Так, маючи копійку до копійки, Оксані поступово вдалося навіть зрівнятися з київськими міщанками. Модних салонів, звісно, не відвідувала, хоча часом і заглядалася на розкішні привабливі вітрини. Проте знала: її Антонові це не сподобається, революціонер-початківець цінував скромність, котра часом межувала з викличним аскетизмом. Усе, що виходило за його розуміння скромного та стриманого життя, Сапіга різко визначав як буржуазне, капіталістичне, чуже всякому українцеві, котрий поважає себе й традиції свого народу.

До знайомства з сестриним коханцем Полтава навіть не замислювався, чому молода українка не повинна дозволяти собі таких самих туалетів та оздоб, котрих не цураються її ровесниці. Такі ж, до речі, вроджені українки лиш не заморочують цим своїх голів, від народження щебечучи по-російському та старанно вивчаючи французьку, німецьку чи обидві мови разом. Сам Андрій Волох ставився до всього, що відбувається в сучасному йому Києві, цілком нормально, його нічого не дратувало – хіба що закиди Антона Сапіги на його політичну, суспільну та навіть етнічну незрілість.

Зараз, розвішуючи на мотузці щойно випране й старанно, туго викручене простирадло, Полтава вкотре подумав і сам для себе визначив: це, звісно, Оксанина справа, з ким зустрічатися, кого любити й за кого виходити заміж, хоч і не був певен, що красномовний метранпаж заговорював із сестрою про подібні речі. Проте якби зовсім недавно життєві обставини не стали раптом дибки, він навряд чи зблизився б із Залізняком, тим більше – без заперечень вступив у створену ним поки що невелику бойову організацію…

Полтава цілком поділяв його обурення тиском урядової реакції, штрафами та закриттям видань, друк яких давав, між іншим, роботу й самому Залізнякові. З Хірургічного товариства, а заразом – і з університету Андрій Волох вилетів не за компанію з іншими, потрапивши під важку руку реакційного самодура: Полтава цілком свідомо вийшов разом з іншими на протест.

Та й протесту як такого насправді не відбулося.

Студенти просто хотіли зібратися, провести мітинг, скласти звернення, вимагаючи звільнити заарештованих напередодні викладачів, поновивши їх на службі. Для цього лише треба було знайти вільну залу. Тож ініціативна група, до якої Полтава навіть не входив, хоча й голосував за їхнє делегування, рушила до університетського секретаря з наміром отримати приміщення. Коли секретар категорично відмовив, ще й налякавши хлопців жандармами, ситуація стрімко вийшла з-під контролю. Спершу студентські делегати гуртом, хоча й не сильно, відлупцювали секретаря, після чого почали погром, зовсім, як на Полтавину думку, безглуздий.

Так, він був у розгніваному гурті, котрий рухався університетськими коридорами. Проте не бачив особливого смислу в тому, аби зривати зі стін портрети ректорів, бити рамами вікна, викидаючи понівечені картини назовні. Не бачив і не знав він, хто перший почав ламати водогінні труби, відкривати крани та зривати їх, аби не можна було зупинити струмені води, що почала заливати паркет підлоги. Але разом з тим не заперечував – просто його протестні крики не підкріплювалися руйнівними діями, не в його то було характері. Лишивши за собою щось подібне до останнього дня Помпеї, бунтівні студенти нарешті прорвалися на вулицю. Передові викинули синьо-жовтий прапор, полотнище дуже скоро затоптали поліцейські чоботи: обурений та збуджений гурт зустрів наспілий наряд стражів порядку.

Серед тих, хто кинувся тікати, Полтави не було. Його забрали разом з іншими, потримали в тюремній камері дві доби, навіть устигли за цей час висмикнути на допит та надавати в зуби й по печінці. Випустили, коли хтось із заарештованих заспівав слідчому, назвавши прізвища заколотників. Волоха серед них не було, тримати в камері таких, як він, не було потреби, але й в університеті – також. Був, правда, шанс: написати покаянну, підписати листа із засудженням, опублікувати в газеті, та Полтаві й це не підходило. Отже, він вилетів, будучи вповні задоволений собою. Уже згодом зізнався собі: на його рішення вступити до «Коліїв» значно більше вплинув вибитий на допиті зуб та синяк, який він іще довгенько бачив у дзеркалі, аніж запальні безперервні промови очкастого патлатого метранпажа.

Повертатися додому, до батьків, Полтава не збирався. Життя вирувало тут, у Києві, воно давало більше можливостей, до того ж не хотілося лишати сестру. Це ж Оксанине слово стало вирішальним, коли Залізняк завербував у свою бойову групу першого рекрута – свояка, сестриного брата. Жив хлопець також у сестри. Оксана на той час уже втратила більшість своїх уроків. Хоча панове, чиїх дітей вона навчала, навзаєм запропонували молодій вчительці вірніший у ці непевні часи заробіток: ось так старша сестра перетворилася на прачку. Через одного зі своїх «клієнтів», лікаря, вона навіть намагалася прилаштувати Полтаву санітаром. Відмовившись, бо вважав це принизливим для себе, хлопець доволі скоро пошкодував – сидіти на шиї в сестри не хотілося.

Усе по своїх місцях, як повелося, розставив Залізняк, запевнивши: незабаром у їхньої групи з’явиться своя каса. Звідки – не пояснив, але Полтава не був аж таким наївним, аби не зрозуміти, до чого той веде. І мусив визнати: особисто йому це не зовсім подобається.

…Після вчорашніх вечірніх зборів вони з Оксаною намагалися не говорити на неприємну обом тему. Сестра переживала, що між молодшим братом і тим, кого вона щиро вважала своїм коханим, виростає прірва непорозуміння. Полтава ж заплутався між трьох дубів. Дуже хотів щось робити, розумів: складати руки не можна. Інакше жандарми битимуть по морді щодня, й лише за те, що побачать тебе на вулиці у вишитій сорочці, цілком справедливо вважаючи це першою ознакою ворога режиму та бунтівника. Та при цьому вперто не погоджувався з необхідністю розкидати на вулицях бомби та стріляти з-за рогу в чиновників.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.