Савелій Григорович. Так, це все правильно, що ви сказали. Правильні, болючі питання. Дуже важливі..

Інна Йосипівна. Але зараз у нас на порядку денному інше питання. Воно має, правда, певне відношення... Савелій Григорович. ...до сказаного. Інна Йосипівна. Так. Тож я пропоную за обурливу поведінку учня дев'ятого «а» класу Литвина...

У цей час розчиняються двері, у вчительську влітає Юра Романюк,

із криком простягається на підлозі.

Інна Йосипівна сахається назад, Гулеватий підскакує на своєму

стільці, усі здригаються, вражено дивляться на хлопця.

Розглядаючись довкола, з вибачливою напівпосмішкою

Юра повільно підводиться. Обтрушується.

Інна Йосипівна. Так! З'явився! Ніна Семенівна. Ху ти, налякав! Савелій Григорович. Романюк? Гулеватий. Меткий хлопчик! Ач?! Юра. Е-е-е... Пробачте... Я от... Ішов повз учительську... Випадково...

Інна Йосипівна (мовби продовжуючи за нього). Чую — голоси, дай, думаю, завітаю. Може, чайком пригостять. Юра. Так. Е-е-е... Ні тобто. Я випадково. Інна Йосипівна. Підслуховував? Савелій Григорович. І не соромно, Романюк? Юра. Та-ак... То я піду?

Савелій Григорович (хитає докірливо головою). Іди.

Інна Йосипівна. Не сміємо затримувати.

Юра. Еге ж. Піду я. Дома ждуть. (Задкує до дверей.) Піду.

І, поки Юрко відступає до дверей,

починає обертатися поворотний круг.

                                                          КАРТИНА ДРУГА

Вчительська з учителями виїжджає ліворуч за лаштунки, а замість неї на сцені з'являється сходова площадка перед учительською, на якій зібралися кілька однокласників Литвина і Засєки. До них, не перестаючи щось бубоніти, задкує з учительської Юра. Зачиняє за собою двері.

Алла. Ну що?

Юра відмахується: одчепись.

С л а в а. Ти що, несповна розуму? Навмисне туди ввалився, чи що? Стояв собі спокійно...

Тупаючи, вбігає Сергій.

Сергій (голосно). Ну що там?

Усі махають на нього руками, прикладають пальці до губів: тихіше!

(Вже тихше.) Як там Валера?

Ніна. Тримається.

Слава. «Тримається». Стоїть, мов бовдур, і мовчить.

Алла. Цікаво, що б ти говорив на його місці?

С л а в а. Та вже, напевно, знайшов би, що сказати.

А л л а. То йди і скажи.

С л а в а. Я ж не на його місці.

А л л а. Ну то мовчи тоді. Мов бовдур.

С л а в а. А йди ти!

Юра (він уже прилаштувався вухом до дверей і оце щойно лише на мить одірвався). Та тихше ви! Зовсім подуріли. Зараз вийде хто-небудь і нажене всіх.

Слава. Слухай, Васю, слухай. А я вам наперед можу розповісти, що буде. Н і н а. Ну що?

Слава (змінює тон). Дай, люба, ручку, розкажу тобі, що є і що буде, чого не було та бути не має. Не поскупися тільки, люба. (Хапає її за руку, повертає догори долонею й лоскоче.) Ніна (верещить). Ой! (Висмикуєруку, сміється.) Юра (від дверей). Тс-с-с!

Сергій. Тихше ти, телепню! (Робить страшні очі, простягає вперед руки. Суне на Славу, ворушачи пальцями, мовби наміряється душити його.)

Слава, вдаючи, що злякався, відступає.

Алла. Облиште, хлопці. У людини неприємності...

Юра. Кінчайте ви, лицедії! Якби самі гам стояли, то не стрибали б, мабуть.

С л а в а. А, подумаєш: трагедія. Постоїть двадцять хвилин в учительській...

А л л а. А якщо Інночка його зі школи захоче?..

Слав а. Та, нічого в неї не вийде.

Н і н а. Ха! Не вийде. Якщо вона вирішить...

С л а в а (співає). «Уж если я чего решил, так выпью обяза- тельно».

Ніна. Севку ж торік із школи виключили.

С л а в а. Ну, Севку...

Ніна. От тобі й ну. А то ще й ти вилетиш.

С л а в а. А я за віщо?

Ніна. Знайдеться, не хвилюйся.

Слава. Авжсж. Я гривеники у перехожих не відбирав.

Н і н а. І він не відбирав.

С л а в а. Ага! Ага! Аякже. Вони самі йому віддавали.

