Або — зовсім нічим не ризикує. Й чудово знає це.

Дочекавшись, поки постать Катерини зникне за деревами, Левченко вислизнув із свого сховку, обережно рушив слідом. Ступати намагався тихо, триматися на відстані й не зводити з неї очей, не загубити в хащах. Чим далі, рухаючись від дерева до дерева, заглиблювався слідом за жінкою в ліс, тим настороженіше почувався. Коли за спиною лісові ворота замкнулися остаточно, ніби відрізаючи шлях до відступу, Андрій подумав — і витягнув із кобури пістолет. Зняв запобіжник, стиснув руків'я, зручніше взявшись, посунув далі, опустивши ствол донизу.

Подумавши, що часу спливло досить, Левченко глянув на циферблат. Здивувався, побачивши, що від моменту, коли він почав стеження, пройшло лише двадцять п'ять хвилин.

Відвівши погляд та пошукавши попереду Катерину, він раптом зрозумів — жінка зникла.

Ось ніби йшла попереду. Він навіть міг при бажанні почути її кроки. І враз розчинилася. Лісову тишу порушував мирний пташиний щебет, вітер ворушив верхівки дерев, шелестіло листя.

Переживши зовсім непотрібний зараз напад паніки, Андрій примружив очі. Перевів подих. Повільно видихнув. Почав знову вдивлятися вперед. Нікого не помітивши, він зціпив зуби, прискорив ходу, тепер не дуже дбаючи про те, аби рухатися тихцем. Розумів — робить помилку, дає змогу виявити себе, водночас будучи впевненим: пересувається не так, як ходять джунглями слони чи інші крупні тварини. Тож тих звуків, які викликали б підозру в лісі, його кроки не видають.

Кидок скоро дав результат — попереду майнула знайома хустка. Просунувшись ще трохи, Левченко враз зупинився: Катерина вже нікуди не йшла. Жінка стояла, ніби вслухуючись у довкілля. Так, немов чекала з лісової глибини якогось сигналу. Витерши змокрілого невідомо, з якої причини лоба, Андрій пересунув кашкета до потилиці, притиснувся плечем до стовбура. Щось підказало — треба бути напоготові.

Андрій обережно підняв руку з пістолетом на рівень пояса.

Катерина рвучко повернулася.

Левченко, навіть не чекаючи такого руху, міг спритно сховатися за стовбур. З того місця, де стояла Липська, його не було помітно. Огляд закривали чагарі. Та сіпнувся Андрій аж надто рвучко, вийшло не зовсім зграбно, сухі гілки голосно хруснули під чобітьми.

Сонце світило крізь верхівки.

Катерина побачила переслідувача.

Спершу не розгледіла, хто це — просто помітила, що не сама. Та далі ховатися вже не було смислу. Тому Левченко вирішив розкрити себе, припинивши гру в кота й мишу. Виступив зі свого укриття, пістолет тримав напереваги.

— Ще раз здрастуйте, — мовив голосно.

— Для чого ви тут, товаришу офіцер? — теж голосно, до того ж — несподівано дзвінко запитала Катерина.

— А ви?

— Гуляю.

— З протигазною сумкою?

Левченко зробив ще один упевнений крок уперед.

— А ви — з пукавкою. На полювання?

— Можна й так сказати. Сірого вовка не боїтеся, Катю?

— Я свого відбоялася. Ходити лісом — злочин? Кримінал? Що ви там ще придумаєте…

— Знаєте без мене, кого всі кругом бояться.

Андрій ще трохи наблизився.

— Ми самі. Але говорили з вами нині рано, товаришу офіцер. Народ у нас давно не боїться вовків. Люди страшніші.

— Я десь це вже чув.

— І ще почуєте. Не всякий і не всюди може вам це сказати. Як не почуєте — побачите, офіцере.

— Отак! Уже без «товариша»? Добре, раз прийшли, раз так вийшло, раз нема кругом нікого й нас не почує ніхто — поговоримо. Будемо говорити, Катю?

— Про що?

— Є в мене кілька питань, — ще крок. — Слухайте, я не збираюся комусь переказувати нашу розмову. Взагалі не хочу жодних протоколів, — ще крок. — Аби хотів, давно б викликав вас до себе, Липська. Не вперше бачу вас у лісі.

— Ви так і не пояснили, чому це злочин. І чого ви ходите за мною.

