Це точно не був «едипальний прояв бажання». Це були його вуста. Так от просто. І долоні. Я притулялася до нього, а він торкався до мене і цілував. Усюди. Вуста, пальці, лікті, волосся, коліна, ступні, плечі, зап’ястки, вуха, очі й лоно. Потім очі, нігті і знову лоно. І треба було зупиняти його. Щоб він нарешті припинив цілувати й увійшов у мене ще до того, як буде вже пізно і він муситиме встати, одягнутися і зійти вниз, до таксі, яке завезе його до дружини.

І коли потім він ішов від мене, забравши букет із вази на кухні, у мене було виразне відчуття, що без нього неможливо пережити «щось настільки ж приємне». Просто неможливо. І що саме мені випало неймовірне щастя переживати це разом із ним. І цього не пояснить жоден психолог і навіть сама Горні, якби була ще жива, теж не змогла би цього пояснити. А навіть якби змогла, то я все одно не хотіла б цього слухати.

Часом він повертався з коридору, або навіть уже з вулиці, задиханий, вибігав на мій п’ятий поверх, влітав до помешкання, щоб подякувати мені за те, що я поставила квіти у воду. І тоді мені було особливо боляче. Бо і я, так само як він, хотіла промовчати про цей букет. Зробити вигляд, що це його портфель або щось інше. Не має значення, що саме. Я кожного разу витягала фіолетову вазу, а він повертався, щоб подякувати мені.

А повертався, бо він ніколи і ніщо не сприймає як належне. І це також один із моментів цього незбагненного «настільки ж приємного», що неможливо пережити з іншим чоловіком. Він замислюється над усім, турбується про все або принаймні все помічає. Він вважає, що вдячність потрібно виражати так само, як повагу. Найкраще відразу ж. І тому, не підозрюючи, якого болю завдає мені цим, вибігав, задиханий, на п’ятий поверх, цілував мене і дякував за те, що я поставила квіти у воду. І коли він збігав сходами донизу і повертався в таксі, я заходила до спальні або вітальні, де він кілька хвилин тому цілував мене, допивала рештки вина зі свого і його келиха, відкорковувала наступну пляшку, наливала вина в обидва келихи і плакала. Коли закінчувалося вино, я засинала на підлозі.

Часом під ранок, усе ще п’яна, я прокидалася і йшла до лазнички, здригаючись з холоду. Коли поверталася, то бачила в дзеркалі своє відображення. На щоках темні смуги від залишків макіяжу. Червоні плями засохлого вина, розлитого на груди, коли у мене трусилися руки через гикавку або коли я вже бувала така п’яна, що розливала вино, не доносячи до вуст. Волосся поприклеюване до чола й шиї. І коли я бачила у дзеркалі власне відображення, то мене охоплювала ненависть і зневага до себе самої, до нього, до його дружини, до всіх дурнуватих троянд цього світу.

Я вбігала до вітальні, хапала букет, такий, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки, і товкла цим букетом по підлозі, по меблях, по підвіконні. Бо мені він також дарував троянди. Тільки білі. Я зупинялася, коли на стеблах не залишалося більше квітів. Тільки тоді я знову заспокоювалася і йшла спати. Прокидалася близько полудня і ходила боса по білих пелюстках, розкиданих на підлозі вітальні. На деяких із них були плями крові з моїх пальців, поколотих трояндовими колючками. Такі самі плями залишалися завжди і на постелі. Тепер я вже буду пам’ятати, що не варто вмикати світло у лазничці напередодні 31 січня.

Але троянди я й далі люблю, і коли вже заспокоююся і ввечері 31 січня п’ю чай із ромашки та слухаю його улюбленого Коена, то думаю про те, що він і сам чимось схожий на троянду. А троянда має колючки. І думаю про те, що можна плакати зі смутку, що троянди мають колючки, а можна натомість тішитися, що колючки мають троянди. Колючки мають троянди. І це важливіше. Це значно важливіше. Мало хто купує троянди задля колючок…

Коли слухаєш Коена, то щось таке переважно і спадає на думку. Бо він страшенно сумний. Мав слушність британський музичний критик, який писав, що до кожного диска Коена повинні були б додавати безкоштовні бритви. Увечері 31 січня мені потрібен чай із ромашки і Коен. Саме під його музику і його тексти, попри весь цей стандартний смуток, мені найлегше буває впоратися з моїм власним смутком.

