І ватажок має власний погляд на те, як і кому треба вириватися з мишоловки.

Без Діда, Партизана й Голуба на борту.

Вантажівка, розганяючи врізнобіч автоматників, котрі вже сипонули навперейми від складів, прорвалася на невеличкий майданчик. Там розвернулася, вправно, зграбно, майже на місці, на сто вісімдесят градусів — і помчала назад, до виходу. Краєм ока Голуб помітив неподалік «вілліса» два непорушних тіла, тут же прикинув: збиралися, мабуть, сісти в машину, кинутись або на перехват, або в погоню, та кулі зупинили на підході. Один убитий — чи поранений, не розбереш — лежав далі від машини, ближче до виїзду з території, на шляху в полуторки. Праве колесо вантажівки безжально переїхало тіло, праве заднє підскочило.

На втікача посипався град свинцю.

— СТІЙ! — люто заволав Голуб, в останній момент стримавши себе від того, аби почати стріляти в зрадника. — СУКА, ТЕПЛИЙ! СТОЯТИ!

Жора міг не почути криків. Навіть якби зрозумів, що то не вороги наказують зупинитися, а подільники просять допомогти, навряд чи зупинився. Полуторка на виїзді з воріт розвинула максимальну швидкість, протаранивши ліву стулку, яку ззовні відчайдушно намагалися зачинити наспілі міліціонери — так, ніби це могло загальмувати відчайдушний прорив. Від удару стулка злетіла з верхньої петлі. Тих, хто опинився за нею, відкинуло вбік. Вантажівка, хай посічена з усіх боків кулями, помчала геть, зникаючи в темряві.

Та все ж таки корисну справу Жора своєю зрадою зробив. Солдати та міліція на короткий час відволіклися від інших. До того ж були трошки збентежені стрімким, несподіваним опором.

Це дало бандитам зайві секунди фори.

— Прикрий! — гаркнув Дід.

Голуб зрозумів — це до нього.

Відкинув свій автомат, спритно нагнувся, підхопив зброю Бугая. Тут же, в русі, розвернувся, відсікаючи кулями переслідувачів від «вілліса».

Пригинаючись, петляючи зайцем, Дід помчав туди, на бігу перечепився об щось чи просто підвернув ногу — впав, далі пересувався рачки. Негайно оцінивши ситуацію, Голуб розвернувся, підняв автомат.

Два постріли.

Правий прожектор згас.

Ще один.

Осліпнув лівий.

Зі своєї позиції не припиняв бити короткими чергами Партизан, а біла голова Діда вже бовваніла поруч із відкритим автомобілем. Уже зрозумівши, чого той хоче, Голуб, боячись, аби тепер його не кинули тут ці двоє, стрімголов помчав уперед. Перетнув відкриту територію, перевалився через борт «вілліса» ще, здається, до того, як Дід навпомацки розібрався з панеллю керування. Знайшов кнопку стартера. Ввімкнув запалювання й, утримуючи кнопку, запустив мотор.

Поруч із Голубом миттю опинився Партизан. Повалився грудьми на кузов, виставив автомат перед собою, огризнувся. Коли Дід надавив на газ і машина рвонула з місця, їх ззаду труснуло — і Голуб тут же уявив себе в тачанці. Хоча ніколи на ній не їздив. І взагалі, в громадянську війну став безпритульним, прибившись до таких самих злодюжок, як сам.

Хтось із зовнішнього кільця оточення мотнув навперейми.

Капот «вілліса» ударив міліціонера, підкинув догори.

Кулі далі свистіли звідусіль. Машину трусило на вибоїнах. Але вони все одно вирвалися.

Повірити в це Голуб не міг до кінця навіть тоді, коли вони відірвалися від можливої погоні. Ніч довкола стихла, «вілліс» з'їхав із битого шляху на поле. Зробив величезний гак та загальмував десь на околиці. Звідси не виднілося жодних будинків. Хіба якісь старі мури бовваніли попереду.

Перевівши подих, побачив срібне коло місяця над верхівками дерев.

Ліс.

— Приїхали, — сказав Дід, відкинувшись на сидіння. — Десантуємося.

— Чого? Тягла нема? — Партизан випередив Голуба цим запитанням.

— Є. Вони машину шукатимуть, дороги перекриють. Отак підемо далі, — біла голова кивнула на темну лісову стіну.

— Туди?

— Ти ж партизан. Більше нікуди, сам знаєш. Давайте, помагайте обоє, зачепило мене…

Так вони не втечуть далеко, вирішив Голуб.

Діда справді підстрелили в ногу, праву. Дві кулі влучили в стегно, вище коліна. Одна навиліт, інша засіла. Судячи з усього, котрась із них вразила тканини м'язів або нерв — нога не рухалася зовсім. Поранений не міг ступати, лише волочив її. Тримаючи попід руки, Партизан із Голубом якось затягнули його під прикриття дерев, пройшли далі в гущавину, і після того спеклися.

