Ніккі сковтнула і заговорила.

— Найкраще зараз — це дізнатися у Джебр, де може знаходитися Річард. Потрібно з'ясувати у неї як можна більше, і тоді ми зможемо щось вжити. Якщо будемо діяти, то отримаємо шанс допомогти йому.

— Якщо він ще живий. — Сказала Рікка.

Ніккі блиснула очима в бік Морд-Сіт і зціпила зуби.

— Він живий!

Рікка стушувалася.

— Я просто сказала…

— Ніккі права. — Наполягала Кара. По її щоці скотилась сльоза. — Ми ж говоримо про лорда Рала. Він живий!

— Тим не менше, — вимовив чарівник з болем у голосі, — ми повинні бути готові до найгіршого.

Помітивши погляд Кари, Зедд спробував посміхнутися.

— Слова не стають реальністю тому, що вимовлені вголос. Вона або є, або немає. Я тільки кажу, що потрібно бути готовими до будь-якої випадковості, ось і все. Це розумно. Саме так вчинив би Річард, втративши одного з нас. І він би хотів, щоб так само чинили й ми, станься щось з ним. Хіба ви б не очікували, що він стане боротися, якби хтось із вас потрапив би у біду? Ми не можемо просто відмахнутися від того, з чим зіткнулися. Річард хотів би, щоб ми боролися. Билися заради самих себе.

У цей момент Ніккі, як ніколи раніше, раптом усвідомила, що це говорить сам Перший Чарівник. Тепер вона зрозуміла, звідки взялася у Річарда така вражаюча рішучість.

Кара пильно подивилася на чарівника.

— Ви говорите так, ніби він уже мертвий. Але це неправда.

Зедд посміхнувся і згідно кивнув. Правда, усмішка вийшла непереконливою.

— Мені треба поговорити з Джебр, — сказала Ніккі. — Прямо зараз, не відкладаючи. Що ще вона може розповісти зі своїх видінь?

Зедд зітхнув.

— Зовсім небагато. Це видіння — перше за кілька років. І воно не тільки несподіване, але і непереборно жахливе. Я став побоюватися, що Річард правий, і її дар бачення зникає через загальне зникнення магії. У всякому разі слабіючий дар Джебр підтверджує це. Коли вона у свідомості і здатна зв'язати образи воєдино, її пророцтва все одно виглядають уривчастими і неповними.

— Можливо, ми допоможемо їй скласти загальну картину.

Слова Ніккі прозвучали досить м'яко. Але для себе вона твердо вирішила змусити провидицю зробити все, що потрібно.

Зедд, схоже, не вірив, що з цього щось вийде, але явно вважав за краще діяти, ніж віддаватися безплідним міркуваням.

— Сюди, — сказав він, розмашисто розвернувся і швидко пішов уперед в напівтемний коридор.

Вони зупинилися біля невеличких дверей з червоного дерева з заокругленим верхом, які були покриі складним візерунком у вигляді лоз і листя. Зедд обережно постукав і, очікуючи відповіді, обернувся до Рікки.

— Приведи Натана. Передай, що це терміново і нехай пакує речі. Йому доведеться відразу виїхати.

Ніккі підозрювала, про що Зедд збирається просити Натана, але примусила себе викинути непотрібні думки з голови. Зараз не варто було намагатися уявляти неймовірне. Потрібно було зосередитися на вирішенні. Вона повинна змусити Джебр розповісти, де зараз Річард і що з ним трапилося. У разі необхідності, Ніккі мала намір використати свій дар.

Рікка побігла по коридору. Зедд постукав ще раз, трохи голосніше. Коли знову ніхто не відгукнувся, він обернувся до Ніккі і змахнув рукавами свого простого балахона. Старий був явно стурбований.

— Ти не відчуваєш нічого… незвичайного?

Ніккі була так занурена в свої думки і емоції, що не звернула на це ніякої уваги. Адже вони були під захистом Замку. Тут всюди розставлені щити, щоб захистити його мешканців від нежданих гостей.

Вона відклала в сторону міркування і зосередилася на своєму хань.

— Тепер, коли ви запитали, я відчуваю щось… дивне.

— Що дивне? — Запитала Кара; ейдж миттєво стрибнув до неї в руку. Вона була враженою тільки мить, потім прийшло розуміння.

Ніккі м'яко прибрала долоню чарівника з ручки дверей, перш ніж він зміг відкрити двері.

— Там з нею хтось є? Том або Фрідріх?

Зедд несхвально подивився на неї.

