Перша думка — там, усередині, може сидіти якась підземна гидота. Ухопить за руку — гаплик. Та поки голова так думала, рука сама ковзала все глибше в отвір.

Пальці щось намацали. Чи гострий камінчик. Чи важіль. Зручно взялися, потягнули на себе. Данило напружив руку.

Скрикнув вражено, коли невидимий важіль подався, кілька каменів випало зі стіни та відкрили в ній темний холодний прохід.

Ось вони — двері!

Чотири ліхтарики світили всередину вогкої пройми.

Хлопці стояли на місці, нерішуче топталися. Здається, ось вона, перша перемога, перший крок до скарбу. Отже, вони на правильному шляху. Але все ж таки щось утримувало всіх від занурення в морок.

— Як це воно так… — вимовив нарешті Вухо, аби не мовчати.

— Нічого не видно, — зауважив Данило. — Сюди треба спеціально спускатися, вивчати… Думаю, там закони фізики… Ружич інженером був усе ж таки, хоч і самоуком… Коротше, він усе так зробив, аби ця стіна не порушилася навіть випадково.

— Слухай, рудий, а тебе й справді ось зараз більше нічо не цікавить? — озвався з темряви Льонька. — Стоїмо тут, як ці… стовпи кам'яні…

— Так не стій стовпом! — Богдан вирішив заступитися за Вуха. — Давай, дуй вперед, першопроходець!

— А ти, бачу, боїшся? — в голосі Гайдамаки прозвучало торжество. — Ясно все з тобою! Дивись, як дядьки роблять!

Відсторонивши Данила, Льонька виставив уперед правицю з ліхтарем і рішуче ступив у темний прохід. Зробив кілька кроків — і розчинився.

— Е, ти де? — занепокоєно гукнув Данько.

— Тут, тут! — почулося з глибини коридору. В кого штани сухі — давай за мною!

Тепер уже Богдан Майстренко не схотів чекати. Рішуче натягнув свою кепку глибше на голову, для чогось нагнувся і теж пірнув у темряву. За ним, уже не роздумуючи, пішли по черзі Данило та Вухо.

Цей коридор виявився досить вузьким навіть для хлопців. Хоча голови не торкалися стелі, та об неї можна було торкнутися рукою, якщо станеш навпочіпки. Дорослий чоловік, за розумінням Данила, міг тут пересуватися радше рачки. Зате прохід не звивався, лише два-три рази за весь час повернув — і кожного разу ліворуч. Тут узагалі чомусь здавалося холодніше й навіть темніше, аніж у галереях Змії.

Під час переходу ніхто не перемовлявся, хіба що Льонька, рухаючись у авангарді, попереджав, де хід повертає.

Сунули зосереджено, тільки Вухо чомусь дуже голосно сопів.

Данило, маючи годинник на руці, стежив за часом. Під землею вони вже більше двох годин. Включно з пересуванням новим підземним ходом, у якому хлопці пробули майже півгодини. Але йшли доволі швидко: коридор рівний, шлях ніщо не заступало, нічого мандрівників не затримувало.

Аж раптом попереду почулося Льоньчине:

— О! Тут уже сходи якісь!

— Будь там! — відгукнувся Данило.

Та коли він наштовхнувся на Богдана, що рухався перед ним, зрозумів — розвернутися в проході особливо ніде.

Тим часом ззаду вже наспів Вухо і теж спробував роздивитися, що ж там, в кінці тунелю.

— Чого застрягли, гей! — запитав нетерпляче.

— Сходи вгору, — почулося попереду. — Тільки обережно, вони тут різні. Спочатку ногу ставте міцніше, тоді — вперед!

Знову запала тиша. Почав поволі рухатися вперед і вгору Богдан. Та враз спереду знову почулося:

— Оп-па! Люди, тут каменюка!

— Яка? — спитав Данило.

— Велика й кругла! Загороджує прохід! Мертво! — повідомив Льоньчин голос.

— Відсунути зможеш?

— Ні! — коротка пауза. — Ага, не треба! Тут пролізти можна! Я погнав, давайте за мною!

Роздивитися, про що говорив Гайдамака, Данило зміг, коли за Льонькою вперед просунувся Богдан. До того ж справді просунувся: промінь висвітив тільки його ноги, котрі дриґнули в темряві підземелля.

