У вікно лилися осінні сонячні промені. Річард сподівався, що Денна скоро повернеться. Сонце сіло. Минув час вечері. Денна все не поверталася. Річард почав турбуватися. Його мучило недобре передчуття. Задзвенів дзвін, що закликав до вечірнього посвячення. Річард не міг піти на майданчик — ланцюг був прикріплений до ліжка. Він подумав було опуститися на коліна прямо на місці, але зрозумів, що не може зробити і це. Йому наказано стояти. Якийсь час він роздумував, чи не пробубоніти слова посвячення стоячи, але потім вирішив, що це нерозумно, тут його все одно ніхто не чує.

За вікном давно стемніло. Добре ще, що в покоях Денни був запалений світильник, інакше Річард опинився б у повній темряві. Подвійний удар дзвонів сповістив про те, що вечірня посвята закінчена. Денни все ще не було. Настав і минув час занять. Денна не з'являлася. Річард був у нестямі від занепокоєння.

Нарешті він почув, як відчинилися двері. Денна увійшла, опустивши плечі, похнюпивши голову. Коса розтріпалася, пасма волосся налипли на обличчя. Вона ударом закрила за собою двері. Річард побачив, що вона бліда, як смерть. В очах у неї стояли сльози. Денна уникала його погляду.

— Річард, — сказала вона слабким голосом, — ти не міг би наповнити ванну? Мені необхідно помитися. Здається, я дуже брудна.

— Звичайно, пані Денна.

Він витягнув ванну, на середину кімнати і з усіх ніг кинувся до джерела. Ніколи ще він так швидко не бігав по воду. Денна стояла і дивилася, як він носить відро за відром. Покінчивши з цим, він, важко дихаючи, зупинився перед нею.

Вона тремтячими пальцями почала розстібати сорочку.

— Ти не допоможеш? Здається, я сама не впораюся.

Денну бив озноб. Розстебнувши гудзики, Річард здригнувся: сорочка просякла кров'ю і присохла до спини, віддирати її доводилося разом з шматками шкіри. На Денні не залишилося живого місця. У нього відчайдушно забилося серце. Її біль відгукувалася в ньому і терзала його. До очей підступили сльози. В душі прокинулася сила, але Річард навіть не помітив цього.

— Пані Денна, хто це зробив? — Запитав він.

— Магістр Рал. І я це заслужила.

Він взяв її за руки і допоміг опуститися в ванну. Коли на рани потрапила вода, Денна тихо застогнала і в знемозі опустила голову.

— Пані Денна, за що він тебе так?

Річард доторкнувся до її спини намиленою ганчіркою. Біль спотворила її обличчя.

— Констанція сказала йому, що я до тебе надто поблажлива. Я заслужила покарання. Я знехтувала своїми обов'язками. Я — Морд-Сіт і повинна робити все, що в моїх силах. Я заслужила це.

— Ти не заслужила цього, пані Денна. Це мене треба було карати. Мене, а не тебе.

Річард ніжно витер піт з її обличчя. Денна судорожно вчепилася в край ванни. Весь час, поки він мив її, намагаючись завдавати якомога менше болю, Денна відчужено дивилася прямо перед собою. По її щоках скотилося кілька сльозин.

— Завтра Магістр Рал забере тебе. — Річард на мить завмер. — Прости, Річард. Ти повинен відповісти на його питання.

Річард кинув на неї швидкий погляд, але Денна не дивилася на нього.

— Так, пані Денна. — Річард сполоснув її чистою водою. — Я обітру тебе. — Він зробив це з усією ніжністю, на яку був здатний. — Ти не хочеш сісти, пані Денна?

Денна відповіла збентеженою усмішкою.

— Боюся, зараз для мене це не найкраще. — Вона насилу повернула голову. — Туди. Я ляжу на ліжко. — Денна встала, спираючись на його руку. — Я не можу стримати тремтіння. Чому я не можу стримати тремтіння?

— Це від болю, пані Денна.

— Це не найстрашніше з того, що мені довелося пережити. Бувало й гірше. А це дрібниця! Тільки, щоб нагадати мені, хто я така. І все ж, я не можу вгамувати тремтіння.

Вона без сил впала на подушки і подивилася на Річарда. Занепокоєння пробудило щось в його свідомості.

— Пані Денна, мій дорожній мішок ще тут?

— У маленькій кімнаті, а що?

— Лежи спокійно, пані Денна. Я зможу тобі допомогти, якщо тільки згадаю, як це робиться.