І так триває уже шість років. Уже шість років 30 січня спершу він доводить мене до шалу доторками, поцілунками і пестощами, голубить мої долоні, а потім я калічу їх до крові трояндовими колючками букета, подарованого ним мені на уродини. Але насправді калічать мене літери й цифри Йоганна 30.01.1978, акуратно вигравірувані на внутрішньому боці його обручки. Калічать мене, ніби колючий дріт, унизу живота.

Чому ти погоджуєшся на це?

І ти про це?! Моя мати завжди ставить мені таке запитання, коли я приїжджаю до неї на свята. І щоразу плаче при цьому. Всі мої психологи намагалися і намагаються поговорити зі мною про це, окрім того дядька, ясна річ, що ляпнув про «едипальний прояв бажання». Я добре розумію, що всі вони мають на увазі, але не можна так формулювати запитання. Бо я зовсім не маю відчуття, ніби погоджуюся на щось. Якщо тобі щось потрібне або ти хочеш цього, не можна називати це словом «погоджуватися», правда?

Але попри всі формулювання і навіть попри те, що я добре розумію його наміри, я продовжую бути з ним, бо саме в цьому і полягає сенс — я залишаюся з ним, бо кохаю його так сильно, що часом мені аж перехоплює подих. Інколи я мрію про те, щоб він пішов від мене, але при цьому не образив. Я знаю, що це неможливо. Він не піде від мене. Я впевнена. Бо він найвірніший коханець. У нього є тільки я і дружина. І обом нам він зберігає вірність. Він піде від мене тільки тоді, коли я сама скажу йому йти або коли знайду собі іншого чоловіка. Але я не хочу казати йому, щоб він ішов. А з іншими чоловіками у мене нічого не виходить. Це справді так, у мене було кілька «інших чоловіків». Я робила спроби тікати від нього з цими чоловіками.

Це було два роки тому. Він поїхав на два тижні до Брюсселя на якесь стажування. Відтоді, як він почав працювати в інтернет-фірмі, він часто кудись їздить. Я мала полетіти до нього на останній тиждень цього стажування. Ми запланували все дуже детально за два місяці до його поїздки. Уже від самого планування я отримала масу задоволення. Він дзвонив мені з Брюсселя щодня. У мене все було готове. Ми повинні були провести разом сім днів і вісім ночей. Я була страшенно щаслива. За допомогою таблеток я так пересунула свою менструацію, щоб вона в жодному разі не почалася в Брюсселі. Я збиралася летіти в п’ятницю, а в середу в мене піднялася температура. Тридцять дев’ять і навіть вище. Я ридала від злості. Якби могла, я задушила б колегу, яка припхалася на роботу з ангіною й заразила мене. Я ложками їла вітамін С, жменями ковтала аспірин, носила за собою цілий мішок помаранч і цитрин, які їла без цукру, ніби яблука. Я вирішила, що просто зобов’язана вилікуватися на свої сім днів і вісім ночей у Брюсселі. Це нагадувало якийсь виробничий план: «Брюссель, або Здорова за будь-яку ціну». Коли вже нічого не допомагало, я почала ковтати всі антибіотики, які знайшла в аптечці в лазничці. У більшості з них давно закінчився термін придатності, бо я рідко хворію. Я випила всі антибіотики, що були, а в мене і далі трималася температура тридцять дев’ять, і коли я кашляла, здавалося, ніби під лопаткою хтось повертає ножа. Тоді я пішла до приватного лікарського кабінету поряд із нашим офісом.

Я стояла у вузькому коридорі, біля стіни з численними дверима до лікарських кабінетів. У кріслі перед гінекологічним кабінетом сиділа його дружина і читала книжку. Під вікном, за низеньким столиком із олівцями і пластиліном, його донька малювала щось на великому шматку паперу. Коли я увійшла, дівчинка підняла голову й усміхнулася до мене. Вона усміхалася точно так само, як він. Усім обличчям. І так само, як він, примружувала при цьому очі.

Я відчула, як у мене тремтять руки. У цю мить його дружина встала, бо її покликала медсестра. Вона відклала вбік книжку, сказала щось доньці й, усміхнувшись до мене, запропонувала сісти в крісло, яке звільнила. Пройшовши повз мене у вузькому коридорі, зачепила мене своїм велетенським животом. Вона була на останніх тижнях вагітності.