Піднявшись ще на пару саморобних сходинок вище та ставши, нарешті, на Богданове місце, Данило уздрів перед собою велику округлу каменюку. Вона справді перегороджувала прохід від краю до краю. Та, за задумом тих, хто цей хід прокопав, камінь не запечатував його, мов корок пляшку. Брила сягала хлопцям трошки нижче пояса. І в отвір, який лишався, можна було протиснутися. Добре, що гладунів серед них не було, ніхто не ризикував застрягнути.

Данило, не роздумуючи, нахилився, просунув у отвір руки, потім — плечі, голову, а вже з того боку Богдан із Льонькою спритно перетягли. По цей бік каменюки прохід розширився, можна було стояти двом поруч. Далі вже Данько допоміг пролізти Вухові. І аж тоді стало ясно: підземелля скінчилося.

За три метри попереду хід упирався в стіну. Але — не таку вже й глуху. У щілини пробивалися тоненькі промінчики, і це означало — там десь є вихід. Тепер Данило взяв ініціативу на себе, відсторонив Богдана рукою, сказав Льоньці:

— Ану, пропусти, — і наблизився до стіни, складеної з грубих каменюк.

Помацав її, штовхнув. Верхній камінь вибився з третього разу, решта не посипалися з гуркотом — кам'яна піраміда виявилася доволі щільною та міцною. Та все ж таки розбиралася досить легко. Спочатку Данило працював сам, потім поруч примостився Богдан і в чотири руки вони проклали прохід, через який можна було пролізти по черзі.

Тепер сонце вже майже нічого не затуляло. Хоча промені падали під якимось дивним кутом — спереду та згори. Зробивши ще кілька кроків на світло, Данило, а за ним — усі інші опинилися на дні якогось неглибокого колодязя. Стінки муровані, та в одному місці стирчали старі металеві іржаві східці. Неба хлопці не бачили, згори дно колодязя закривала густа дротяна сітка.

— Здається, я знаю де ми, — проказав Вухо. — Бачив такі сітки. Їх всюди мостять, де колись були виходи з підземель.

— Значить, про цей хід теж хтось знає? — здивувався Богдан. — Чому ж тоді сюди ніхто ще не лазив?

— Тому, що тут ніхто ніде особливо не лазить, крім знайомої тобі печери Змія, — сяйнула Данилові несподівана думка. — Ходи завалені. Їх не особливо досліджували з різних причин. Ніхто ж не міг припустити, що саме цей вихід завалено навмисне і давно!

— Маскування, — підсумував Льонька. — Причому, як кажуть, на віки. Той Ружич знав, що робить.

— Так де ми вийшли? — Данило повернувся до Вуха.

— Десь біля замку. Точно зараз не скажу.

Поплювавши на долоні, Данило взявся за першу скобу.

Досить легко видерся по стіні. Без особливих зусиль посунув сітчану накривку. Взявся за край, підтягнувся, ривок — і ось він уже вивалився нагору.

Нарешті стало ясно, куди вивело підземелля — у парк біля музею. Причому — не на парадний, а дальній, занедбаний його бік. Звівшись на рівні, Данило побачив тильну сторону замку Козицького. Якщо піти ліворуч, то можна обігнути споруду та опинитися біля мостика через рів. Тобто — біля головного музейного входу.

Тим часом нагору вибралися по черзі Льонька та Богдан, допомогли вилізти Вухові. Роздивилися.

— Сюди що, ніхто не ходить? — запитав Данило.

— А що тут цікавого? — знизав плечима рудий.

— І я про це, — Данько замислено пошкріб потилицю. — Гаразд. Нехай розбійник Ружич зумів організувати діло так, аби цим підземним ходом можна було непомітно й напрямки підібратися до замку. А далі куди?

— Сам же знаєш — під водою, — нагадав Богдан.

— Ти десь воду бачиш?

Справді, не було ніде води. Лише старий висохлий рів, та й то не надто глибокий. Метрів зо два, не більше.

— Вода могла бути там, — Льонька кивнув на яму.

— Не могла — була. Про це теж писали, — мовив Данило. — Козицький облаштував собі справжню подобу оборонної фортеці. Тільки воду дуже давно спустили, греблю зруйнували. Навіть не згадати, де вона й була. Але це знання нас не врятує.