Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Дами ридають, кавалери в захваті.

Ставлячись до балад із презирством реаліста, Андреа Мускулюс для зв’язку з учителем Просперо подався на площу Піднесення. Ні, «Кульгавий Мірошник» не вабив чаклуна. Його цілком задовольнила пивниця навпроти шапіто. Замовив кухоль ванільного «з шапкою» та уточнив, що кухоль потрібен класу «бюргер», місткістю в один галон. І без недоливу, інакше гість розгнівається! Поки замовлення відстоювалося («з шапкою» без недоливу – робота для умільця!), Андреа гриз сухарики й ліниво роздивлялися навколо. Незважаючи на ранню годину, площа кишіла людом. Це якнайкраще сприяло його меті.

«Верхнє чуття» після огляду Ядвіги помалу налаштовувалося. Було потрібно лише трішки почекати.

Біля шапіто галасувала дітвора з бабусями. Місцями, прожилками м’яса в смачному шматку сала, юрмилася публіка краща: офіцери ескадрону кінних пращників, розквартированого в Ятриці, місцеве дворянство, бакалаври Ліцею Хірургічних Мистецтв і студіозуси Школи Праведного Суддівства, мюнцмайстер із родиною… Осібно стояли гості з Бейзеля – патриції «Товариства Папуги», з ними укладачі й мініатюристи «Біблії Карла Лисого». Під оглушливий дзенькіт лір і арф, підтриманий із флангів виттям товстунки-туби, циркачі закликали публіку на вечірню виставу. «Цирк Виродків» старався щосили. Дітвора ойкала, коли двогорбий ельф із вивернутими стегнами ходив колесом навколо цверга на зріст два ярди з чвертю, який грав на басовій фістулі з дульцем. Поруч бавився, виробляючи курбети й вольти, сивий китоврас Гриня; на його спині творила дива гутаперчева ліліпутка Зізі. Лялькове личко акробатки залишалося незмінно привітним у найбільш немислимих позах. Діти сміялися, офіцери закохувалися, студіозуси гукали «Браво!»

Люд жадав видовищ.

«Добре, але мало», – означив ситуацію Мускулюс. Зараз «avaritia ludus» юрби була йому, як ковток палаючого грогу в зимову холоднечу.

– Ваше пиво, пане!

– Дякую, голубе…

Для початку чаклун зловив і підсадив у кухоль дрібного лярва-півника. В обмін на пиво цей паскудник, що зазвичай спеціалізується на жахливих заморочуваннях, дарував виняткову чіткість зображення. Якщо, звичайно, вистачало пива й сили тримати гадюченя в строгості. Відчуваючи тяжку руку Андреа, лярв принишк, не заважав зосередженню.

– А хто на помості хоче розім’яти кості? Нікого не питай, порося хапай, та потім цур не скаржитися!

Це було просто подарунком долі. На помості, напроти церкви Винесення-Всіх-Святих, бирюч-безсоромник репетував на всю свою мідну горлянку, закликаючи люд подивитися турнір зі «свинобою», популярний у південних провінціях королівства. Богатирі-учасники вже танцювали по краях помосту ритуальний танець-хряков’як, розмахуючи мішками з ряднини. Мішки нестямно верещали та смикалися. Нарешті перша пара бійців вийшла на середину. Низько присіли, розкарячилися гігантськими жабами-перевертнями та уважно стежили один за одним, посипаючи дошки житніми висівками. Перший не витримав веснянкуватий здоровань: уміло оголив бійцівське порося, він закружляв вихором, ідучи на зближення. Порося вирвалося нарешті з обридлого мішка й побачило ворога, тож видало бойовий клич, так що оглушило бирюча, який ловив ґав. Але й другий боєць не схибив. Останньої миті, коли живий тулубець мав із вереском цюкнути його в скроню, він покотився шкереберть, висмикуючи свою зброю з курних «піхов». Чорне й жилаве, його порося дорогою хапонуло здорованя зубами за литку – і майже відразу, кероване спритними руками, всім тілом шваркнуло супротивника по спині.

Бійці перехопили свиней обіруч та взялися до відкритого обміну ударами.

Крім молодецької забави, це була неабияка стаття ятрійського експорту. З бійцівських поросят виростали кабанчики-охоронці, яких надзвичайно цінували тирани Дангопеї та сатрапи Ла-Ланга. Могутні, тверді, як граніт, кабани, щойно набирали вагу, яка не дозволяла більше брати участь у боях, позбувалися бійця-мучителя та переймалися відданою любов’ю до першого ж рятівника, ладні віддати за нього життя. І віддавали, варто зауважити, без жалю та зайвого вереску. Про одного такого героя навіть було написано знамениту віршовану трагедію «Охоронець», яка невдовзі зірвала овації на всіх сценах Реттії.

