Ідучи, діточок згадала,
Заплакала... і жаль їй стало,
Що панові не помогла.
Весна зиму проганяє,
І зелений по землі
Весна килим розстилає,
Із ірію журавлі
Летять високо ключами,
А степами та шляхами
Чумаки на Дін пішли.
І на землі, і на небі
Рай,— і я не знаю,
Якого ще люди раю
У бога благають.
А тим часом непрощенний
Грішний умирає
У будинках. Уже його
Й сакраментовали 4,
Клали долі на соломі
І стелю знімали,
Не вмирає. І лікарі
Нічого не вдіють.
Потім трохи полегшало.
«Покличте Лукію»,—
Шепнув, та аж затрусився.
Привели в палати
Мою відьму, і лікарі
Вже стали прохати,
Щоб помогла. Прийшла вона,
І у ногах стала,
І тихенько за грішного
«Отче наш» читала.
Пан неначе прокинувся,
Глянув кругом себе
І на неї... та й закричав:
«Не треба! не треба!
Іди собі... або стривай,
Чи ти не забула?
Прости мене... прости мене...»
І сльози блиснули
Вперше зроду. «Я прощаю,
Я давно простила».
І свічечку дала в руки,
І перехрестила.
Заснув ворог перед нею,
Як тая дитина.
А її за свою душу
Молитись покинув.
Сорокоусти 5 наймала,
У Київ ходила
Та за пана за грішного
Господа молила.
І восени вернулася
В село зимовати,
Так, як матір, привітали
Ласкаві дівчата,
І знов стали на досвітки
До неї ходити,
І знов стали, як матері,
Лукії годити.
А вона їх научала,
Як на світі жити,
Розказує, як і вона
Колись дівовала
І як пана полюбила,
Покриткою стала,
І як стригою ходила,
Близнят породила,
Як блукала з циганами,
І як її вчила
Лікарювать Маріула,
І де що робилось,
Усе, було, розказує,
Аж плачуть дівчата
Та хрестяться, жахаються,
Ніби пан у хаті.
А вона їх розважає,
Просить, закликає,
Щоб з панами не кохались,
Бо бог покарає.
Що «підете й ви по світу
Так, як я ходила,
Батька й матір погубите,
Як я погубила,
Дітей своїх на сміх людям
Пустите по світу.
Так, як я... як я... пустила
Діти, мої діти».
Отак вона научала.
Дівчата хрестились
Та плакали,— а уночі
Пани все їм снились.
Із рогами і хвостами
Одрізують косу,
Та кусають, та сміються
І простоволосу
На собак тощо міняють,
У дьогті купають,
І виводять на улицю,
І людей скликають
Дивитися. Отаке~то
Дівчаточкам снилось,
А все-таки на досвітки
До неї ходили.
Прийшла весна зеленая,
Стара моя встала,
Пішла в поле шукать зілля
Та там і осталась.
І обідать і вечерять
Варили дівчата,
Та не знали, де ділася
Їх нерідна мати.
Пастухи в селі сказали,
Що коло могили
У калюжі стару відьму
Чорти утопили.
Найшли її, громадою
Без попа сховали
На могилі й осиковим
Кілком пробивали.
А дівчата засіяли
Могилу цвітами
І осику поливали
Своїми сльозами.
І виросла на могилі
Осика заклята,
Отам відьма похована,
Молітесь, дівчата.
Молітеся і не кваптесь
На панів лукавих.
Бо згинете осміяні,
Наробите слави.
Седнев, 1847, марта
* * *
За що ми любимо Богдана?
За те, що москалі його забули,
У дурні німчики обули
Великомудрого гетьмана.
[1845—1847]
У першому томі вміщені всі відомі нам поетичні твори Т. Шевченка, написані до його арешту 5 квітня 1847 р. Тексти їх подаються за виданням: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах, т. 1. К., Вид-во АН УРСР, 1963.
Значна частина поезій і поем, що друкуються у цьому томі, побачили світ уже після смерті Шевченка. А два твори опубліковані тільки після Великого Жовтня, у 1939 році.
Переважна більшість рукописів ІІІевченкових поезій зберігається в Інституті, літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Але наявні автографи охоплюють в основному період поетичної творчості Шевченка від 1843 р. Це передусім рукописний збірник-зошит «Три літа», в якому зібрані автографи поезій 1843 —1845 pp. До речі, цей зошит видавництво «Наукова думка» 1966 р. опублікувало фототипічним способом.
Рукописів ранішого часу збереглося дуже мало. Твори раннього періоду представлені здебільшого тільки в друкованому вигляді та в рукописних копіях. Перші поетичні спроби Шевченка до нас не дійшли. З найраніших творів нам відомі лише балада «Причинна» (у першодруку й списках) та поезія «Нудно мені, тяжко — що маю робити?» (приписується Шевченкові).
ПРИЧИННА
Вперше надруковано в альманасі «Ластівка» (1841).
Автограф не зберігся.
1. Причинна — жінка, яка втратила психічну рівновагу внаслідок того, що їй, за давніми народними уявленнями, щось пороблено, в даному разі — ворожкою.
ДУМКА («ТЕЧЕ ВОДА В СИНЄ МОРЕ...»)
Вперше надруковано в альманасі «Ластівка» (1841) як продовження поезії «На вічну пам’ять Котляревському». У «Кобзарі» 1860 р. вірш надруковано як окремий твір під назвою «Думка».
Автограф не зберігся.
ДУМКА («ВІТРЕ БУЙНИЙ, ВІТРЕ БУЙНИЙ!»)
Вперше надруковано в альманасі «Ластівка» (1841) під назвою «Вітре буйний...».
Автограф не зберігся.
ДУМКА («ТЯЖКО-ВАЖКО В СВІТІ ЖИТИ...»)
Вперше надруковано в альманасі «Молодик» (1843, № 2).
Автограф зберігається в рукописному відділі Державної бібліотеки СРСР ім. Леніна (ф. 177, № 10792)
ДУМКА («НАЩО МЕНІ ЧОРШ БРОВИ...
Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840 р. під назвою «Думка».
Автограф зберігається в Центральному державному історичному архіві УРСР (ф. 1629, оп, 2, № 4).
НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Вперше надруковано в альманасі «Ластівка» (1841).
Автограф не виявлено.
1. Котляревський, Іван Петрович (1769—1838)—перший український письменник-класик, автор славнозвісної поеми «Енеїда» та п’єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».
Поезія є відгуком на смерть Котляревського.
2. Де ватагу пройдисвіт а...— Йдеться про троянців на чолі з Енеєм. Так про них писав і Котляревський: «Один з троянської ватаги...», «Еней пройдисвіт і не промах...».
