Гітлер терпіти не міг «нечистих жінок». Він ненавидів м’ясо, цигарковий дим, голосну музику, чужі мови і «нечистих жінок». Браун часто скаржилася своїй сестрі Ґретль, що Гітлер міг не приходити до неї по два тижні, як тільки довідувався, що у неї критичні дні. Зрештою, австрійський друг Гітлера з Лінца, той його безглуздий «друг на все життя» Ауґуст Куніцек теж розповідав усім, що «Адольф тікає від таких жінок як від вогню».
Лізль сама розповіла їй усе з подробицями вчора ввечері. Перелякана покоївка прибігла до Маґди в бункер після того, як Гітлер і Браун скоїли самогубство. Вона трусилася і затиналася від нервування, коли говорила про це. Вони вийшли в коридор, щоб їх не почули діти, але Гельґа і так зрозуміла, про що йдеться.
Після шлюбної ночі Браун вийшла зі своєї спальні й гордо сказала:
— Віднині можеш спокійно називати мене «пані Гітлер».
Потім зняла з пальця обручку, дала служниці торбу із шовковою весільною сукнею і звеліла «негайно передати це моїй приятельці Герті Остермаєр». Потім повернулася до своєї кімнати і протягом цілого дня і цілої ночі звідти не виходила. Гітлер не заходив до неї у цей час. Наступного дня вранці, 30 квітня, попросила цигарки і каву на сніданок. Ту ніч вона також провела на самоті у своїй спальні. Десь опівдні до неї приходила перукарка Мілла Шеллмозер, а за годину вибігла заплакана. Близько 13.30 Браун вийшла зі своєї спальні, вбрана у сірий костюм, а до нього взула чорні мешти на високих обцасах і чорні шкіряні рукавички. Зі сходів вона на мить повернулася назад до спальні, а потім знову вийшла, на ходу застібаючи на руці оздоблений діамантами годинник. Зайшла до кабінету Гітлера. О 13.45 прийшов Гітлер. Вони не сказали одне одному ні слова, а їй звеліли вийти.
Потім усе відбулося дуже швидко. Покоївка почула постріл. Але тільки один. За мить камердинер Лінґе і якийсь есесівець винесли тіло Гітлера з бункера і поклали на землю. Відразу після цього Борман і його ад’ютант винесли тіло Браун і віддали Кемпке, водієві Гітлера. Кемпке приніс каністру з бензином, вилив увесь її вміст на обидва тіла і підпалив. Лізль трусилася від плачу, коли розповідала про це. «Фюрер з дружиною пішов від нас», — сказав би Йозеф, якби знайшлися люди, досі здатні слухати його пропагандистські дурниці на цьому кладовищі в центрі Берліна, подумала вона собі, заспокоюючи Лізль.
Ви тільки уявіть собі! Єва Браун, покійна Гітлер, померла неторкнута чоловіком. Чи такий шлюб узагалі можна вважати дійсним?
Лізль повернулася до головного бункера, а Маґда до дітей. Гельґа дивилася на неї дивно, але ні про що не запитала. Можливо, інші діти ще не розуміли, але Гельґа явно здогадалася, що настав кінець. Їй уже виповнилося тринадцять. І, можливо, через це вона так поводилася сьогодні по обіді. Бо протягом цілого дня все було гаразд.
Маґда не могла більше лежати. Піднялася і сіла на дивані. Побачила своє відображення у надщербленому дзеркалі трюмо, яке стояло навпроти канапи. Відчула тривогу. Тільки це. Жодного жалю, туги, провини чи страху. Події сьогоднішнього дня поверталися до неї, ніби запис, якого не буде в її щоденнику.
Спершу, ще опівдні, у коридорі головного бункера, там, де останнім часом була їдальня, я зустріла цього Штумфеґґера, який прочитав мені лекцію про те, що «такими молодими створіннями не можна жертвувати задля ідеї», і це при Шеллмозер, перукарці Єви Браун, перепрошую, відучора світлої пам’яті Єви Гітлер. Як він тільки посмів?
Перукарка дивилася на мене з такою зверхністю і зарозумілістю. На мене, Маґду Ґеббельс. На матір, яка народила для Вітчизни семеро дітей і в якої задля Вітчизни було три викидні! Протягом дев'ятнадцяти років десять вагітностей і сім пологів.
Цей Штумфеґґер повний кретин. Як можна говорити такі речі у присутності слуг? А крім того, як він міг так виглядати при цьому? Просто огидно. Неголений, у розхристаній формі, з плямами крові на манжетах сорочки. У запилених черевиках. Та ще й смердів потом. Якби Йозеф це побачив… Не має значення, що вода в кранах цього бункера з’являється і зникає цілком непрогнозовано. Це його не виправдовує. Йозеф жодного разу не дозволив собі так виглядати.
