Знову піймавши погляд Річарда і вже не відводячи очей, вона вийняла з кишені яблуко і неквапливо, з хрускотом, встромила зуби в соковиту м'якоть. Сірі очі дивилися на неї в упор. Підкоряючись раптовому пориву, вона граціозно піднесла яблуко до губ Річарда і тримала до тих пір, поки той не надкусив його. Якщо б він тільки міг ось так же притиснутися губами до її губам, промайнуло у неї в голові.

А чому б і ні? Чи вона так і помре в пошуках, і їй не дозволено буде відчути себе жінкою? Чи вона повинна тільки воювати? Битися за щастя всіх і кожного, але не за своє? Всі Шукачі гинуть занадто швидко. Так було навіть у кращі часи. А нинішні — зовсім не найкращі.

Нинішні часи — переддень кінця.

При думці, що він загине, їй стало боляче.

Вона втиснула яблуко йому в зуби, все так само не відриваючи погляду від його очей. Навіть якщо він стане її рабом, подумки виправдовувалася вона, він може продовжувати боротьбу на її боці. Може бути, навіть з більшою рішучістю, ніж зараз. Нехай з іншої причини, але він буде все так само, якщо не більше, невблаганний і нещадний. Хоча він зміниться і буде не таким, як зараз. Він перестане існувати як особистість.

Але, по крайней мере, він буде її. Вона так відчайдушно прагнула до цього, як не прагнула ще ні до чого і ніколи. І від цього їй було боляче. Невже їм так і не буде дозволено зазнати, що є життя? Він був потрібен їй. І Келен відчула себе зовсім безпорадною.

Піддражнюючи, вона відняла яблуко. Крапля соку скотилася по його підборіддя. Повільно, нерішуче вона схилилася до нього і злизала сік. Річард застиг. Тепер його обличчя було зовсім поруч. Їх дихання змішалося. Очі його були настільки близько, що Келен вже не бачила їх. Всі розпливалося. Вона сковтнула.

Келен вже не розуміла, що робить. Вона втрачала владу над собою. Її облила хвиля гарячого бажання.

Пальці безсило розтулилися, і яблуко покотилося на підлогу. Вона піднесла руку до його губ. Річард повільно перебирав губами її пальці, ніжно проводячи по них язиком, злизуючи краплю за краплею солодкий яблучний сік. Від цих легких, пестячих дотиків її тіло наповнилося знемогою.

З губ зірвався слабкий стогін. Кров застукала в вухах. Вона пробігла вологими пальцями по його підборіддю, по шиї, по грудях. Слідуючи складному переплетінню прикрашаючих його візерунків, відчуваючи кожен вигин його тіла.

Опустившись перед Річардом на коліна, Келен провела кінчиком пальця на його твердому соску і, прикривши очі, міцно притиснулася до його грудей, зціпивши зуби, щоб не застогнати. Потім ніжно, але рішуче відштовхнула його. Річард легко, не пручаючись, відкинувся на спину. Келен схилилася над ним, спираючись рукою йому на груди. Її дивували власні відчуття. Вона відчувала Річарда, відчувала, як напружилися його м'язи під гладкою, пружною шкірою, відчувала жар його живого дихання.

Одним коліном Келен доторкнулася до його стегна, іншим розсунула йому ноги. Вона все так же невідривно дивилася йому в очі. Її волосся розметались і впали йому на обличчя. Рука її все так же лежала у нього на грудях. Келен не наважувалася відвести руку. Вона боялася втратити відчуття єднання з ним. Відчуття, яке наповнювало її жаром.

По стегну, затиснутому між її колін, хвилями пробігала дрож, передаючи їй пульсацію його крові. Тепер їх серця билися в єдиному ритмі. Келен вже не вистачало повітря. Вона загубилася в його сірих очах, в очах, які, здавалося, бачать її наскрізь, проникаючи в найпотаємніші куточки її душі. В цих очах горів обпалюючий її вогонь.

Рука Келен піднялася до сорочці, квапливо розстібаючи гудзики, звільняючи груди.

Вона обхопила рукою його сильну шию, все ще не наважуючись пригорнутися до нього. Пальці ковзнули по його потилиці, стиснулися в кулак, вчепилися в волосся, утримуючи його голову на підлозі.

Могутня рука ковзнула їй під сорочку. Чуйні, ніжні пальці побігли вгору по хребту. Келен затремтіла. Рука зупинилась. Келен напівприкривши очі, прогинаючись під його рукою, бажаючи, щоб він притягнув її до себе. Дихання її стало частим і переривчастим. Вона майже задихалася.