— Поясню. Раз так складається — все поясню. Але й ви мені теж мусите дещо розказати.

Ще крок.

— Стій!

Пролунало за спиною.

Вірніше — збоку. З правої сторони, протилежної місцю, де завмерла Катерина. Вона, лишаючись там, могла бачити, напевне бачила й точно знала чоловіка, якому належав голос.

Сіпнувшись та спробувавши розвернутися, Левченко негайно наштовхнувся на окрик:

— На місці стояти! Зброю кидай!

— А якщо…

— Як що — не промахнуся! На мушці ти в мене, курва совєцька!

Відразу потому Андрій почув звук, який за час війни навчився вирізняти серед інших.

Рвучко звели затвор. Брязнув метал.

Лариса від самого ранку не знаходила собі місця.

Справа зовсім не в загибелі Віктора Сомова. Саме так, Віктора Сомова, вона навіть тепер не могла хоч би подумки назвати його своїм чоловіком, а себе — вдовою. Ніколи не вірила в Бога. Ще в школі брала участь у різних антицерковних агітбригадах, їздила по селах із театралізованими лекціями про релігію як опіум для народу. Та коли дізналася, що Віктора більше нема — вибачилася перед офіцером, котрий приніс звістку, закрила лице руками, метнулася в сусідню кімнату, ніби плакати. Сама ж ледь стримала видих неймовірного полегшення. Лиш боячись — працівник відділу НКВС почує голосне, зовсім не відповідне до скорботного моменту х–х–хууу, зробить непотрібні їй висновки.

Але, видихнувши, мимоволі, піддавшись якійсь нездоланній внутрішній потребі, швидко перехрестилася — невміло, незграбно, червоніючи. Так, ніби чинила щось негідне, погане, непристойне чи кримінальне.

Тепер, коли Катерина заспішила кудись по своїх справах, залишивши на несподівану жилицю дітей, Лариса, побачивши в її хаті ікону, поклала хреста вже неквапно. Хоч так само невпевнено, проте досить осмислено. Їй раптом захотілося, аби добрий милосердний Боженька справді виявився таким, яким його малювали. Стареньким дідусем у білому балахоні та з білою бородою, що сидить високо в небі на хмаринці, дивиться вниз, на людей, стежить за кожним — та воздає всякому по ділах його. Бо хто ж, крім Бога, міг бачити її терпіння, оцінити його та нагородити, дуже вчасно забравши життя Сомова.

Тим самим обрушивши на капітана не благодать, але кару.

Віктор отримав усе належне за свої підлі справи.

Після розповіді Поліни Стефанівни про сатанівські страхи ще в дні окупації Лариса готова була повірити хай не в містичне прокляття — то було б уже занадто для раціональної математички! — але в існування чогось незвичного, неймовірного, можна сказати — фатального, що з деяких пір існує довкола селища. До нинішнього ранку вона час від часу намагалася відшукати бодай якесь правдиве пояснення. Не знаходила — й почала сприймати все, пов'язане з тутешнім хижаком, чимось схожим на задачку з вищої математики.

Але про те, що називають Божим промислом, згадала лиш сьогодні зранку.

Провела паралель від їхніх із Ігорем задумів до несподіваного, одним невидимим ударом, розв'язання їхньої головної проблеми. Й готова була повірити в те, що моторошний нічний мисливець є нічим іншим, як безвідмовною зброєю в руках Всевишнього.

Адже віднині не лише в неї, законної вдови загиблого при виконанні офіцера НКВС, розв'язані руки. Матиме не просто пенсію за Сомова, що в умовах воєнного часу не так уже й погано, а й повну свободу пересування. Ларисі нікому не доведеться пояснювати, чому раптом вона вирішила зібрати речі, взяти неповнолітнього сина та виїхати подалі від місця, де страшною смертю пав її чоловік.

Навпаки — куди б вона не приїхала, їй зобов'язані допомагати першочергово.

Бо Сомов служив у органах державної безпеки, зарекомендував себе дуже добре. Тож його родина має право на ті пільги, котрі передбачені під час війни. Коли все скінчиться, Лариса матиме ще більше прав як вдова офіцера державної безпеки. Звісно, не безмежних. Уже зараз на власні очі бачила, чим статус інваліда війни, вдови солдата чи командира Червоної Армії або сироти, котрий втратив батьків у воєнному вирі, відрізняється від статусу співробітника НКВС та членів їхніх родин.