цію. В еміграції він продовжував боротьбу з ненавис-
ним диктатором та встановленим ним режимом. 19
років, прожитих у вигнанні, — найбільш плідний пе-
ріод творчості Гюґо. У 1852 році він написав памфлет
«Наполеон Малий» і «Історію одного злочину» —
викривальну хроніку перебігу подій під час держав-
ного перевороту 1851 року. У 1853 році виходить збір-
ка «Кари», яку вважають вершиною політичної пое-
зії Гюґо. У цей період він написав романи «Знедолені»
(1862), «Трудівники моря» (1866) і «Людина, що смієть-
202
ся» (1869), які хвилюють своїм щирим гуманізмом, ви-
соким пафосом і гнівним осудженням соціального зла.
6 вересня 1870 року, після падіння Другої імперії,
Гюґо повернувся до Парижа. У цей час тривала фран-
ко-прусська війна 1870-1871 років. Восени 1870 року
німецькі війська окупували райони Східної і Північно-
Східної Франції, стиснули кільце облоги навколо Пари-
жа. 18 березня 1871 року повсталий народ проголосив
Паризьку Комуну. Гюґо не приймав методів боротьби
Комуни, осуджував революційний терор. Після розгро-
му Комуни він виступив проти терору буржуазії.
Останній роман «Дев'яносто третій рік» Гюґо на-
писав у 1874 році. У романі він розкрив основний су-
спільно-історичний зміст Великої французької рево-
люції 1789-1794 років. Найзначніший твір останнього
періоду творчості Гюґо — тритомна збірка «Легенда
віків», перший том якої вийшов ще в період вигнан-
ня (1859), а другий і третій — після Паризької Кому-
ни (1877, 1883).
Сюжет «Легенди віків» — історія людства з міфіч-
них часів, а герой — Людина в її становленні і русі шля-
хом прогресу. У передмові до першого тому Гюґо пи-
сав, що «Легенда віків» виникла з мотиву «накреслити
шлях людства в певній циклічній епопеї, зобразити
його послідовно й одночасно в усіх планах — історич-
ному, легендарному, філософському, релігійному, які
зливаються в одному грандіозному русі до світла і... ві-
добразити, неначе у світосяйному й похмурому дзерка-
лі, цю величну фігуру — єдину й багатолику, похмуру й
сяючу, фатальну й священну — Людину». Матеріалом
для «Легенди віків» були міфологія й історія, легенди,
203
балади, епічні поеми середньовіччя й хроніки, а також
реальні події життя. Гюґо глибоко вірив у суспільний
прогрес і неминучість кращого майбутнього людства.
У 1881 році він написав заповіт, до якого 1883 року
дописав: «Залишаю п'ятдесят тисяч франків бідним.
Хочу, щоб мене відвезли на кладовище у катафал-
ку для бідняків. Відмовляюся від погребальної служ-
би будь-яких церков. Прошу всі душі помолитися за
мене. Вірю в Бога. Віктор Гюґо».
Він вірив, що всемогутня сила створила світ, збері-
гає його і судить нас. Вірив, що душа переживає тіло і
що ми несемо відповідальність за свої вчинки.
Помер Віктор Гюґо 22 травня 1885 року від запален-
ня легень. Французька громадськість сприйняла його
смерть як національну трагедію. Уряд прийняв рішен-
ня поховати Гюґо в Пантеоні103. У ніч на 31 травня па-
рижани прощалися з письменником. 200 тисяч ша-
нувальників Гюґо пройшли перед катафалком, який
стояв під Тріумфальною аркою на майдані Зірки (нині
майдан Шарля де Ґолля). Вдень 1 червня близько двох
мільйонів чоловік вишикувалося вздовж останнього
шляху руху катафалку з майдану Зірки до Пантеону.
204
МАРКО ВОВЧОК
(1833 — 1907)
українська письменниця
205
Що подумали б про нас
нащадки,
якби ми нічого не оставили їм.