Річард дістав дорожній мішок, поклав його на стіл і почав копирсатися у своїх речах. Денна, підперши рукою щоку, мовчки дивилася на нього. Нарешті Річард знайшов те, що шукав, і виклав на стіл. Він дістав миску, відстебнув від пояса ніж і теж поклав на стіл. Потім взяв баночку крему Денни. Тепер у нього було все, що потрібно.

— Пані Денна, можу я скористатися цим?

— Навіщо?

— Будь ласка.

— Давай.

Річард поклав у миску жменю ом-трави і різних інших трав, назви яких він вже забув. Ручкою ножа він стовк все в порошок, додав туди крем. Він акуратно розмішав цілющу мазь і, взявши миску, сіл на ліжко біля Денни.

— Лежи спокійно, — наказав він.

— Звернення, Річард, звернення. Невже ти ніколи не навчишся?

— Прости, пані Денна, — посміхнувся він. — Ти зможеш покарати мене пізніше, а зараз лежи спокійно. Коли я закінчу, тобі стане краще, і ти зможеш всю ніч займатися моїм навчанням. Чесне слово.

Річард схилився до неї і почав обережно змащувати рани. Денна застогнала і заплющила очі. На той час, як Річард добрався до її п'яток, вона майже заснула. Поки мазь вбиралася, Річард гладив її волосся.

— Ну як, пані Денна, краще? — Прошепотів він.

Денна повернулась, широко відкривши очі.

— Біль зникла! Як ти це зробив? Як ти зняв біль?

Річард задоволено посміхнувся.

— Мене навчив цього один старий друг. Його звуть… — Річард наморщив лоб. — Я не пам'ятаю, як його звуть. Але це мій старий друг, і він навчив мене. Як добре! Мені було так боляче дивитися на твої страждання, пані Денна!

Вона ніжно торкнулася його обличчя.

— Річард Сайфер, ти виняткова особистість. У мене ніколи не було такого чоловіка. Забери мене духи, я ніколи не зустрічала такої людини. Того, хто сотворив зі мною те саме, що я робила з тобою, я вбила. А ти, замість цього, мені допоміг.

— Ми можемо бути тільки такими, які ми насправді, пані Денна. Ні більше, ні менше. — Він подивився на свої руки. — Що він з тобою зробив! Не до душі мені все це.

— Ти не розумієш, що таке Морд-Сіт, улюблений. В Морд-Сіт обирають зовсім маленьких дівчаток. Ті, хто покликані стати Морд-Сіт, — самі м'які, найдобріші, яких тільки можна знайти. Кажуть, що найглибша жорстокість йде від глибокої ніжності. Вони щорічно прочісують вздовж і поперек всю Д'хару і набирають лише півдюжини. Морд-Сіт ламають три рази.

Його очі мимоволі розширилися.

— Три рази? — Прошепотів він.

Денна кивнула.

— Перший раз так, як я зламала тебе. Це щоб зломити дух. Другий раз — щоб позбавити співчуття. На очах у майбутньої Морд-Сіт наставник мучить її матір до тих пір, поки та не помре. На третій раз ламають останній бар'єр: страх зробити іншому боляче. Нас навчають заподіювати людям біль і насолоджуватися цим. Дівчинку змушують зламати власного батька, перетворити його в слухняну маріонетку, а потім замучити до смерті.

У Річарда по щоках текли сльози.

— І тебе змусили пройти через це?

— Те, що я творила з тобою, не йде ні в яке порівняння з тим, що робили зі мною, коли ламали вдруге і втретє. Чим м'якше і добріше дівчинка, тим краща з неї вийде Морд-Сіт. Але її важче зламати у другий, і особливо в третій раз. Магістр Рал вважає мене особливою, тому що їм було нелегко зламати мене вдруге. Мама довго мучилася, вона не хотіла вмирати, не хотіла позбавляти мене останньої надії. Але від цього було тільки гірше. І мені, і їй. Третя ломка їм не вдалася. Мене вже хотіли вбити, але втрутився сам Магістр Рал. Він сказав, що, якщо мене все ж вдасться зламати, я стану чимось особливим. Він сам взявся за мене. Це він зламав мене втретє. В той день, коли я вбила батька, він узяв мене до себе в ліжко. У нагороду. Ця нагорода залишила мене безплідною.

Ковток в горлі заважав Річарду говорити. Він тремтячою рукою відкинув з її лиця пасмо волосся.

— Я не хочу, щоб тобі завдавали болю, пані Денна. Ніхто і ніколи.

— Для мене велика честь, — прошепотіла крізь сльози Денна, — що Магістр Рал покарав мене моїм власним ейджілом.