– Уставай, дядьку. Слуг уже нема.

Натовп мовчки спостерігав за дійством. Єрмоленко заговорив знову аж тоді, коли арештантів заштовхали всередину. Повів далі, наче нічого не сталося:

– Я про партії. У їхній Конституції, пане Шеремете, значаться лише так звані ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Знаєте, як буде і як уже є? Українські есери в їхньому уряді – формальність. А ми живемо, як ви щойно побачили, в умовах диктатури пролетаріату, що його репрезентує тільки одна партія – більшовики. Ані серед есерів, ані серед тутешніх боротьбистів, а тим паче сільських, пролетарів нема. І поки пролетаріат не поширив своєї диктатури на українське село, видимість багатопартійності триватиме.

– Село, як я чув, не скоряється?

– Огризається, – кивнув Єрмоленко. – Та не про село я вам кажу. Панове, чи товариші, більшовички будують насправді нову монархію. Уже мають монополію на владу. Навряд чи когось може обдурити ота декорація, ніби в цій владі є люди з різними поглядами. Володимир Ленін хоче бути новим абсолютним монархом, проте цього поки що ніхто не втяв. Тільки зветься його монархія інакше. Я зрозуміло пояснив?

Шеремет задумано почухав потилицю.

– Але… невже все так безнадійно?

– У національному масштабі захоплення влади відбулося. Підкорення й упокорення – лише питання часу. Але якщо є Конституція, то має бути й закон. Одначе забудьмо про всенаціональне. Я тут за конкретним ділом, тому й недарма спитав вас про Лідочку. До речі, я взагалі не знав, що з нею таке трапилося. Кажете, Мирон шукав? І знайшов? Дай Боже! Проте не треба вірити…

– Кому?

– Нікому, хто вершить людські долі в оцій будівлі!

Єрмоленко, мавши намір зробити широкий жест у бік вартових, смикнув правицею. Її пальці якраз тримали Артема за ґудзика. Тож професор вирвав його з м’ясом і, здивовано глянувши на результат своїх руйнівних діянь, урочисто простяг ґудзика власнику.

– Даруйте.

– Буває, – Шеремет поклав ґудзика в кишеню, туди, де лежав невеличкий пакуночок із коштовностями. – Я вже розумію, на чому тримається ця влада, Леве Павловичу. Ви мені поясніть, що тут коїться. Саме в цій будівлі. І чому Ліду, як ви кажете, треба шукати деінде.

– Нічого такого я вам не казав, – професорові пальці вчепилися в інший ґудзик. – А пояснити можу. Оці люди, поруч зі мною, – нещасні родичі арештантів. Когось схопили на вулиці. До когось удерлися в дім. Мені довелося стати свідком однієї такої, гм, акції. Заарештували Славка, Святослава, племінника моєї сусідки. Студента, інженером був би. На щастя, підкреслюю – на щастя, зірки тоді були прихильні до мене, я витяг хлопця звідси. Його вже відвезли якнайдалі, кудись у село до родичів колишньої куховарки. Ті ставляться до нього, як до рідного, але не про це мова, – Єрмоленко почав крутити ґудзика. – Мене тепер уважають за чарівника. За справжнього, пане Шеремете. А панове чекісти або просто граються зі мною, тому досі й не посадили, або справді трошки поважають. Хотілося б вірити в друге, проте, здається мені, справедливе саме перше твердження.

– І в чому ж чари?

– Гадають, що тільки я можу рятувати заручників. Тільки я. Ніхто більше.

З вуст немолодого патлатого професора це прозвучало гордо.

– Заручників?

– Саме так, пане Шеремете.

Двері будівлі губчека знову відчинилися. Цього разу озброєний гурт на чолі з уже знайомим вусанем в офіцерському кашкеті вивів двох чоловіків. Один накульгував, спотикався на кожному кроці. Вусатий незлобиво, більше, здається, про людське око, після кожного незграбного кроку штовхав бідолашного в спину, примовляючи:

– Дивись, куди йдеш, дядьку.

Обох підвели до вантажівки. Жестом зупинивши чекістів, з усього видно, підлеглих, вусань кивнув арештантам, показавши на кузов і нагадавши не раз чуте:

– Слуг тут нема.

Зрозумівши, чого від них вимагають, арештанти, чиї руки лишилися вільними, якось дуже спритно відкинули задню стінку кузова, а потім самі полізли в нього. Тому чолов’язі з набряклим від побою правим оком, який мав близько сорока років і раз по раз спотикався, допоміг залізти товариш у нещасті – юнак, не старший за двадцять п’ять років. Потім у кузові розмістилися й бійці. Вусань неквапом забрався в кабіну.

