— А мати, батько?

— Я більше не тужив за ними. Не можна журитись за тим, що вже тобі не належить.

Я відвернувся. І се він знав. Знав, що я стратив жону і майже втратив сина, і зброю втратив також. Тому прагнув помогти мені, щоб зменшити мій біль і розпустити неприкаяність, як сіль у воді. Час згоїть і ці рани, аби нових не було. З усіма людьми так. От тільки чому він веде мене такою заплутаною стежкою, коли є проста дорога? І тоді я сказав до нього:

— Скажу вам, отче, чесно, коротко я був побіля ясновельможного, і знаю, що був він не безгрішним…

— Ми молимося щодень за його душу.

— І я молюся. Та й багато хто молиться. Тільки у мене тягар на серці, ніхто такого не має. Ніби я маю лягти у гріб замість пана Гербурта, і через те з кожним днем мені стає тяжче, бо наближається ся страшна хвиля. Не раз думаю, як почували себе інші, кому випала доля бути парсуною небіжчика. Може, якби я поговорив з ними, то полегшало б на душі. Знаєте, отче, я цілу зиму дивився на вашу гору, смакував думкою, що прийду сюди і буде мені свято. Навіть коли пару днів тому підіймався дорогою від Тернової, серце моє тріпалось від радості. А потім я впав у болото…

Мені щось здушило горло і я не зміг розповісти про хату над яром, про причинну та її безпомічного чоловіка. Подумав, що розповідь про се якимось чином осквернить святу обитель, надто молоду і не настільки сильну, щоб стримати зло. Скоса зиркнув на отця Зеновія, чи здогадався він про моє побоювання, а той наче й дивився на мене, але в очах його не було мого відображення. Я міг би так само говорити до образу Христа чи до образу святого Онуфрія. Той, хто три роки відвертався від людей, щоб прийняти постриг, не бачитиме їх потім і серцем, бо очі бачать тіло, а серце — душу. Дивно, що я раніше цього не помічав! Може тому, що бував у монастирях, обнесених муром, наповнених усілякими добрами, що різнились від замків лише звичаями. І сей колись стане таким, як набуде собі офіродавців та доброчинців. І чим більше їх буде, тим нижче зсуватиметься монастир до міста…

Я не сказав того, що думав, бо сим лише завдав би прикрості отцю Зеновію, та й для монастиря ліпше стати твердинею в часи, коли віру православну гонять, а церква розколена: християни християн ненавидять, православні монастирі захоплюють уніати, а уніатські — православні. (АК: Смілива думка, і навіть зараз вчасна, бо конфесійна боротьба — це боротьба за пожертви й прибутки, і простих віруючих провокують духовні пастирі на насильство, причому з обох боків.) Нема ні миру, ні ладу. Ясновельможний чинив мудро, коли помагав Добромильській обителі й збудував церкву в Мостиськах, не будучи ні православним, ні уніатом.

— Та се пусте, не зважайте, отче, — махнув я рукою.

Очі отця Зеновія зблиснули.

— Не думаю, що се пусте, пане Северине. Невже нема кому помогти визволити вас з Добромиля?

— Син є у мене. Сам у приймах. Чекає, щоб я йому поміг, а не він мені. Неврожай був у нас. Я не писав йому, що мене пограбували, лише, що затримався через недугу. Та вже небагато лишилось часу — два тижні.

— Шкода, тиждень тому був тут Слуга з Добромиля, але поїхав у Волощину. Чоловік бувалий, світовий, він би порадив.

— Чи не той, що хрестив онуку тернівського багача Яця? Він подарував похресниці білий квіт. Я сам бачив і вельми здивувався, звідки посеред зими свіжа ружа.

— Бачили? Чи, може, привиділося? — спохопився отець Зеновій, і всю його погідність наче рукою зняло.

— Сам бачив. Слово шляхтича. І ще казали, що коли квіт зів’яне до трьох днів, то дитина вмре.

— На все Божа воля! — підвівся різко чернець. — Перепрошую, маю ще дещо зробити.

Він поблагословив мене і я попрощався. Ех, ліпше б я придержав язика. Шкода, але сього, незважаючи на сивий волос, я так і не навчився. Ще тоді на хрестинах зауважив, що чоловік, якого звали так дивно, Слуга з Добромиля — непростий. З такими ліпше не зачинати навіть бесіди, навіть дивитись на них не треба. Не тому, що лихі, а тому… Я став у сінях, хоч там страх як було зимно, щоб у мені визріла парость думки, але вона десь вовтузилась, шпорталась, дряпала мені серце.

— А! — махнув я рукою і пішов шукати Павлуся. І поки йшов, зрозумів, що треба робити, аби позбутися прикрого присмаку невдалої бесіди.

Хлопець сидів у трапезній, а брат Василь копирсався шилом в його чобітку. Павлусь глянув на мене перестрашено. Як я не намагався обходитись з ним лагідно, бо ж був він позичений слуга, а не мною навчений, якого можна й висварити, бо виріс на твоїх очах, однак він мене боявся більше, ніж шанував.

