Євдокiя Корнiївна. Пiду, пiду. (Виходить).

Євфросина надiває перед дзеркалом сережки й браслет.

Всi. Ой, як блищать! А повернись, Євфросинко!

Оленка. Яка ти стала гарна в сережках! Вдвоє покращала.

Євфросина, Настя, Ольга, Варвара i Оленка.

Оленка. Дай менi, Євфросино, в руки браслет: ще зроду в руках не держала золота.

Євфросина. Ти, Оленко, як мала дитина. На, про мене, й подерж, та тiльки не впусти, бо ще й розiб’єш.

Оленка (бере браслет i примiряє на руку). Отже й до моєї руки пристає; їй-богу, пристає. I моя рука не дуже чорна для золота.

Варвара. Якби пак було, то й пристало б.

Оленка. Та горенько, що нема.

Євфросина. Та не держи-бо так близько коло рота: на золото не можна дихати, бо стемнiє. Дай лишень сюди! (Бере й надiває на руку).

Оленка. Ой, як же на тобi блищить золото! Неначе на образi.

Варвара. Як ти Євфросино, сьогодня розкiшно вбрала голову!

Оленка. Якi в тебе, Євфросино, стали тепер великi коси. Як ви були бiднiшi, то в мене були довшi коси, нiж у тебе, а як ви розбагатiли, то в тебе аж утроє бiльшi коси виросли.

Євфросина i всi три приятельки смiються.

Євфросина. От вже кожум’яцька простота! Чи вже ж ти думаєш, що у всiх панiв на головi свої коси?

Оленка. Невже ж чужi?

Ольга. А чом же не вбратись i в чужi коси, аби було гарно?

Оленка. А я все було дивуюсь, чого в тих багатих панiв такi здоровецькi косища, неначе в кожної куделя на головi або повiсмо конопель.

Євфросина. Купи, Оленко, й собi таке повiсмо та почепи на голову. Побачиш, як покращаєш.

Настя. Недурно ти, Євфросино, так сьогодня прибралась. Еге? Когось ждеш?

Євфросина. Може, кого й жду, та не скажу кого.

Настя. А я вгадаю, хоч ти й не скажеш.

Євфросина. Ба не вгадаєш!

Настя. Ба вгадаю.

Євфросина. Ба не вгадаєш.

Настя. Бодай я завтрiшнього дня не дiждала, коли не вгадаю.

Євфросина. Ану скажи, як починається його прозвище.

Настя. Го…

Євфросина. А далi?

Настя. Гострохво…

Євфросина. А далi?

Настя. Гострохво…

Євфросина. Попала пальцем в самiсiньке небо.

Настя. Знаю я його! Бiгає за баришнями як несамовитий.

Тi самi й Свирид Iванович Гострохвостий.

Гострохвостий входить в шляпi, в рукавичках i з паличкою.

Шляпа на головi набакир. Вiн усе тре руки – показує рукавички.

Євфросина (тихо). Як б’ється моє серце! Боже мiй!

Гострохвостий (кланяється). Мiй найнижчий поклiн тому, хто в сьому дому, а поперед усього вам, Євфросино Сидоровно. (Подає Євфросинi руку). Хоч я не знаю, кого я тут бачу i з ким буду розмовляти, але в домi такої баришнi, як Євфросина Сидоровна, я сподiваюсь, що познакомлюсь не аби з ким. Рiкiмiндуйте мене, прошу вас. (Здiймає дуже помаленьку рукавички, щоб показати їх).

Євфросина. Се мої близькi приятельки i сусiди.

Настя. Менi здається, що ми таки не зовсiм незнакомi… Менi здається, що ми вже десь бачились.

Гострохвостий. Може, може… В мене так багацько знакомих баришень по всьому Києву, що й на два вози не забереш. Може, я й забувся. Рiкiмiндуюсь вам: Свирид Iванович Гострохвостий. (Тихо). З цiєю не варт би й знакомитись, як я придивився при свiтлi: нiс, як цибуля, а очi, як у сови. (До Ольги й Варвари). Рiкiмiндуюсь i вам. Свирид Iванович Гострохвостий. (Побачивши Оленку, питає в Євфросини). А це ж хто такий?

Євфросина. Та це моя родичка… живе тут недалечке з матiр’ю; торгують яблуками. Вбогi люди.