— Перекур, — видихнув Голуб, пустив Діда, скинувши його правицю зі свого плеча.

Не чекаючи аж такого, Коля–Партизан зі свого боку втратив рівновагу. А оскільки важкенький Дід теж не втримався, на землю повалилися обоє.

— Якого хріна! — гаркнув поранений і тут же застогнав, незграбно повернувшись та притиснувши вражену ногу.

— Тихо ти! — цикнув Голуб, сам говорячи досить голосно, а як дійшло — знизив до гучного шепоту: — Тихо. Посидимо. На куражі довго не пройдемо.

— А йти куди? — втрутився Партизан. — Що далі робимо, братва?

— Сидимо, — відмахнувся Голуб, розуміючи відразу дві речі: подільник правий і цю компанію треба негайно очолити. — Ми «вілліс» біля тієї кам'яної дури кинули. Надибають його, прочухають зрозуміють, куди подалися.

— І що?

— Нічого! Почнуть прочісувати ліс. Облава, січеш? Я вже це проходив, коли робив із зони ноги.

— Гнилий базар, — простогнав Дід. — Тут застрягнемо — випасуть ще до світанку.

— Чого ж ми ломанулися там, де кинули тачанку? — вставив Партизан.

— Тебе забули спитать! — огризнувся Голуб. — І взагалі, ніхто нічого такого не планував. Краще подякуйте мені!

— За що?

— Лягавого впізнав. Чого б там, на складах, мусор крутився? Чекали. Накрили б усіх разом… темним брезентом.

— А то не накрили!

— Поки ні, як бачите, — кулак стиснувся, нігті вп'ялися в долоню. — Теплий, падло… Виберемося — знайду й порву. Горлянку перегризу. Сам, особисто.

Для переконливості Голуб клацнув зубами.

Збоку це виглядало не страшно. Скоріше смішно, навіть кумедно й карикатурно. Не стримавшись, Партизан пирхнув.

— Не ржіть, клоуни! Йти треба! — нагадав про себе Дід.

— Ага, треба, — легко погодився Голуб. — Куди з тобою таким?

Щось у його тоні стривожило сивого бандита. Він рвучко сів, знову зачепивши рану, застогнав, обперся рукою ззаду.

— Ти чого задумав? Задумав чого, питаю, підор?

— За базаром стеж! — визвірився Голуб, ступивши крок уперед і нависнувши над пораненим. — Ми з тобою обидва чалилися, Діду. І обоє знаємо, за які слова відповідають. Забакланиш ще раз — точно придавлю.

— Ви чого? — стрепенувся Коля–Партизан. — Не вистачало кусатися між собою! Дід правий, Голубе.

— В чому це він правий? — підозріло запитав той.

— Йти треба. Не стояти. Подалі звідси.

— Ага. Тільки є косячок один. Не всі з нас можуть іти. Тягнути одного кнура вдвох — доженуть швидко.

— Ми що, тут його кинемо? Чим тоді ми кращі за Жору Теплого?

Голуб гмикнув. Гнів поволі відпускав.

— Я тобі так скажу, Миколо. Ні ти, ні я, ні тим більше — ось він, — кивок на пораненого, — нічим від Жори Теплого не кращі. Такі самі, як не гірші.

— Не слухай його, Партизане! — вигукнув Дід. — Спершу він мене завалить, тоді — тебе! Одному пірнути на дно легше!

Партизан зробив крок назад, потім — ще один. Узяв автомат напереваги.

— Ніхто нікого тут не завалить.

— Та ти що! Може, в тебе там патрони лишилися?

Уже не вповні контролюючи себе, піддаючись на провокацію і розуміючи це, Коля відхилив дуло трошки вбік, натиснув спуск.

Пострілу не було.

— Отак, — повчально мовив Голуб. — Не думай, в мене теж коробочка порожня. І в Діда. Так що доведеться лишати залізки, морока з ними, нічого більше.

Сприйнявши слова за наказ, Партизан відкинув непотрібний ППШ подалі в кущі.

— Отак, — повторив Голуб. — Тепер слухай, братва. Від лягавих відірвалися, факт. Куди далі — ніхто не знає. Чи, може, в когось є ідеї?

— Ногу мені перев'яжи, — озвався Дід.

Не зрушивши з місця, Голуб кивнув. Знову підкорившись, Партизан стягнув через голову гімнастерку, потім — нижню сорочку. Допомагаючи собі зубами, розірвав її навпіл, раз, ще раз. Скрутивши один шматок джгутом, присів біля пораненого, перетягнув ногу під самим коліном.