Литмир - Электронная Библиотека

Але пташка мовчала, – не було нікого, хто б завів її, і тому вона не співала, а Смерть усе дивилася своїми великими порожніми очима; і було тихо, так жахливо тихо.

Біля вікна почувся раптом чудовий спів. Це співав маленький живий соловейко, що сидів на гілці. Він почув про біду імператора і прилетів сюди, щоб своїми співами пробудити надії, втішити його. І що більше він співав, то дедалі більше блідли привиди, кров текла швидше й швидше в ослаблому тілі імператора, і навіть сама Смерть заслухалась і сказала:

– Співай ще, соловейку, співай!

– А ти віддаси мені за це розкішну золоту шаблю? Віддаси мені свій прапор? Віддаси імператорську корону?

І Смерть віддавала кожен скарб за одну пісню, а соловей усе співав та співав! Він співав про тихе кладовище, де ростуть білі троянди і де дихає пахощами бузок, де свіжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити. Сум за своїм садком охопив Смерть, і вона холодним білим туманом полинула крізь вікно.

– Дякую! Дякую! – промовив імператор. – О ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав зі своєї держави, а ти своїм співом відігнала від мого ліжка злі привиди, вигнала з мого серця навіть Смерть. Як мені нагородити тебе?

– Ти нагородив уже мене, – відповів соловей. – У тебе були сльози на очах, коли я співав тобі уперше: цього я не забуду ніколи. Сльози – ось найдорожча нагорода, від якої радіє серце співця. А зараз засни, і ти встанеш знову свіжим і здоровим. А я співатиму для тебе.

І він заспівав, а імператор поринув у солодкий сон… Який спокійний, цілющий був цей сон!

Сонце світило у вікно, коли він прокинувся міцним і здоровим. Ніхто зі слуг ще не повернувся, бо всі думали, що він помер, тільки соловей сидів біля нього і співав.

– Ти мусиш залишитись у мене назавжди, – сказав імператор. – Ти співатимеш, коли захочеш, а штучну пташку я розіб’ю на тисячу скалок.

– Не роби цього, – заперечив соловей. – Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Бережи її, як беріг досі. Я не можу жити в палаці, але дозволь мені прилітати, коли я сам захочу. Вечорами я сидітиму на гілці край твого вікна і співами розважатиму тебе й навіватиму нові думки. Я співатиму тобі про щасливих і про знедолених, співатиму про добре і зле, про все, що діється навколо і що приховується від твоїх очей. Маленька співоча пташка літає далеко навколо, скрізь: і до бідного рибалки, і під дах селянина, до всіх, хто далеко від тебе і твого двору. Я люблю твоє серце більше за твою корону. Я прилітатиму і співатиму тобі, але ти мусиш мені обіцяти одне.

– Усе! – сказав імператор і притиснув важку від золота шаблю до свого серця.

– Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй, що ти маєш маленьку пташку, яка розповідає тобі про все. Так буде краще!

І соловей полетів.

Слуги зайшли подивитися на мертвого імператора – зупинилися на порозі. А імператор сказав:

– Доброго ранку.

Непохитний олов’яний солдатик

Жили колись двадцять п’ять олов’яних солдатиків – двадцять п’ять рідних братів, бо народилися вони від однієї старої олов’яної ложки. Рушниці в руці, обличчя прямо, а мундири червоні з синім – дуже гарні!

Їх отримав хлопчик у день свого народження і одразу ж почав розставляти на столі.

Всі солдатики були подібні один до одного, лише двадцять п’ятий відрізнявся від своїх братів: у нього була тільки одна нога. Його виливали останнім, і олова на нього не вистачило. Але і на своїй одній нозі він стояв рівно і твердо, як решта на своїх двох. І саме йому одному з усіх і випали дивні пригоди.

На столі, де їх поставили, було багато інших іграшок, а найбільше впадав у око чудовий палац з паперу. Крізь маленькі вікна можна було заглянути всередину залу. Перед палацом стояли маленькі дерева. Вони оточували маленьке дзеркальце, що було ніби прозоре озеро. Там плавали лебеді і відбивалися в цьому озері. Усе виглядало дуже мило, але наймилішою за все була маленька дама, яка стояла на порозі відчинених дверей палацу. Вона теж була вирізана з паперу, спідничка її була з найтоншого батисту, а маленька вузька блакитна стрічка спускалася з плечей до пояса. Посередині стрічки сяяла позолочена троянда, така завбільшки, як усе личко дами. Маленька дама була балерина. Вона стояла на одній нозі, простягнувши руки вперед, а другу свою ногу підняла так високо, що олов’яний солдатик не міг її побачити і подумав, що у дами, як і в нього, тільки одна нога.