Провівши очима автомобіль, професор глянув на сумних і принишклих жінок, а тоді повів далі:

– Так от, пане Шеремете. Нова влада, щойно прийшовши, запровадила в Києві комендантську годину. Порушення її – злочин, і за це можуть розстріляти. Мовчіть, слухайте, – він жестом зупинив Артемове бажання обуритися. – Облави щодня. Чи комендантська година, чи ні, а й до театру вдираються під час вистави. І хоч театри переможний пролетаріат формально не заборонив, проте чекісти ловлять тих, кого вважають за буржуїв. Запроторюють до якоїсь тюрми, може, навіть далекої. Вимагають для народної влади податку, контрибуції, викупу – як хочете, так і звіть. Ми для них кровопивці, і тепер мусимо за це платити. Списки затриманих друкують у газетах, щоб рідні знали, куди нести відкупне. Тому й питаю, чи впевнені ви, що Лідочка саме тут. Могли сказати, що вона в губчека, на Садовій. А насправді її тримають на Єлизаветинській. Там повітова чека. Той, хто починає шукати, впосліджено оббиває пороги всіх інстанцій, стікає потом, перелякано зазирає в очі слідчим. Кінець кінцем він позбувається самоповаги й ладен усе зробити, щоб вирятувати близьку людину. А в них кругова порука, і вони чудово розуміють, що можуть довести зневірену людину до нестями. Он вони, – Єременко, вчасно згадавши про ґудзика, показав Артемові на гурт жінок.

Шеремет облизав смаглі губи.

– Простіше пограбувати.

– Навіть чесніше, – Лев Павлович інтенсивно закивав гривою. – Але є тонкощі. Я розібрався в них. Те, що буржуї вважають за цінність, не завжди лежить на видноті. Можна захопитися, вбити жертву, але свого так і не домогтися. Тож куди краще працювати з живими. Тиснути на них усіма способами. А їх сила-силенна. Та результат один: представник законної влади випускає заарештовану особу, бо не знаходить у її діях складу злочину. І вчорашнього пана по кількох днях у вогких підвалах перекуто на товариша. Тому його випустили, бо вже не ворог. Між цими цілком законними з усякого погляду процесами й добровільним бажанням представників старого режиму здати якісь там цінності нема жодного зв’язку.

Артем знову торкнувся пакунка в кишені.

– Хочуть видаватися пристойними.

– Можна сказати й так. Але пристойність для цих… – Єрмоленко не зумів чи не схотів добирати потрібних слів, – для них пристойність – тільки те, що вони самі ладні вважати за пристойне. Вони змінюють світ, пане Шеремете.

– Навіть так?

– Абсолютно. Світовий порядок більшовиків не влаштовує. Тож вони творять новий.

– Де є місце заручникам?

– Атож, де є місце заручникам, – зітхнув Лев Павлович. – Знаєте, скоро вже мине тиждень, як я добровільно взяв на себе посередницьку місію. Не всі вміють говорити з чекістами, далеко не всі.

– Я готовий. Для цього й прийшов.

Професор відступив на кілька кроків назад, ще більше розкудлавши п’ятірнею свою кучму.

– Ні до чого ви не готові, пане Шеремете. Коли б ішлося не про Лідочку, то я нічого б вам не порадив. Бо хоч як прикро це звучить, однак зникнення молодої жінки в надрах губчека – справа безнадійна. Але це ж Лідочка Романовська!

Артем мовчав. Чи то слова професора вплинули, чи загальна моторошна атмосфера, що панувала тут. Так чи так, йому тепер немов відібрало мову.

Єрмоленко рішуче розвернувся й пішов до вартових. Жоден з них ніяк не зреагував на це наближення, тож Шеремет зробив висновок, що до Лева Павловича звикли. Його сприймають навіть з певною цікавістю.

Про щось переговоривши, професор-гривань енергійно труснув головою, відчинив двері й зник усередині. За ним були посунули кілька дуже нетерплячих жінок, та один вартовий спокійно переклав гвинтівку з багнетом із руки в руку – і цей жест зупинив дам. Потім потяглися хвилини чекання, й Шеремет відступив трохи далі, щоб не слухати перешептів, сповнених розпачу та скорботи. Це пригнічувало, позбавляючи навіть примарних надій на те, що справа зі зниклою дружиною матиме щасливий кінець.