За власну, хай невеличку, дореволюційну та довоєнну практику Артем не бачив стільки смертей, скільки побачив останнім часом. Аргумент, що, мовляв, кругом громадянська війна і дідько його розбере, хто за кого та проти кого йде в атаку, міг би задовольнити. Адже коли все почалося чотири з половиною роки тому, ще за царя, Шереметові нічого пояснювати не треба було. Є фронт, є тил, є загиблі герої, є поранені вояки. Уявляючи собі, скільки людських жертв приносить кожен день війни, він усе одно сприймав цифри по-філософському. Ще й дискутував із тестем та його друзями з губернських дворянських зборів, чи встановлює хто перед кожною воєнною кампанією відсоток припустимих утрат.
Уже й не вірив у те, що сам колись із піною в роті доводив: солдати й офіцери, готуючись воювати, повинні усвідомити, що теоретично кожен із них може загинути. А їхні керівники, зокрема й командувач, сам государ імператор, мусять відверто сказати їм, що всі вони разом і поодинці – мішень для ворожих куль. Ціль для багнетів. І гарматне м’ясо. Лише за таких обставин вояки чітко зрозуміють, що передова – це місце, де вбити можуть не того, хто праворуч чи ліворуч від тебе, а найперше тебе самого. Сміливість, відчайдушність і готовість померти за віру, царя та вітчизну будуть врівноважені бажанням прагматиків жити й боротися за найвищі ідеали.
Артемові слова присутні називали єрессю.
А самого Артема – хлопчиськом.
І всі хором бажали йому та всім присутнім, щоб війна ніколи не прийшла до їхніх домівок.
Тоді, не лише тисяча дев’ятсот чотирнадцятого, а й два роки по тому, ніхто всерйоз не припускав, що війська кайзера дійдуть до Київської губернії. Хоч, як порівняти з Харковом, а надто з Москвою, не кажучи вже про Петроград, їхнє місто лежало якнайближче до Східного фронту. До того ж усі вони, навіть Ліда, тоді ще Артемова наречена, щиро раділи, коли переможна російська армія зайняла значну частину Галичини й Буковини, просуваючись на захід. Тесть підняв за це бокал на заручинах. Якраз о тій порі після багатьох невдач військо нарешті досягло успіхів на австрійському кордоні. Бувши напідпитку, він розмахував вузьким високим бокалом, наче шаблюкою, розхлюпував дороге шампанське й вигукував патріотичні гасла, звівши все до того, що Російська імперія не окупує Галичини, а лише повертає до свого складу історичні території, що їх надовго відірвали ненажерливі Габсбурги.
Справді, важко було уявити, що минулої зими, в лютому вісімнадцятого, війна вдереться на київські вулиці зовсім не з того боку, звідки на неї могли чекати. Тоді Шеремет із Лідією дивом утекли. Не відступили – саме втекли. Тесть гнівно тупотів ногами й вимагав від Артема негайно врятувати його доньку, бо в місті розруха, влади нема. Ходять чутки, ніби Червона армія от-от зайде до міста, і хтозна, чого можна сподіватися від озброєних більшовиків.
А Шеремет, навпаки, хотів записатися в ополчення як не медиком, то бодай рядовим бійцем. Тими днями міські газети закликали киян записуватися до війська, саморобні листівки радили створювати загони самооборони. Та містяни не виявляли до того найменшої охоти. Не вірили, що з Росії – хай вона тепер і зветься радянською – може прийти ворог, несучи смерть. Артем був серед здатної мислити меншості, яка готувалася до найгіршого, бо уряд усе ж таки мав намір покинути Київ. Правда, ненадовго: обіцяє незабаром повернутися, діставши підтримку союзників.[2] Отоді запанує спокій – і почнеться формування власних збройних сил.
Кінець кінцем тесть узяв гору, і Шеремет із Лідою та двома валізами речей вибралися до далеких родичів Артема в Проскурів. Як діставалися – то вже інша історія. За місяць, коли все ніби налагодилося, надумали повернутися.
Телеграфний зв’язок поновили. Артем надіслав телеграму, повідомляючи тестя про приїзд. Відповіді не дочекався, звернувши це на погану роботу пошти. І от вони з дружиною подалися назад, думаючи, що Київ просто ще не оговтався. Доходили, звісно, різні чутки й до Проскурова. Та Шеремет категорично відмовлявся вірити в них. Ще й Ліду сварив за надмірну паніку. Навіть якось зопалу назвав поширення тих чуток дамською істерикою, після чого дружина аж до вечора копилила губки.
