Боцман вийшов через три роки. Вона не відвідала його у в’язниці ні разу. Через рік після звільнення він випадково зустрів капітана, який їхав із Ґданська до Свіноуйсьця, щоб там вийти в рейс, і затримався на час пересадки у Слупську. Точніше, це капітан його зустрів. На вокзалі, близько п’ятої ранку. Під стіною вокзалу біля замкненого газетного кіоску сиділа група бездомних. П’яна жінка в обісцяних штанях лаяла й обзивала найгіршими словами велетенського чоловіка із закривавленими бинтами на носі. Чоловік тримав у руці пляшку пива й цигарку. Жінка підбігала до чоловіка, копала його, била кулаками і відразу ж тікала. Коли вона підбігала, щоб копнути велетня, інший чоловік — невисокий, у чорній куртці з написом Unloved на спині — впихався поміж них, безпорадно намагаючись розділити їх. У якийсь момент жінка зупинилася і сказала щось невиразне, чоловік у куртці відсунувся, велетень вийняв із вуст цигарку і дав жінці. Вона глибоко затягнулася. Якусь мить дивилася на цигарку, а потім віддала її велетневі і так, ніби нічого не сталося і не було цієї перерви, підбігла, щоб знову його бити і копати з криком:

— Ти, козел!

Капітан підійшов ближче зі своєю валізкою, щоб роздивитися цих людей. І тоді впізнав:

— Анджею, ну що ти… З жінкою б’єшся? Бос, що ти… Бос!!!

Чоловік із перебинтованим носом повернув голову. Жінка використала момент його неуважності, підбігла і з усієї сили вдарила долонею його в обличчя, аж зсунувся бинт із носа. Велетень проігнорував удар. Він стояв із опущеною головою, ніби маленький хлопчик, якого зловили на брехні.

— Пане капітане… Я її не рухаю. Ви ж знаєте, що я ніколи. Вона завжди так. Під ранок починає скаженіти, то я і дозволяю їй зняти напругу.

Капітан забрав боцмана з вокзалу в Слупську і привіз на корабель. Звелів йому спершу скупатися, а після купелі лікар поміняв бинт на зламаному носі. Потім капітан на добу затримав вихід у море, щоб боцман міг залагодити всі формальності, пов’язані з офіційним прийняттям на роботу. Хоча насправді всі ці формальності було залагоджено аж тоді, як капітан подзвонив до одного з директорів судновласника — свого товариша по моршколі — і сказав, що без боцмана він вийде «хіба на прогулянку, але не в море» і що «має в сраці, що Бос відсидів, бо рибам усе одно, хто їх витягає з моря — рецидивісти чи церковні служки».

Відтоді боцман на цьому кораблі, ніби якір. І тепер він раз і назавжди запам’ятав, що жінки — це біль. Спершу болить, коли робиш татуювання їхніх імен на руках, а потім болять спогади.

Нарешті боцман встав зі швартового стовпчика, постояв трохи біля борту і перехрестився, дивлячись на лінію горизонту. За мить повернувся сходами на середню палубу.

Він уже стільки років плавав із боцманом, але тільки тепер довідався, що той має щось спільне з Богом.

Вітер поволі затихав.

Він закурив чергову цигарку, заліз глибше під якірну корбу і щільніше закутався ковдрою.

На тих кораблях, на яких йому довелося ходити, було мало Бога. Рибаки частіше бувають забобонні, ніж релігійні. Попри екстремальні побутові умови, постійну небезпеку, страх і своєрідне анахоретство, з яким він небезпідставно асоціював моряцтво — адже після семи місяців рейсу вісімдесят чоловіків на кораблі відчувають себе радше в’язнями однієї тюрми чи ченцями одного ордену, аніж товаришами по спільній подорожі, — попри це він не зіткнувся із виразними проявами релігійності на кораблях. У кают-компаніях висять розп’яття, деякі з моряків тримають у своїх шафках молитовники, носять образки та хрестики на ланцюжках, але Бог і віра ніколи не стають темою розмов і релігійні почуття не демонструються. Хоча ці почуття є, і часом релігійність змішується з інстинктами, а якщо все це відбувається на кораблі, з якого немає можливості втекти, то часто трапляються трагедії.