Гострохвостий. (придивляється до Оленки. Тихо). Яка ж вона гарна оця кожум’яцька мiщаночка! Такої й на Хрещатику, i в Липках чорта з два знайдеш. (До Євфросини голосно). Прошу вас, порiкiмiндуйте мене своїй родичцi. Для вас, Євфросино Сидоровно, я готовий познакомитись з вашими родичами, хоч би i в десятому колiнi, хоч би вони й яблуками та медяниками торгували.

Євфросина (тихо), Ат… простенька собi дiвчина… Зовсiм не нам рiвня.

Гострохвостий. (до Оленки). Свирид Iванович Гострохвостий з своєю особою! (Подає Оленцi руку; Оленка не бере й соромиться). Не соромтесь-бо, подайте менi свою бiлу ручку.

Оленка одвертає лице i ледве простягає йому руку.

Будьте ж смiливiшi!

Оленка. От i знайшли бiлу руку. Нема моїм рукам од чого бiлiти.

Гострохвостий. То купiть рукавички.

Оленка. Я зроду не носила рукавичок. Далася я вам на смiх!

Євфросина i приятельки осмiхаються.

Гострохвостий. (тихо). Яка ж гарна ця мiщаночка! Якi в неї очки, брiвки, як шнурочки, щiчки, як палянички. Якби довiдатись, хоч де вона живе.

Оленка. Як вас чудно прозивають.

Гострохвостий. Може, й чудно. Всяково буває. Буває й чуднiше.

Тi самi й Євдокiя Корнiївна.

Євдокiя Корнiївна (виходить з пекарнi). Добривечiр вам, Свириде Йвановичу! Оце я почула ваш голос, та й не видержала: прийшла послухати вас, хоч у мене дiла, аж голова бiла. Сiдайте, будьте ласкавi, i я хоч на час сяду та послухаю вас. Оце шкода, що нема мого старого. Вiн вас усе згадує. От би наслухався. (Сiдає). Ото моя Євфросина та й мiй старий все кажуть, що нема в свiтi нiчого кращого й луччого, як розумнi i вченi люди.

Гострохвостий. Авжеж так; що правда, то правда. Як чоловiк пiдiйметься розумом вгору аж вище од лаврської дзвiницi та гляне звiдтiль на людей, то люди здаються такi маленькi, такi маленькi, як пацюки. А вже вашi Кожум’яки здаються звiдтiля смердячим болотом, в котрому повивертали боки проти сонця товстi свинi.

Євфросина. О, що правда, то правда! Як я вийшла з пансiону, то менi здається, що я стою на Щекавицi або на Андрiївськiй горi та все дивлюсь на людей зверху.

Євдокiя Корнiївна. Ото скажiть! Страх, та й годi! Ото шкода, що нема мого старого; от наслухався б.

Тi самi й Сидiр Свиридович.

Сидiр Свиридович (виходить). Е! Та се в мене гостi! Добривечiр вам! Спасибi, спасибi, що мене не забуваєте.

Гостi. Доброго здоров’я, Сидоре Свиридовичу!

Сидiр Свиридович. Та ще й ви, Свириде Йвановичу, в мене в гостях. (Цiлується з Гострохвостим). Оце шкода, що я загаявся з дяком. Але ж у дяка табака! Що за табака! (Нюхає пучки). Ще й досi пучка пахне. Сiдайте ж, гостi, в мене та й не просiть сiсти, бо я оце втомився. (Сiдає; Всi сiдають).

Євфросина. Мамо, чи швидко в нас буде готова вечеря? Час би давати що-небудь на закуску.

Євдокiя Корнiївна. Зараз, зараз, моє серце! Що за розумну дочку маю! (Виходить).

Сидiр Свиридович. Скажiть же нам, Свириде Йвановичу, що-небудь розумне. Ви ж там ведете кумпанiю з ученими людьми на тих розумних кутках нашого Києва. Скажiть ви менi, чи не чули ви там од вчених людей, чого-то тепер на свiтi стала така дорожнеча?

Євфросина. А тим усе дороге, що тепер люди стали багато їсти. Наша Химка як почне лупити, то за один раз укладе в копи з борщем цiлий хлiб. Якби пак усi вчились в пансiонi та їли так, як наша мадам їла i як нас годувала – всього по кришечцi, щоб тiльки язичком лизнути, тодi було б усе дешево.

Сидiр Свиридович. Та як же його грiшним людям одним духом жити, коли не наїстись або й не випити гаразд.

Гострохвостий. Одно те, як кажуть Євфросина Сидоровна, а друге те, що людей стало на свiтi дуже багато. Тепер хоч би й нашого брата цилюрника так розплодилось, що й не потовпишся. Якби половина людей вимерла, то знов би на свiтi все подешевшало.