Чимала юрба кинулась до помосту, і це стало останньою краплею.

Андреа захопив якнайбільше конспект-флюїдів, спресував здобич у єдиний шворінь. Розжарений від мани штир прошив кухоль наскрізь, шукаючи в просторі одну-єдину мету: Просперо Кольрауна. Поки шворінь проникав дедалі глибше, малефік ледь не прибив захопленого пивом лярва, коли посадив поруч на лаву «іменну личинку». На відміну від банальної личини, коли ти під чужим обличчям все-таки змушений вступати в розмови чи вдавати, що займаєшся справою, «личинка» займалася цим сама, без участі творця. Провадила світські бесіди, задивлялася на поміст, кидала масні репліки на адресу ліліпутки, – і робила творця практично невидимим.

«Відлюдник на площі».

Пригадується, вчитель довго втовкмачував чаклунові цю науку.

За хвилину в кухлі, обрамленому піною, з’явилося невдоволене обличчя Просперо Кольрауна. Піна виявилася виключно доречною: бойовий маг трону лежав у підігрітому басейні, оточений пахощами та пелюстками троянд. Чоло вчителя густо засівали намистинки поту: видно, заклик учня відволік його від «Великої Дрібниці».

– Чого треба? – привітно запитав Кольраун.

SPATIUM III

Рада та любов безкорисливих змовників або Мемуари Просперо Кольрауна, бойового мага трону

(криголамець-місяць, чотири з половиною роки тому)

Пліток про бойових магів не злічити.

Один розметав свинцевим градом орди тугрійської кінноти під Шамширом. Інший, сурмлячи в Заповітний Горн, обвалив стіни Єросоліума на голови захисників. Третій палаючим флеймоглобусом скип’ятив геєну снігову, після чого всі демони Нижньої Мами ходили червоні й варені «у мішечку». Четвертий, коли разверзнулась безодня Журби, випускаючи назовні сонне зло, з’їв на сніданок Квадригу Білобородих і закусив островами Вах-Вах, останнім притулком темних сил. П’ятий вісім днів бився на Спільному Цвинтарі з переважаючими силами мертв’яків, у підсумку оживив усіх до єдиного. Шостий…

Просперо Кольраун ненавидів дурнів і трубадурів.

Це почуття він передав учням.

Він вів у Реттійському Універмазі курс початкового вишколу й незмінно на найпершій лекції, ставив слухачам одне й те саме запитання:

– Якщо бойова магія здатна на такі подвиги, навіщо потрібні війська?

Слухачі чухали потилиці й міркували.

Після невдалого замаху на життя Едварда II бойового мага трону було викликано до палацу. Не відразу; за п’ять місяців по тому. Король на очах у маршалів, сенешалів і камераріїв поцілував Просперо, пригорнув рятівника до грудей, далі вийшов із ним у окремі покої, де маг і довідався про депешу Ради Безкорисливих Змовників. З одного боку, приємно з’ясувати, що відтепер король недоторканний для РаБеЗу, але з іншого – дратував сам факт зацікавлення з боку цих панів до найяснішої особи. Уже краще б на короля зазіхнув черговий бастард, який зажадав скіпетра й держави. Нема нічого гіршого за безкорисливих шанувальників чистого мистецтва…

РаБеЗ було засновано горезвісним Нотацієм Репатріантом, єпископом секти хаотитів. Радикальне крило хаотитів, – так звані брати-катакомбісти, до яких належав Нотацій, – будь-яку владу вважало результатом небесної сваволі, плодом злучення Батька-Хаосу з самим собою всупереч логічним передумовам змін. Варто було катакомбісту заїкнутися, що владика X – тиран і деспот, а тому заміна його на милосердного реформатора бажана заради процвітання країни, або що володар царства N – старий маразматик, а тому…

На такого брата чекав карцер до повного осмислення.

Нотацієм, прозваним між хаотитами Раптовим, виголошувалася «Доктрина Безладних зв’язків». Відповідно до її догмата, змови й замахи мають бути безглузді в таємній основі своїй. Це доброчинно впливає на карму владик і змінює останніх до розгубленості у вчинках, оновляючи вічне звучання Хаосу в цитаделі порядку. До кінця життя Нотацій, пріор-метр Ради Безкорисливих Змовників, здитинів, склав повноваження, відмовився від оман минулого й покаявся, але було пізно.

15
{"b":"233930","o":1}