— Дитина на те й дитина, — бурмотів наче сам до себе чернець, — одежина і взувачка на ній не втримається, бо воно ж хоче і на дерево вилізти, і на гору видертися. Захтів, бач, гніздо орлине знайти. Думаєш, так легко його вистежити? То не бузько, орел своє гніздо ховає. Дадуть тобі на похорон нові чоботи, а сі ще пригодяться для болота. У вас внизу того болота, як у нечищенім хліві грязі.

Він зітхнув і вкрите зморшками лице розрівнялось.

— Тут, на горі, благодатний вогонь всю грязь висушить.

Отець Василь не дивився наче й на мене, однак я чувся, наче він мене вивернув усього назовні. Я подумав, що якби спитав його про Слугу з Добромиля, він розповів би усе просто з мосту, як то кажуть. Але між нами був Павлусь, та й не мав я охоти ще раз ставати на ті самі граблі.

— Павле, взувайся й подякуй гречно отцеві, — мовив я, побачивши, що чобіток полагоджено. — Ходи зі мною, а як маєш роботу, то зробиш потім.

— Та я сам горох переберу, — пробурмотів чернець. — Йди здоров.

Що-що, а кланятися Павла при дворі навчили. Бідний отець Василь аж розгубився, а мені стало смішно.

Ми вийшли надвір, де замість дощу почав падати сніг, і то густий, лапатий. Не було видно ні воріт, ні дзвінички, навіть встигло засипати стежку до церкви, до якої я повів Павлуся.

— Вашмосць, ми йдемо за тих діток молитися? — здогадався хлопець.

Я вже й не знав направду, чи були в тієї жінки діти, і скільки, і чи вони впали у провалля, але так Павлусь краще зрозуміє, чому я веду його до церкви. Цілком може бути, що причинна не мала дітей, але дуже хотіла їх мати. Може, поронила плід, таке часто буває з молодицями. І з моєю Ганнусею таке було, доки не вродився нам син.

Я закликав хлопця, бо обіцяв йому спільну молитву ще коли ми йшли до монастиря. Але головна причина була в тому, що я боявся лишатися в церкві сам. Не йшла мені молитва ні тоді, коли я вперше увійшов у храм, ні нині зранку. Замість молитви я змагався з примарами минулого і власними страхами, навіть коли молився за Гербурта. Тут, на горі, я ще більше роз’ятрив свої рани душевні, роздряпав до крові. А відтак кожен мій порух чи крок побільшували муку. І я готовий був тікати в ту грязь, про котру казав отець Василь, з якої так хотів вирватися ще пару днів тому.

Я молився разом з хлопцем-пахолком за спокій тієї розтерзаної горем жінки, що стратила дітей, живих чи ненароджених, які могли для неї стати втіхою і поміччю, бо хто ще помолиться за неї? Каліка-чоловік, якого терзав біль тілесний так само, як мене душевний? Якби не він, то вона б покинула хату й ходила по селах, розпатлана, страшна, чорна, наводячи страх на людей. Мій прихід нагадав їй час, коли вона була молода, свобідна, жила при дворі, де аж роїлося від чоловіків, ласих до її тіла. Якби ж то я не впав тоді у болото, може б, тепер усе було по-іншому.

Знову те болото! Весна починається з нього, у переповненій водою землі проростає життя. Чому ж тоді усе пусте й неважливе називають болотом?

Я міг би про се спитати ясновельможного, бо був він вченим, а вчений чоловік завжди знає відповідь, не конче вірну, але гарно вбрану в слова. Думки одягаються словами, і в Яна Щасного думки були прибрані пишно. Се ж він назвав Річ Посполиту матір’ю, що терпить через своїх нерозумних діток, шукає їх, намагається пригорнути до свого серця. Як жінка, за яку я молився.

Я не був державним мужем, не розумівся на політиці, і якби не ясновельможний, то в мене б очі не відкрилися на те, що твориться довкола. Ясновельможний мусив вдовольнятися таким скромним співбесідником як я, і що ж, усе те нагло урвала смерть, й мені не судилося. Я різнився від пана Гербурта так, як різниться горобець від орла, але він потребував, аби його бодай хтось вислухав. Змалів до мене, бо я не зміг піднестися до нього. Може, се його й погубило — зранена гординя. (АК: Так само розмірковував над причиною смерті Яна Щасного Гербурта і Владислав Лозинський — під імітацією активної діяльності могла приховуватись глибока депресія. 1616 року його обрали депутатом на сейм, але місцева сеймикова шляхта зробила все, щоб цього не допустити. То був останній цвях у домовину кар’єри Гербурта на тлі конфлікту з католицьким духовенством. Така версія влаштовувала всіх. Ніхто й ніколи не висував припущення, що Гербурту допомогли піти з життя, а однак ця гіпотеза теж має право на існування.)