197
Шевченко проживав на квартирі свого учителя, кори-
стувався його бібліотекою, писав вірші, читав класич-
ну літературу, вивчав мови. Чудовий вихователь пока-
зував Тарасу в Ермітажі твори видатних художників,
розповідав про їхнє життя і творчість, про достоїнства
їхніх картин. Брюллов поважав Шевченка за ясний ро-
зум, надзвичайну скромність і любов до мистецтва. Він
передрікав йому велике майбутнє і не помилився. Жи-
вопис і поезія стали для Шевченка долею, а сам він —
геніальним національним поетом.
У 1847 році тяжка хвороба, застуда, ревматизм і хво-
ре серце на сім місяців прикувала художника до ліж-
ка. У 1848 році він малює свій «Автопортрет». Брюллов
намалював себе напівлежачим із відкинутою головою.
Бліде худе обличчя несе відбиток хвороби. Таким він
залишив свій образ нащадкам.
У 1849 році здоров'я художника погіршилося, і він за
порадою лікарів назавжди від'їздить із Росії. Лікуван-
ня на острові Мадейрі не принесло полегшення, і з 1950
року він живе в Італії, продовжуючи працювати в галу-
зі портретного і пейзажного живопису. Задоволення від
праці художник вже не отримував. Останні роботи —
«Летючий час» і «Всеруйнуючий час» — трагічні за за-
думом: час швидкоплинний, влада його всесильна.
Згадуючи своє життя, він відчував гірке розчару-
вання і жалкував за невтіленими задумами.
23 червня 1852 року Брюллов помер у Марчано по-
близу Риму, похований на кладовищі Монте Тестач-
чо в Римі.
Брюллов був членом багатьох академій і почесним
членом-кореспондентом Паризької академії мистецтв.
198
ВІКТОР ГЮҐО
(1802 — 1885)
французький письменник, громадський діяч
Поет — це цілий світ, вміщений в
одній людині.
Віктор Гюґо
Гюґо був одним із тих незвичайних
людей, які завжди прагнуть до сво-
боди, як до джерела всякого добра.
Ален
Творчість
французько-
го письменника і громадсь-
кого діяча Віктора Гюґо
надзвичайно
різноманітна.
Він був великим поетом,
прозаїком,
драматургом,
літературним
критиком,
пристрасним
публіцистом.
Протягом
усього
жит-
тя зберігав вірність гумані-
стичним і демократичним
ідеалам, був активним гро-
мадським
діячем.
Своїм
словом виступав на захист
поневолених
народів
ін-
ших країн, підтримував їх
боротьбу
за
соціальне
і
на-
ціональне визволення. Він проголосив: «Жодна нація
не має права накладати руку на іншу націю!... Жоден
народ не має права володіти іншим народом, так само
199
як жодна людина не має права володіти іншою люди-
ною!» — і його почали називати «совістю народів».
Поневоленій російським царизмом Україні Гюґо
присвятив поему «Мазепа» (збірка «Орієнталії», 1829).
У ній він з любов'ю створив романтичний образ геть-
мана Мазепи102, постать якого уособлює одвічне праг-
нення українського народу до волі і незалежності. По-
ему проілюстрував чудовими малюнками друг Гюґо
художник Луї Буланже.
Твори Гюґо стали відомі в Україні у 30-40-х роках
19-го століття. Його поезії українською мовою перекла-
дали Леся Українка, Іван Франко, Максим Рильський,
Микола Бажан, Микола Терещенко, Євген Дроб'яз-
ко та інші. Неодноразово в українських перекладах
з'являлися романи Гюґо «Собор Паризької богомате-
рі», «Дев'яносто третій рік», «Знедолені», «Трудівни-
ки моря» та інші. Іван Франко присвятив Гюґо працю
«Соті роковини народження В.Гюґо», в якій писав про
вплив творчості великого француза на всесвітню лі-
тературу, про його гуманізм і демократизм, боротьбу
проти соціального гноблення і політичної тиранії.
Віктор Марі Гюґо народився 26 лютого 1802 року в
Безансоні в родині офіцера наполеонівської армії Ле-
опольда Сіґісбера Гюґо, який згодом став генералом
і графом, і Софі Требюше. Дитячі роки майбутньо-
го письменника проминули в Парижі, Неаполі і Ма-
дриді, де служив батько. У 1814 році сім'я розпала-
ся і Віктора та його братів Абеля й Ежена виховувала
мати. Після закінчення у 1818 році пансіону Декотта
і Кордьє (Париж) він і Ежен два роки були студента-
ми юридичного факультету Паризького університету,
200
але лекції не відвідували і не склали жодного екзаме-
ну. Мати не хотіла, щоб сини були юристами, а мріяла
про те, що Віктор і Ежен стануть великими письмен-
никами.
У Віктора Гюґо рано пробудився поетичний талант,
писати вірші він почав ще підлітком. У кінці 1819 року
він з Абелем починає видавати журнал «Літературний
консерватор». Молодий поет дотримувався роялістсь-
ких поглядів у політиці і канонів класицизму в літера-
турі. 1822 року з'явилася його перша поетична збірка
«Оди й різні вірші», а перший роман «Ган Ісландець»
вийшов у лютому 1823 року.
У 1824 році Гюґо стає прибічником романтизму.
У передмові до драми «Кромвель» (1827) він сформу-
лював основні принципи естетики та поетики фран-
цузького романтизму. Молоді французькі письменни-
ки-романтики Ш. Сент-Бев, А. де Віньї, А. де Мюссе,
Ж. де Нерваль, Е. Дешан та інші визнають його своїм
керівником і ведуть нещадну боротьбу з класициз-
мом, який вже відійшов у минуле.
У 1829 році вийшла збірка «Орієнталії» — перша
романтична збірка поезій Гюґо, яка створила йому ре-
путацію великого поета.
Наприкінці 20-х років Гюґо пише драми «Маріон
Делорм» (1829) і «Ернані» (1830). Драма «Ернані» за-
вдала удару як літературним, так і політичним кон-
серваторам, і перед Липневою революцією 1830 року,
за висловом А.Моруа, «роялісти й ліберали, романти-
ки й класики зчепилися в театрі, перш ніж битися на
барикадах». В основі наступних драматичних творів
«Король бавиться» (1832), «Марія Тюдор» (1833), «Рюї
201
Блаз» (1838), як і в попередніх, лежить конфлікт про-
столюдинів, представників третього стану, з феодаль-
ною аристократією та монархією.
Одним з найвищих досягнень французького істо-
ричного роману доби романтизму є роман «Собор Па-
ризької богоматері» (1831), в якому яскраво проявив-
ся блискучий талант Гюґо. Роман спрямований проти
феодального деспотизму і духовної тиранії католиць-
кої церкви.
Спад революційного піднесення у Франції в кінці
30-х — на початку 40-х років був причиною осла-
блення революційного настрою Гюґо. Він стає графом,
пером, академіком. Після падіння монархії і пере-
моги революції 1848 року Гюґо палко захищає респу-
бліку. Його обирають депутатом спершу Установ-
чих, а потім Законодавчих зборів. 2 грудня 1851 року
Луї Бонапарт здійснив державний переворот. Як де-
путат Законодавчих зборів, Гюґо до останньої мож-
ливості боровся проти встановлення в країні дикта-
тури. Після того, як Луї Бонапарт проголосив себе
імператором Наполеоном ІІІ, Гюґо залишив Фран-
