— Для початку я повинен переконатися в правдивості твоїх слів. Звідки мені знати, що ти не брешеш з приводу Книги. Раптом виявиться, що ти вивчив тільки першу сторінку? Або що тебе просто підучили, як обдурити мене?
— Мені байдуже, віриш ти чи ні, — відповів Річард, не повертаючи голови.
— Мені здавалося, тебе турбує доля сповідниці. — Рал потиснув плечима. — Бачиш, якщо тобі не вдасться переконати мене в тому, що ти говориш правду, я спробую прочитати що-небудь за нутрощами Келен. Застосування антропомантй дає іноді дивовижні результати.
— Я думав, ти розумніший, — Річард гнівно блиснув очима. — Подібний вчинок став би для тебе фатальним. Як, цікаво, ти зможеш переконатися в істинності Книги, не вдаючись до послуг сповідниці? Убивши Келен, ти втратиш свій останній шанс.
— Порожня розмова. — Рал знизав плечима. — З якого дива я повинен вірити тому, що ти говориш? Може бути, в Книзі Зниклих Тіней зовсім нічого не написано про сповідницю. В такому випадку Келен куди вірніше підтвердить істину своєю смертю.
Річард не знайшовся, що відповісти. Думки розбігалися. «Не думай про завдання, — нагадав він собі. — Думай про рішення».
— Як тобі вдалося без допомоги Книги зняти покрив з першої шкатулки?
— На світі існує велика кількість джерел знання. — Рал подивився на чорну скриньку. — На це у мене пішов день. День важкої, напруженої роботи. Довелося використати всі даровані мені здібності та всі знання, якими я володію. — Рал підняв очі на співрозмовника. — Покров утримують древні закляття, але я зумів їх зняти. Те ж саме я виконати і з рештою двома скриньками.
Виходить, Рал все ж зміг звільнити шкатулку від покриву, не вдаючись до допомоги Книги Зниклих Тіней. Такий поворот подій збентежив Річарда. Щоб відкрити скриньку, необхідно зняти верхній покрив. До цієї хвилини у Річарда ще залишалася надія, що без Книги Ралу не впоратися з магією древніх заклять. Тепер все валилося у нього на очах.
Річард спрямував незрячий погляд на другу шкатулку.
— Книга Зниклих Тіней, сторінка дванадцята. Заголовок: «Верхній покрив», — монотонно почав він. — «Зняти закляття з верхнього покриву шкатулки Одена дозволено тому, хто почав гру. Дозволено це і іншим, тим, кому дано таємне знання». — Річард потягнувся до скриньки. — Сторінка сімнадцята, третій абзац зверху. «Не знімай покриву з другої скриньки в годину темряви. Коли ж настане година сонця, зверни лик свій на північ і візьми в руки шкатулку. Так впадуть на неї промені денного світила! Якщо в годину сонця хмари затьмарять небеса, зверни лик свій до країв заходу. Визнач, де має знаходитися сонце. Туди і поверни скриньку». — Він дбайливо зняв скриньку з гранітного постаменту і повернувся обличчям на північ. Останні промені призахідного сонця відбилися від самоцвітів, що прикрашали верхній покрив. Дорогоцінні камені таємниче заблищали. — «Зверни Синій Камінь до сонця, Жовтий Камінь нехай дивиться наверх. «— Річард повернув шкатулку. — «Вказівки для правої руки, руки благословень: середній палець нехай спочиває на Жовтому Камені кришки, великий палець — на Прозорому камені днища». — Річард виконав вказівку. — «Вказівки для лівої руки, руки проклять: вказівний палець нехай спочиває на Синьому Камені грані, що дивиться від тебе, великий палець — на Червоному Камені грані, що до тебе ближча». — Річард поклав пальці, як було зазначено. — «Прожени з розуму свого всі образи, помисли і бажання. Хай буде він чистий. Викликай образ: Чорний Квадрат, поміщений в безмірний Білий Простір. Споглядай його. Думай про нього. Розведи руки. Якщо ти той, кому дозволено зняти закляття, покрив зійде сам».
Під пильним поглядом Рала Річард зрікся всього, що займало його розум, уявив величезне біле поле з маленьким чорним квадратом і легко розвів руки. Покров, клацнувши, розколовся надвоє. Річард стягнув його без особливих зусиль, наче розбив ножем яйце на сковорідці. Тепер дві однаково чорні скриньки стояли поруч, пліч-о-пліч, і, здавалося, висмоктували світло з приміщення.
— Чудово, — видихнув Рал. — Так ти настільки ж добре знаєш кожну частину Книги?