Потім Ганна Райтч покликала мене за двері і сказала, що готова вилетіти з дітьми літаком з Берліна ще цієї ночі і, попри «певний ризик, що американці можуть перехопити літак», вона дуже просить мене погодитися. Ясна річ, я не погодилася. Все було вже давно вирішено. А крім того, що сказав би Йозеф?
Близько 14.00, відразу після обіду, замість того щоб, як завжди, йти читати книжки до нашого бункера, як і було домовлено попередньо, ми залишилися у головному бункері й пішли до кабіни телеграфіста Міша. Дуже милий чоловік. Радий прислужитися. І при цьому справжній арієць. Завжди приносив у кишені цукерки для дівчат. Часом брав на коліна малу Гайду і дозволяв їй крутити велетенські важелі радіостанції.
О 14.30 я наказала Лізль, щоб вона вбрала дітей у все біле. Як на світлині з тридцять четвертого, коли Гаральд приїхав до нас на коротку відпустку з фронту. Мій розумник Гаральд. Де він тепер? Чи отримає він мого листа, який Ганна має вивезти з Берліна ще сьогодні вночі?
Коли я зайшла до дітей, Лізль закінчувала вбирати Гольду. За мить вийшла, не прощаючись із дітьми. Так їй було наказано. Коли я зачісувала Гайду, Гельґа взяла гребінь і почала чесати Гедду. Гельмут тим часом бавився радіостанцією Міша, яка стояла на металевому столі.
Потім прийшов Штумпфеґґер. У нього в кишені було сім ампул із ціанистою кислотою. Шість для дітей і одна для мене. На сьогоднішній вечір. Я сказала дітям, що вони повинні ковтнути ці ліки, прописані лікарем Штумпфеґґером, і що вони зовсім не гіркі.
Штумпфеґґер спершу підійшов до металевого столу, на якому стояла радіостанція. Гельмут ковтнув першим. Ковтнув і далі бавився з радіо. Потім Штумпфеґґер підійшов до Гільди, я дала ампули Гольді й Гедді, які самі підійшли до мене. У цей момент упав на підлогу Гельмут, а за мить Гайда. Гедда почала страшно плакати, коли Штумпфеґґер наблизився до неї. І тоді Гельґа підвела мене. А Штумпфеґґер із криком вибіг у коридор…
Йозеф прийде о 19.20. Вона йому, ясна річ, нічого не скаже про Гельґу. Хоча хотіла б, щоб він теж трохи помучився. А не, як боягуз, закрився з Борманом у кабінеті Гітлера і займався «ліквідацією важливих документів» з канцелярії фюрера. Так, ніби це зараз найважливіше. І так цілий світ уже знає, скільки євреїв спалили у Польщі. Він ліквідовував папери, а їй залишив убивство шести власних дітей. Навіть не прийшов до неї після обіду, хоча добре знав, що о 15.15 вже все закінчилося.
Але це типово не лише для Йозефа, а й для решти тих хвалькуватих нацистів, які зараз трясуться зі страху і яким досі, за кілька хвилин до падіння останньої завіси, здається, що вони герої. Але насправді, якщо проаналізувати події кількох останніх років, у цьому жалюгідному бункері, схожому на підземну гробницю, справжніми героїнями виявилися нацистські жінки. І не лише німецькі.
Наприклад, Ґерда Борман. Скільки Маґда її пам’ятає, вона вічно була або вагітна, або народжувала. Дала Рейху десятеро дітей. Десятеро! Гітлер, якби міг, трактував би її як римську матрону, і це ніяк не суперечило б ролі німецької жінки. Він міг би зробити її міністром у справах сім’ї. Гітлер любив таких жінок, як «плідна Ґерда», як її називали в Берліні. Вона не лише народжувала майже без перерви, а ще й сиділа тихо, в усьому слухаючись диктатора Бормана, не влаштовувала скандалів, хоча добре знала, що Борман постійно зраджує її з різними акторками і співачками, яких підсилає йому Йозеф.
До певного моменту Ґерда Борман була для неї зразком жінки, шанованої, нагородженої фюрером Почесним золотим хрестом німецької матері, жінки, яка змирилася з долею жити поряд із нацистським холериком.
Але так було лише до певного моменту. Потім Ґерда цілковито втратила розум. Мало того що вимагала, щоб Борман запрошував свою коханку до їхнього дому, то ще й радила йому, аби він «старався, щоб коханка носила його дитину одного року, а дружина наступного, так, щоб завжди була жінка, готова до зачаття». Таким був план розплоду родини Борманів. А найгірше, що, як виявилося незабаром, не лише родини Борманів.