Дені Дідро
Класик української лі-
тератури, відома російська
письменниця, автор фран-
цузьких оповідань і казок,
перекладачка творів Жуля
Верна і багатьох інших
французьких
письменни-
ків Марія Олександрівна
Вілінська (псевдонім
Мар-
ко Вовчок) народилася 22
грудня 1833 року в селі
Єкатерининське
Орловсь-
кої губернії.
Її батько Олександр Оле-
ксійович Вілінський був ар-
мійським офіцером українсько-польського походження.
Мати Парасковія Петрівна походила з російського дво-
рянського роду Данилових і доводилася двоюрідною се-
строю Варварі Дмитрівні Писарєвій, матері Дмитра Іва-
новича Писарєва, видатного російського публіциста,
літературного критика і революційного демократа.
206
Батько знав багато українських пісень, мати добре
грала на фортепіано. Батьки вільно володіли фран-
цузькою мовою. Народна пісня і французька мова були
супутниками Марії з дитинства.
Навесні 1840 року батько вийшов у відставку і вліт-
ку того ж року помер. У 1845-1846 роках Марія пере-
бувала на вихованні в приватному пансіоні в Харкові і
виявила там блискучі здібності до вивчення мов. Піс-
ля пансіону вона жила у своєї тітки Катерини Петрів-
ни Мордовіної в місті Орлі.
В Орлі був гурток молодих інтелігентів, які обгово-
рювали становище кріпосного селянства, дискутува-
ли на суспільні і літературні теми, декламували вір-
ші, співали пісні. Серед них був український етнограф,
фольклорист і громадський діяч Опанас Васильович
Маркович104, якого за участь у Кирило-Мефодіївсь-
кому товаристві105 у червні 1847 року вислали на три
роки до Орла. Знайомство з цими людьми і насампе-
ред з Марковичем визначило життєві інтереси Марії.
Маркович розповідав їй про Тараса Шевченка, з яким
був у дружніх стосунках і знав багато його творів на
пам'ять. Під впливом Марковича Марія зацікавилася
українською мовою і українським фольклором, акту-
альними питаннями суспільного життя.
У січні 1851 року Марія Олександрівна одружилася з
Марковичем і виїхала з ним в Україну, яку полюбила на
все життя. В Україні вони жили в Чернігові (1851-1853),
Києві (1853-1855), Немирові (1855-1858). Марія Олек-
сандрівна разом з чоловіком збирала народну творчість,
вивчала побут селян, спостерігала їхнє підневільне ста-
новище, слухала розповіді про знущання поміщиків,
207
бачила народне горе, зрозуміла думи і прагнення тру-
дового народу, вивчила багато українських пісень.
1853 року у Марковичів народився син Богдан (р. с. 1915),
майбутній математик, революціонер, журналіст, пе-
дагог. Хрещеною матір'ю Богдана була княжна Вар-
вара Миколаївна Рєпніна, друг і шанувальниця та-
ланту Т.Г. Шевченка. Від неї Марія Олександрівна
багато дізналася про улюбленого поета.
Влітку 1856 року в Немирові вона почала писати
свої «Народні оповідання», які наприкінці 1857 року
видав у Петербурзі П.О. Куліш. В оповіданнях молода
письменниця розповіла чудовою українською мовою
про страждання і надії народу України на звільнення
від кріпацтва. Про «Народні оповідання» Марка Вовч-
ка Куліш писав: «Здавалось, після Шевченка нічого
208
____________________________________________ Українсько-французькі зв'язки
в особах, подіях та легендах
було вимагати більше від
малоросійської мови, та
п. Марко Вовчок розсипав
у своїх оповіданнях такі
багатства рідного слова,
що, я впевнений, сам Шев-
ченко буде здивований».
Тарас Шевченко про-
читав «Народні оповідан-
ня» в Нижньому Новго-
роді, повертаючись після