— Кожне слово. — У Річарда в очах промайнуло торжество. — Але те, що ти зараз зміг побачити, не допоможе тобі зняти закляття з останньої шкатулки. Для кожної — своя формула.
Рал недбало махнув рукою.
— Неважливо. Я зніму його. — Весь поглинений своїми думками, він поклав лівий лікоть на долоню правої руки і потер пальцями підборіддя. — Іди. Ти вільний.
Річард нахмурився.
— Що ти хочеш цим сказати? Ти що, не маєш наміру навіть спробувати витягнути з мене зміст Книги? Хіба ти не хочеш мене вбити?
— Що з того? — Рал знизав плечима. — Щоб розв'язати тобі язика, мені доведеться вдатися до методів, що вплинуть на твій розум. Але тоді я не почую того, що хочу. Цілісність Книги виявиться порушеною. Якщо б мова йшла про будь-який інший трактат, я зважився б на це і зібрав би розрізнені уривки воєдино, використовуючи дароване мені знання. Що стосується Книги зниклих Тіней, то тут, як я встиг переконатися, випадок особливий. Будь-яке, навіть саме незначне на перший погляд спотворення, може коштувати мені життя. Для чого піддавати себе небезпеці? Так що зараз у тобі немає ніякої потреби. З цієї хвилини ти вільний сам розпоряджатися собою. Можеш йти.
Річард розумів, що в рішенні Рала криється підступ.
— Навіть так? Я можу піти? Але ж ти прекрасно знаєш, що я не залишу спроб перешкодити тобі.
Рал лизнув пальці і підняв очі.
— Роби, що хочеш. Мені від твоїх спроб шкоди не буде. Але через тиждень тобі доведеться повернутися. Якщо, звичайно, тебе хвилює доля всіх живучих.
— Що ти хочеш сказати? — Річард спантеличено примружив очі.
— Через тиждень, у перший день зими, я відкрию скриньки Одена. Я вже говорив, що на світі існує багато джерел таємного знання. Це не тільки Книга Зниклих Тіней. Так от, з їх допомогою мені вдалося з'ясувати, яка саме шкатулка вб'є того, хто вступив у гру. Залишаються дві, одну з них я повинен відкрити. Ніяких інших відомостей у мене немає. Значить, доведеться розраховувати на удачу. Якщо виграю, одержу безмежну владу. Якщо програю, світ загине разом зі мною.
— І ти рішишся піти на такий ризик?
Брови Рала зметнулися вгору. Він весь подався вперед.
— Або все, або нічого. Тільки так.
— Я тобі не вірю. Ти не можеш знати точно, яка шкатулка вб'є тебе.
— Навіть якщо б я збрехав, — мене влаштовують два результати з трьох можливих, тебе — один. У кого з нас більше шансів на виграш? Рахунок не в твою користь, Річард. Але я не брешу. Або світ підкориться моїй волі, або загине. Вирішуй сам, що тебе більше влаштовує. Якщо відмовишся допомогти мені і я відкрию не ту скриньку, то загину не тільки я, але й ті, кого ти любиш. Якщо ж я сам, без твоєї допомоги, відкрию скриньку, яка дарує владу, я віддам Келен на навчання Констанції. І повір, навчання це буде довгим. Перш ніж я вб'ю тебе, ти встигнеш сповна насолодитися видовищем її страждань. А потім Келен принесе мені спадкоємця. Сина, який буде Сповідником.
У Річарда всередині все похололо. Ніякі тортури з багатого арсеналу Морд-Сіт не змогли б заподіяти йому такого болю, як ці слова Рала.
— Наскільки я зрозумів, ти збираєшся щось запропонувати?
Рал кивнув.
— Якщо повернешся в призначений термін і прочитаєш мені Книгу Зниклих Тіней, я збережу тобі життя. Я навіть дозволю тобі залишитися самим собою.
— А Келен?
— Келен буде жити тут, в Народному Палаці. З нею будуть обходитися, як з королевою. Варто тільки їй щось захотіти, як бажання її буде негайно виконано. Так живуть Сповідниці. Ти не в змозі дати їй того, що вона заслуговує. Тут вона буде захищена від зла і захищена від всякого сум'яття. Повністю скорившись моїй волі, вона народить мені сина, Сповідника. Такий мій вибір. Тепер вирішуй, яку долю для Келен ти обереш. Отже, вихованка Констанції або Королева? Ти зрозумів мене? Гадаю, ти повернешся. Ну а якщо я помилився… — Рал знизав плечима. — Або все, або нічого.
