Інна Йосипівна. То що ж це — виходить, я винна? У тому, що думала про них, хотіла якнайкраще...

Зоя Іванівна. У тому, що наступного року ви випустите тридцять чотири байдужі й глухі людини.

Інна Й о с и п і в н а. Я?

Зоя Іванівна. Так. Було б кілька медалістів, майже не було б трієчників... От до чого ми готуємо нашого випускника?

Ніна Семенівна. Тобто?

Зоя І в а н і в н а. До конкурсу атестатів, до вступу у вуз — так? Ми потім кажемо: «З минулорічного випуску поступило двадцять учнів», «У Раїси Карпівни всі, хто вступав, отримали з математики п'ятірки». А чому не говоримо про тих, хто став хорошою і доброю людиною?

Ніна Семенівна (підводиться). Я згодна. Он у нас на Дошці пошани Володя Нещока, а мені ось його бабуся дзвонила. Плаче. Володя їй за все життя ласкавого слова не мовив.

Стук у двері. Голос Юри: «Тихше, тихше, ви!».

Затим Юра заглядає до вчительської.

Ю р а. Савелію Григоровичу, пробачте. Тут наш клас... Ми хотіли б збори провести. З вами. Зараз.

Савелій Григорович. Лише зі мною?

Ю.р а. Ні, чому ж. Запрошуються всі охочі.

Інна Йосипівна. І скільки ж вас зібралося?

Юра. Тридцять три.

Інна Йосипівна. Цікаво. У школі сьогодні було тридцятеро, після уроків лишилося двадцять два, а тепер уже тридцять три?

Ю р а. А що? Нормально! То як, Савелію Григоровичу?

Савелій Григорович. Зараз, Юро. Заждіть дві хвилини.

Двері за хлопцем зачиняються.

Інна Йосипівн а. То що ж ми все-таки вирішимо з Литвином? Сидимо півтори години...

Наталія Анатоліївна. Вирішимо? Здається, все вже вирішено. От вони вирішили.

Савелій Григорович. Дозвольте мені висловити деякі думки? (Повільно.) Сумні думки... Я коротко. Є таке поняття — підбурювання. Так от ви, Інно Йосипівно, всі ці роки підбурювали...

Інна Йосипівна. Я-а?

Савелій Григорович. Підбурювали клас проти Засєки. Ви поступово й непомітно протиставляли його класові. Та знайшлась людина, котра вловила це, скоріше навіть підсвідомо. І відреагувала. Це — Литвин. Треба мати загострене сприйняття, щоб звести у цій історії кінці з кінцями. Але хлопчина розібрався майже в усьому. Першим у класі.

Ніна Семенівна. Він, певно, буде психологом.

Інна Йосипівна. Психологом-рецидивістом.

Савелій Григорович. Однак і він не зрозумів усього. Він спрямував свій гнів на Засєку, але ж винні ви. І поки ще не зовсім пізно...

Інна Йосипівна. Я — я двадцять чотири роки... (Схлипує.) Двадцять ч-чотири...

Савелій Григорович. Ну... Інно Йосипівно... Перестаньте (бере вчасно простягнутий Ніною Семенівною стакан). Ось, випийте...

Інна Йосипівна потроху опановує себе.

Якось це все... (Перехоплює на собі погляди Зої Іванівни й Наталії Анатоліївни.) Власне, я гадаю, розмову ще не закінчено?

Зоя Іванівна. Скоріш за все.

Наталія Анатоліївна. Ще б пак!

Савелій Григорович. А тепер... Вони стільки чекали. (До Інни Йосипівни.) Певно, варто провести збори?

Інна Йосипівна (важко). Зараз? Я прошу вас...

Савелій Григорович. Ходім у клас, Інно Йосипівно.

Зоя Іванівна. А мені можна з вами?

Савелій Григорович. Я гадаю... Ви теж ідете, Ніно Семенівно?

Ніна Семенівна. Так. Ось лиш додому подзвоню. (Підходить до телефону й набирає номер.)

Савелій Григорович (до Наталії Анатоліївни). А ви?

Наталія Анатоліївна. І я. Мені як молодому педагогові це,певно, корисно.

Савелій Григорович (мить дивиться на неї). Я з вами згоден.

Погляди присутніх поступово звертаються на Інну Йосипівну —

вона сидить за столом напружена. Довго, важко підводиться.

Йде до дверей. Обернулась.

Інна Йосипівна (твердо). Ходімо, товариші. (Виходить.)

За нею йдуть усі.

Кінець