Вони ловили рибу біля берегів Аляски. Через сімдесят днів уночі ненадовго увійшли в Анкоридж, щоб залишити хворого з підозрою на апендицит. На його місце судновласник знайшов філіппінця, котрий чекав там на якесь судно. З певного часу на польських кораблях працювали іноді моряки-іноземці, тож нічого особливо дивного в цьому не було. Конфлікти траплялися часто, але судновласник-американець знав, що «поляки найбільше люблять сваритися зі своїми».

Філіппінець був невисокий і худорлявий, носив окуляри і здалека, коли він стояв на набережній у своєму синьому костюмі й білій сорочці, можна було подумати, що це хлопець, який іде до першого причастя. Ніхто не хотів прийняти його до своєї каюти, тож його відправили до практикантів на носі. Усі знали, що це дуже несправедливо, бо каюта практикантів була найменшою на кораблі. Там було три ліжка, але третє заміняло практикантам шафу, на яку бракувало місця. Він пригадує, як колись молодий моторист, який прожив у цій каюті місяць, жартував за обідом:

— Ця каюта така маленька, що коли у мене була ерекція, я змушений був відчиняти двері у коридор.

Практиканти познімали свої речі з найвищого ліжка, позапихали, де могли, і філіппінець ліг спати. Наступного дня, коли практиканти обідали, філіппінець, не питаючи нікого про згоду, зняв із полиці стереосистему одного з них і на її місці, біля рукомийника, зробив невеличкий вівтар. Звичайний церковний вівтар у мініатюрі. Зі сходами і хрестом, на якому висів крихітний Христос, перероблений із ляльки Кена, прибитий крихітними цвяхами і в мініатюрному терновому вінку, зробленому з тоненького шнурочка, обмазаного для більшої твердості кремом для взуття, до якого були приліплені уламки зубочисток. Довкола хреста висів чорний дріт із червоними та оливковими діодами, які час від часу спалахували. Батарейка, від якої живилися струмом діоди, лежала біля фігурки Божої Матері, зробленої з косоокої ляльки. Ляльку закутали у шматок білого полотна, скріпленого шпилькою на плечах, а там, де стирчали непропорційно великі груди, було намальоване червоною фарбою велике серце, пробите терням.

Коли практиканти повернулися з обіду, філіппінець стояв на колінах і голосно молився, кольорові діоди миготіли на мініатюрному вівтарі, а ціла каюта наповнилася димом від кадила у склянці для полоскання рота на рукомийнику.

Філіппінець виявився ревним католиком, і пообідня молитва належала до його щоденних ритуалів.

Він не міг зрозуміти, що вони по-іншому уявляють собі віру в Бога. Витягав із кишені гаманець, у якому носив фото Папи і при них цілував це фото.

Коли новина розійшлася по кораблю, всі почали сходитися до каюти практикантів і лише мовчки кивали головами, а філіппінець гордо сидів на найвищому ліжку під самою стелею, усміхався і складав руки в молитві.

Філіппінець був добрим рибалкою. Він не гірше за них годинами чистив тріску, радо бігав по цигарки, а потім прикурював їх і вкладав до вуст іншим, і завжди сміявся разом із усіма. Через три тижні він умів у правильний момент сказати «курва» і на прохання практикантів відмовився від використання кадильниці в каюті. Його навіть полюбили і почали запрошувати на перегляд порнофільмів у каюті електрика. Але потім знову перестали його кликати, бо він під час перегляду так збуджено дихав, що всім ставало ніяково.

Через шість тижнів електрик зловив філіппінця у носовій частині корабля.

Він прийшов до каюти, викликав його за двері і сказав:

— Слухай, цей жовтошкірий ходить зі спущеними штанами і показує світу свій апарат! Слово честі. Не брешу. Я якраз іду звідти. Нормальний ексгібіціоніст! Тільки цього нам і бракувало.

Це було, ясна річ, абсурдно. Ексгібіціоніст на рибальському судні! Стюард, який жив в одній каюті з електриком, відразу ж додав:

— Католицький ексгібіціоніст на рибальському судні!

З іншого боку, чому серед випадково зібраних разом вісімдесяти чоловіків, які на довгі місяці відрізані від нормального сексу, всі мають бути гетеросексуальними і, як казала Аліція, «католицько-гетеросексуально-благонадійними»?

Те, що електрик не відразу зреагував і удавав перед філіппінцем, начебто приглядається до його апарата, заохотило того повторити свою акцію.