Найгірше підтвердилося. Лідиного батька, київського присяжного повіреного Станіслава Романовського, російські матроси-революціонери закололи багнетами на порозі квартири вже на третій день після того, як більшовицька армія зайняла місто. Ті, що дивом вижили в перші криваві дні, розказували: грабувати Київ іменем революції червоні загони почали з Липок, з найбагатших кварталів. Усяку пристойно вбрану людину вважали за буржуя. Таких зупиняли просто на вулицях. А починала людина тікати – стріляли навздогін. Потім добивали, роздягали вже мертвих. Можна не чинити опору, але шанс вижити однаково був мізерний: убити могли за косий погляд.
Зрозумівши небезпеку, містяни почали перевдягатися в простий одяг. Проте їх усе одно зупиняли патрулі, вимагали показати руки й, не побачивши на них мозолів чи розгледівши манікюр, волокли до найближчого штабу, де за кілька годин розстрілювали. Або й без мороки знищували класово чужий елемент, протикаючи бідолах багнетами тут-таки, на тротуарі.
Мертве тіло Станіслава Романовського, високого, ставного, шістдесятирічного чоловіка, що був певен, ніби вдома найбезпечніше, лежало на порозі квартири ще добу. Поховати вбитого буржуя ніхто з уцілілих у різанині не наважувався. Це зробили самі червоні, звільняючи або, як самі сказали, вичищаючи квартиру для товариша комісара. Помешкання на Катерининській[3] йому дуже припало до душі. А тіло пана Романовського кинули на загальну купу. Як і решту тіл тих, кого вбили за ці дні в квартирах і на вулицях.
Уже трохи згодом Шеремет дізнався, що присяжний повірений мав шанс уціліти, навіть мав намір переховуватися. Хоч, знаючи покійного тестя, Артем уявив собі, як складно йому, дворянинові, далася сама думка про те, що мусить, немов тарган, залазити в якусь вузьку шпарину. Та ще й у рідному місті. Проте страх перед смертю переважив. Адвокат міг пересидіти лихі часи, мав шанс потай вибратися з Києва. Але на нього доніс двірник Микита, який на революційній хвилі так само відчув себе пригнобленим пролетарем.
Ні Артем, ні Ліда не могли зрозуміти, чим і коли Романовський встиг образити того дядька. Пан завжди вітався з Микитою, часом давав п’ятака, коли той запопадливо відчиняв браму, на Великдень та Різдво обдаровував рублем. А коли в Петрограді скинули царя, навіть почав ліберально простягати двірникові руку. Той спершу тиснув панську правицю нерішуче, боязко. Потім звик, уже перший почав совати адвокатові п’ятірню, називав товаришем, і від цього присяжний повірений трошки ніяковів. Хто б міг подумати, що одного разу двірник приведе до нього загін озброєних матросів на чолі з комісаром – так розповідали очевидці, ховаючи погляди від заплаканої та пригніченої Лідії Станіславівни…
– То що ж не так у твоєму пролетареві з Пітера? – повторив Шеремет, не дочекавшись відповіді.
– І зовсім він не мій, – у голосі Мирона почулися дратівливі нотки. – Ти теє, обережніше. Тепер у Києві слово «пролетар» треба промовляти шанобливо.
– Може, ще й шапку перед ними ламати?
– Треба буде – знімеш. Жити схочеш – на коліна станеш, – відрубав свояк. – Здається мені, цього разу більшовики тут надовго. Коли думаєш, що їх хтось пожене звідси в шию, як торік, – забудь. А нервує товариш із Путиловського заводу з причини, якої ти й не второпаєш відразу.
– Ти кажи. Спробую вже якось розібратися.
– Не вкладеться в голові, Артемію. Але поясню. Колотить співробітника чека від того, що він не вправляється, не встигає виявляти й негайно ставити перед революційним трибуналом усіх кровопивців, експлуататорів трудового народу. Нащадків мерзенних кріпосників, як він сам каже. Боїться він, Артемію, – забагато, мовляв, на його вік буржуїв. Не доріжуть їх. Отак.
