, а хоч би й прийшов, скажу, що показував підземний хід.

— А хто пильнує монастир?

— Я пильную нині. Ліпше однак, аби вас не бачили тут. Я помітив, що отець ігумен скоса на вас позирає, чого б це?

— А, то певно через те, що я спитав його про Слугу з Добромиля.

— Ага. Якби я знав, то попередив би. Ліпше не вимовляти навіть при ньому сього імені.

— Слуга з Добромиля був кумом на хрестинах в Терновій. Я теж там кумував.

— Ясно, — буркнув чернець. Видно, йому теж не хотілось говорити про Слугу з Добромиля.

Я роззирнувся при світлі ліхтаря. Пахло сирою землею у широкому проході, сяк-так обкладеному брусами. Стеля була досить висока, однак мені вже забракло повітря і я ледве стримався, щоб не закашлятися.

— Ходіть за мною.

Я йшов більше за ліхтарем, що похитувався з боку на бік. Недовго. Ліхтар зупинився, і отець Василь потягнув на себе дверці у стіні, затерті глиною, й увійшов перший. Звідси дихнуло на мене вогкістю і цвіллю. То була комірка чи щось таке. Чернець повісив ліхтар на кілок і прикрив дверці. Поки ліхтар гойдався, погрожуючи погаснути в цьому земляному склепі, я встиг перечепитись об щось і мало не впав. То була діжа з застоялою водою, а довколо неї кавалки глини чи череп’я-сирцю. Ага, ще купка зогнилої соломи в куті. Мені враз не стало чим дихати, бо дірку, що підводила повітря до комірчини, певно заткало снігом. А якби стеля обвалилась?

Хоч я й не виказував здивування, на якусь мить мені здалося, що в отця Василя якісь недобрі наміри, бо наче й мудро говорив, але в той же час і немудро, обравши для своїх одкровень чужого чоловіка. А що як, майнуло в мене у голові, заманивши Гербуртовим ім’ям, він вимагатиме якоїсь помочі чи навіть спробує підбурити на щось лихе? Недарма говорив щось про чорнокнижників.