Її коліно поповзло вздовж ноги Річарда і зупинилося. Дихання з хрипом виривалося у неї з грудей. Його груди судорожно здіймалися під її рукою. Ще ніколи він не здавався їй таким могутнім, таким сильним.

— Я хочу тебе, — видихнула вона.

Голова її схилилася. Губи припали до його губ.

Їй здалося, ніби в очах його спалахнула біль.

— Тільки якщо ти спочатку скажеш мені, хто ти.

Ці слова різонули Келен. Вона широко розплющила очі і трохи відкинула голову. Але вона ще торкалася його. Він не може її зупинити. Вона не хоче, щоб її зупинили. Келен насилу тримала себе в руках, ледве стримуючи силу, готову вирватися на свободу. Вона відчувала це. Келен знову притулилася губами до його губ. У неї вирвався легкий стогін.

Рука, що лежала у неї на спині, рушила вгору, вийшла з-під сорочки, стиснулася в кулак на її волоссі і легенько відвела назад її голову.

— Келен, я не можу. Тільки якщо ти спочатку скажеш мені.

До неї повернулася свідомість, обливши холодною хвилею, загасивши пристрасть. Ні до кого ніколи не відчувала вона такого почуття. Невже вона змогла б торкнутися його, створити з ним таке?

Келен відскочила. Що вона робить? Що збирається робити?

Келен села на п'яти, відняла руку від його грудей і прикрила собі рот долонею. Світ розлетівся вщент. Розповісти Річарду все? Але це неможливо. Адже тоді він зненавидить її. Вона його втратить. Келен відчула напад нудоти.

Річард сіл і ніжно обійняв її за плечі.

— Келен, — м'яко сказав він, заглянувши в її перелякані очі, — якщо не хочеш, можеш нічого мені не говорити. Ти зовсім не зобов'язана це робити.

Келен з останніх сил боролася з риданнями, що душили її.

— Будь ласка, — вона ледве видавлювала слова, — просто обійми мене. Добре?

Річард ніжно пригорнув її до себе. Келен уткнулась йому в плече. Біль, біль від усвідомлення того, хто вона, здавила її крижаними пальцями. Він ще міцніше обійняв її і став заколисувати.

— Ось для чого потрібні друзі, — прошепотів він їй на вухо.

У Келен вже не було сил навіть для того, щоб заплакати.

— Річард, даю слово, я розповім тобі все, але тільки не сьогодні, можна? А сьогодні просто обійми мене. Будь ласка.

Не розтискаючи обіймів, Річард повільно відкинувся на спину і потягнув її за собою. Келен закусила суглоб пальця, а іншою рукою обняла його.

— Ти розповіси, тільки коли сама захочеш, — пообіцяв він.

Жах від свідомості того, хто вона, скував її холодом. Келен затремтіла. Вона довго лежала з відкритими очима, а коли нарешті провалилася в сон, її остання думка була про Річарда.

— Спробуй ще раз, — сказав Птахолов. — Не думай про птаха, якого кличеш, — він постукав кісточками пальців Річарду по голові, — тут. — Він тицьнув пальцем Річарду в живіт. — Думай про неї тут!

Келен перевела. Річард кивнув і знову підніс свисток до губ. Його щоки роздувалися від зусиль. Як завжди, не пролунало ні звуку. Птахолов, Річард і Келен окинули поглядом рівнину. Супроводжуючі їх мисливці неспокійно крутили головами, спираючись на списи.

Невідомо звідки налетіли шпаки, горобці та інші дрібні птахи. Їх були тисячі, пікіруючих, пірнаючих, стрімко летячих до маленької компанії. Мисливці зігнулися навпіл і зареготали, як реготали вже цілий день. Повітря був повне маленьких пташок, що металися як божевільні з боку в бік. Небо почорніло від них. Мисливці повалилися на траву, прикрили голови руками і стали котитися від реготу. Річард заблискав очима. Келен відвернулася, приховуючи усмішку. Птахолов різко притиснув до губ свій свисток і подув в нього. Його срібне волосся розлетілося по плечах. Старий намагався розігнати птахів. Нарешті вони почули його сигнал і знову зникли. У долину повернулося спокій. Тільки мисливці продовжували з реготом кататися по землі.

Птахолов глибоко зітхнув і уперся руками в боки.