Ніна. Та це зовсім не він.

С л а в а. Не він, а троє хлопчиків маленьких. По два метри кожен.

Ніна (майже прохально). Не він, кажу тобі. Я ж знаю.

Слава (відхідливо). Та гаразд, не він. Заспокойся.

Н і н а. А піти кажеш, що нічого в неї не вийде.

Юра (від дверей) Тихіше, ви!

А л л а. А якщо й справді із школи?

Юра (ступає до гурту). Та ти що! Не можна.

Алл а. Це ти там скажеш. (Киває на двері.)

Юра (машинально озирається). Так... Навіщо ж він його?

Н і н а. Навіщо! За Короткову.

А л л а. Неправда!

Н і н а. О! Обізвалась!

Ю р а. При всіх? Якщо дуже вже кортіло, міг би й після уроків... Щоб ніхто не бачив.

С е р г і й. І то правда.

Слава. Демарш правих сил.

Н і н а. Справді. Дивно якось. Невже зачекати не міг? При Інночці... Він же знав, що йому це так не минеться.

Алла. Так він... Щоб нас якось розбуркати!

Слава. Розбуркувач умів, теж мені! Він би ще гранатку кинув. Зовсім добре.

Н і н а. Та при чому тут ми? Він за Ленку Короткову.

А л л а. Ти ж нічого не знаєш.

Н і н а. Знаю я. Все, що мені потрібно, я знаю. Адже ти...

А л л а. Замовкни!

Ні н а. А от і не замовкну. Та й так усі знають, що ти...

А л л а. Замовкни!

С л а в а. Гаразд. Нінко, досить. Не за Короткову — це точно. За Короткову він йому в поході дав.

Нін а. Це ще хто кому.

Слав а. Принаймні почав Валера. А от зараз... За віщо?

Ю р а. Валера класний хлопець. Ви ж знаєте. За що ж його виключати?!

Сергій. Хлопець він, звичайно, нормальний, але так от кулаками ввимахувати ні з того ні з сього!..

А л л а. Та з того ж він! І з сього!

Сергій. Щось мені не зрозуміло.

А л л а. А з Засєкою тобі все зрозуміло?

Сергій. Що «все»?

Алла. Ну, що це за Засєка? Який він, Засєка? Навіщо він, Засєка?

Сергій. Якісь дурні питання.

Ніна. Гаразд, Алко, заспокойся. Годі. Нічого з ним особливого не станеться, з Валеркою твоїм.

А л л а. А от Засєка...

С є р г і й. Та нормальний він хлопець.

Ю р а. У тебе всі нормальні хлопці.

С е р г і й. А що я ще можу сказати? Хіба я з ним живу в одній квартирі? Росли ми в одному дитбудинку?

Н і н а. Ти ж із ним учився дев'ять років!

С е р г і й. То й що? Що я — знаю його, як себе? А тебе? А його? (Киває на Славу.) «Здоров — привіт!», «дай геометрію скатати» та «вчора кльовий фільм бачив». От тобі і всі дев'ять років.

Ніна. Ну, а якщо серйозно?

С е р г і й. Та я і так серйозно. Ну відмінник, ну спортсмен, співає непогано...

Алла. По-дурному співає.

Ніна. Ні, Алко, співає він гарно. Ти вже не наговорюй.

Юра тим часом знову займає своє місце біля дверей.

Сергій. Активіст.

Алла. Мистецтво любить.

Сергій. Мистецтво любить. Це що — кпини?

А л л а. Та ні. Це ти просто за Інночкою повторюєш.

Сергій. Ну, то правда ж. Що мені — казати, що він двієчник?

Слава. Поділіться з нами своїми думками, юначе. Ми скучили за оригінальними висловлюваннями, за самостійним трактуванням деяких питань і покликали вас не для того, знаєте...

Сергій (незлобиво). Та заткни ти рота!

Слава. Фе, як негарно. У вашому, юначе, віці, при вашому суспільному статусі...

Алла. Ми ж про серйозні речі говорили.

Слава. Ай, дався вам цей Засєка. Поговоримо краще про мене.

Сергій. Старий, ти сірий, мов ця стіна. І примітивний до непристойності. Усі твої інтереси не сягають далі «Боні М», «Чікаго» і нової шестиструнки.

С л а в а. Ти глибоко помиляєшся. У мене дуже багатий внутрішній світ.

Сергій. Тільки він так глибоко заховався, що його ніяк не розглядіти.

Слав а. Він у мене дуже сором'язливий, боїться світла і нагору не вибирається.