«Ось дружина для мене, – подумав він. – Але вона така вельможна, вона живе в палаці, а я маю лише коробку, та й у тій нас аж двадцять п’ять. Це ж не місце для неї! Однак я повинен з нею познайомитися!»

І, розтягнувшись у всю довжину, він сховався за табакеркою, що стояла на столі. Звідти він міг спостерігати за маленькою чарівною дамою, що все стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.

Коли настав вечір, решта олов’яних солдатиків прибули до своєї коробки, а люди в будинку пішли спати. Ось тоді іграшки почали гратися в «гості», і в війну, і в бали. Олов’яні солдатики галасували у своїй коробці, бо їм теж хотілося взяти участь в іграх, але вони не могли зсунути кришки. Горіховий плигун перекидався, а грифель витанцьовував на дошці. Зчинився такий шарварок, що прокинулась канарка і теж почала цвірінькати, та все віршами. Тільки двоє не рушили з місця – це були олов’яний солдатик і балерина. Вона трималася рівно на пальчиках, розкинувши обидві руки. Він був теж непохитний на своїй одній нозі, і його очі й на мить не відривалися від неї. Годинник пробив дванадцяту – і раптом тррах! – з табакерки зістрибнула покришка. Але там був не тютюн, ні, а маленький чорний гном, – це був такий фокус.

– Олов’яний солдатику! – мовив гном. – Не дивися на те, що тебе не стосується!

Але олов’яний солдатик удав, ніби нічого й не чує.

– Ну, гаразд, зачекай до ранку! – сказав гном.

Коли настав ранок і повставали діти, олов’яного солдатика поставили біля вікна. І чи то гном те вчинив, чи був винен протяг, але раптом відчинилося вікно і солдатик сторчма полетів з третього поверху. Це був жахливий політ! Він летів ногою вгору й уткнувся шоломом та багнетом поміж камінням бруку.

Служниця і маленький хлопчик одразу побігли вниз шукати солдатика. Шукали, шукали і мало не наступили на нього, проте не знайшли.

Якби солдатик закричав: «Я тут!» – вони б, напевне, його знайшли, але він був у мундирі і вважав, що йому не личить галасувати.

Раптом пішов дощ. Краплі падали все частіше, і, врешті-решт, почалася справжня злива.

Коли дощ ущух, вулицею пробігли два хлопчики.

– Дивись! – гукнув один другому. – Он лежить олов’яний солдатик. Давай пустимо його плавати в човнику.

Вони зробили з газети човника, посадили посередині солдатика, і він поплив униз рівчаком. Обидва хлопчики бігли поряд і плескали в долоні. О, рятуйте! Які хвилі билися в рівчаку, і яка була течія! Паперовий кораблик коливався, нахилявся і кружляв так швидко, що олов’яний солдатик аж тремтів, але він лишався непохитним, ніякої зміни в обличчі, дивився прямо перед собою і тримав рушницю в руках. Раптом човник спинився під довгим містком, – там було так темно, як колись у коробці.

«Куди ж я потраплю? – думав солдатик. – Це все гном наробив! Ох, коли б ще тут, у човнику, сиділа маленька дама, хай тоді було б і вдвічі темніше!»

Раптом перед ним з’явився великий водяний пацюк, що жив під містком.

– А паспорт у тебе є? – спитав він. – Покажи паспорт!

Але олов’яний солдатик мовчав і тільки міцніше стискав рушницю.

Човен понесло далі, а пацюк побіг за ним.

Брр-р… як клацав він зубами і кидав у нього тріски та солому!

– Тримайте його! Тримайте! Він не заплатив мита! Він не показав паспорта!

Але течія була щодалі сильніша. Олов’яний солдатик помітив, що міст закінчується, і побачив світлий день, але тут почувся такий страшенний шум, який злякав би навіть найхоробрішу людину. Ви тільки уявіть собі! За містком рівчак спадав у великий канал. Це для солдатика було так страшно, як для нас кинутися у водопад.

9
{"b":"235896","o":1}