— Наскільки я знаю — нікого. Ці двоє пішли в дозор. З Джебр сидів я, поки не відчув, що прийшли ви з Карою. Вона спала. Я хотів бути поруч, якщо вона прокинеться і зможе розповісти ще щось про свої видіння. Я пішов зустрічати вас, сподіваючись, що Джебр помилилася щодо Річарда. Енн і Натан в той момент спали. Я вважаю, можливо, це хтось з них.

Ніккі, вже злегка стривожена своїми відчуттями, похитала головою.

— Це не вони. Хтось інший.

Зедд спантеличено втупився у порожнечу: здавалося, він уважно прислухається до чогось. І Ніккі знала, що це означає. Він робив те ж, що і вона сама — за допомогою дару намагався побачити те, що не можна побачити очима і відчути все, що можна. Намагався відчути присутність живої душі. Тим не менше, наскільки могла відчути Ніккі, тут були тільки троє: вона сама, Зедд і Кара. Та ще, по той бік дверей, слабо позначалося присутність Джебр.

Але було там щось ще: неясна, туманна присутність. І відчувалося воно інакше, ніж, якби за дверима ховався жива людина. Схоже відчуття з'являлося у Ніккі зовсім недавно. Вона спохмурніла, намагаючись пригадати.

— Я розставив додаткові щити по цій частині замку, — пояснив Зедд.

— Знаю. Я відчуваю їх.

— Ніхто не проходив через них. Я б дізнався. Добрі духи! Через ці пастки не проскочила б навіть миша!

— Може це через те, про що говорив лорд Рал? — Тихо запитала Кара. — Я маю на увазі порушення в магії. Може, вони якось вплинули на ваш дар і тому ви відчуваєте те, що відчуваєте.

Зедд кинув на Морд-Сіт невдоволений погляд.

— І що, по-твоєму, трапилося з нашим даром?

Кара знизала плечима, потім додала:

— Не знаю, як щодо магії, але, можливо, з ним сталося те ж, що і з моїм ейджем? Може, причина в цьому? лорд Рал стверджував, що магія пошкоджена. Може, ваші магічні здібності пошкодило те ж саме, що порушило решту магії. Втім, я можу помилятися, і справа не в пошкодженні…

При такому припущенні Зедд роздратовано фиркнув. Він витягнув руку в сторону, і масляні світильники по обидві сторони дверей тут же погасли.

— Ось, будь ласка! Ця частина мого дару працює, що означає, що і інші його частини теж в порядку, — прошепотів він, і знову опустив долоню на ручку дверей. Потім рішуче глянув на Ніккі.

— Будь готова до всього.

— Почекайте, — сказала Ніккі.

Зедд озирнувся. Риси його обличчя були важко помітні в темряві. Але очі можна було розгледіти. Зовсім такі, як у Річарда.

— Що таке? — Запитав він.

— Я згадала дещо, з чим треба б розібратися.

Ніккі стиснула руки, намагаючись пригадати всі подробиці. Потім заговорила, змахнувши пальцем:

— Коли під час нашої подорожі з'явився Звір, у мене виникло дивне почуття. Тоді я не звернула на це уваги, адже перебування в Сильфіді дивне саме по собі. Все, що відчуваєш там, відрізняється від звичайного сприйняття. Саме звичайне відчуття може здатися вражаючим — і навіть надприродним. І неможливо зрозуміти, досяг ти вже піку незвичайних відчуттів, або попереду чекає щось ще більш дивне.

— Коли точно в тебе виникло це відчуття? — Запитав Зедд, несподівано для себе, зацікавлений її розповіддю. — Просто під час подорожі або в якийсь певний момент?

— Ні. Я ж кажу, воно з'явилося, коли напав Звір.

— Згадай як можна точніше. Подумай. Це трапилося, коли Звір з'явився? А може, коли він схопив Річарда? Або коли схопив тебе?

Ніккі притиснула пальці до скронь, закрила очі, відчайдушно намагаючись пригадати точніше.

— Ні… ні, це було після того, як мене відірвало від Річарда. Не відразу, але дуже скоро.

— У якій послідовності все відбувалося?

— Звір напав. Ми билися з ним. Я безуспішно намагалася скористатися даром. Звір схопив мене. Річард відсік ножем кілька щупалець і врятував мене від їх смертельного захвату. Звір відірвав від Річарда Кару. Трохи пізніше — мене. І часу пройшло зовсім небагато. Я це знаю точно, тому що тут же почала гарячково шукати Річарда. І ось тут з'явилося це дивне відчуття.