– Підтверджую цілком! Фітнес – це те, що допомагає забути усі свої проблеми. І краще не два, а три рази на тиждень відвідувати заняття. Перевірено на мені! – знову радісно втрутилася Маргарита, обводячи переможним поглядом усіх присутніх.

– Плавати можна в басейні? – спитав Олександр, відкладаючи убік свій телефон.

– Можна-можна! Навіть потрібно. Вода особливо добре впливає на організм при депресіях і розумових навантаженнях. Так що можете сміливо іти до басейну, брати абонемент і хоч щодня насолоджуватися плаванням. Лікувальний ефект не забариться! Також під час депресій бажано періодично відпочивати – так, як вам подобається: на самоті, у компанії, разом з родиною. І взагалі, частіше спілкуйтеся з близькими й друзями, намагайтеся поменше залишатися наодинці із власними думками. Ну і, звісно, потрібно регулярно відвідувати наші психологічні тренінги. Сподіваюся, ці не дуже важкі правила ви запам'ятаєте, і вони припадуть вам до смаку. Тим більше що всіх цих правил досить легко дотримуватись.

– Лікарю, а як же бути з коханням? Чи допомагає воно позбутися депресії? – Маргарита звабливо посміхнулася, затискаючи в руках чергову брошуру з яскравою назвою на обкладинці «Як дотримуватися стабільної ваги протягом усього життя».

– Кохання – річ благородна. На мій погляд, то найкращі ліки від будь-якої хвороби. Але у випадках, як от ваші, нове кохання не завжди може бути корисним. Особливо у перший час після втрати близької людини. Хоча з часом воно може стати чи не єдиним виходом із глухого кута самотності, в який людина часто заганяє себе після депресії. Але кохання не визріє на порожньому місці, само по собі. До цього теж треба прагнути. І воно, ясна річ, не з'явиться в душі того, хто не любить себе самого. Отже, треба спершу полюбити себе, а вже потім шукати подібного почуття в іншої людини. Але про це ми вже з вами говорили на одному з минулих занять. А сьогодні у нас не менш важлива тема – як уберегтися від виникнення депресії в майбутньому, коли поруч з вами не буде лікаря або того, хто зможе вам допомогти. Депресія – така ж хвороба, як і всі інші, тому профілактика тут також необхідна. – Олег Петрович ще довго щось розповідав своїм підопічним, іноді заглядаючи у їхні блокноти, ніби суворий шкільний вчитель, але Антон уже не слухав його. Він дивився у вікно кабінету, за яким згасав черговий непотрібний день його нікчемного життя.

Проте вийшовши на двір після завершення заняття, Антон одразу помітив, як його похмурий настрій розвіявся під поривами лагідного теплого вітерцю, що долітав з Дніпрових круч аж сюди. Бабине літо цього року надовго затрималося в Києві, і тепло ніяк не хотіло відпускати місто в обійми справжньої осені, що вже почала фарбувати в жовтий колір печальні й тихі околиці. Антон упіймав себе на думці, що вперше з того часу, як померла Оксана, почуває себе більш-менш добре. Напевно, це бабине літо так вплинуло на його настрій, а можливо, він уже трішки втомився від горя.

Його думки раптом перервалися чудовим запахом, який війнув від Валерії, котра щойно пройшла повз нього і попрямувала до автобусної зупинки. Вмить забувши усі свої попередні думки, Антон одразу подумав про неї. Він навіть і незчувся, як уже за хвилину перехопив її на півдорозі.

– Валеріє, зачекайте хвилиночку! Пам'ятаєте, сьогодні Олег Петрович розказував нам, що під час депресії особливо корисно більше відпочивати у колі друзів та рідних? Так от: у мене і нагода така з'явилася. Друзі запрошують на вечірку – мій старий університетський приятель Толік, з яким училися ще у Житомирі, нарешті, переїхав до власної квартири тут, у Києві. Багато років він поневірявся по чужих халупах, друзях, родичах і ось нарешті придбав-таки власну квартиру. Запрошує відзначити входини… Не піти не можу – вони мене з-під землі знайдуть і притягнуть. І я тут ось що подумав – може, підемо разом? Звичайно, ви можете відмовитися, і я вас зрозумію. Але спершу як слід подумайте. Можливо, вони вам сподобаються, оті мої божевільні друзі. Та і хоч трохи розвієтеся…

Валерія зупинилася і сумно поглянула на Антона:

– Як вам пощастило, що у вас є друзі. А у мене їх немає. Так сталося, що всі наші знайомства були з боку чоловіка. Спілкувалися тільки в його колі. А всі мої подруги залишилися вдома, у Сумах. Тут я так і не змогла завести дружніх знайомств. Ну, звісно, є колишні колеги, є сусідки по будинку, є випадкові знайомі. Але то все не рахується. Справжніх друзів у мене немає. А зі смертю… Сергія… я і зовсім перестала спілкуватися з людьми. А його друзі про мене одразу якось забули, а чи просто не хочуть докучати мені своїм співчуттям – не знаю… – Вона різко обірвала свою розповідь і несподівано знову рушила до автобусної зупинки.

– Ну так у вас є шанс познайомитися з моїми друзями, якщо захочете! Чесно кажучи, я й сам не настроєний на активне спілкування, але друзі образяться… Дивіться самі, але моє запрошення залишається в силі… На цю п'ятницю! – прокричав їй услід Антон, прикладаючи до вуст зіставлені рупором долоні, аби вона розчула його голос серед щільного міського шуму.

– Добре, я подумаю. Але нічого не обіцяю, – проказала вже собі під ніс Валерія.

Двері автобуса зачинилися, і вона ще довго крізь вікно чіплялася поглядом за його самотню фігуру, що стояла біля машини, дивлячись услід… так-так, саме їй. Коли автобус звернув на іншу вулицю, вона уп'ялася байдужим поглядом у безбарвну реальність за вікном, яка миготіла повз неї зі швидкістю непотрібного часу, що тепер втратив будь-яку цінність. Час, простір, життя – що це? Якісь непотрібні й навіть зайві категорії, що тепер лише заважають. Можливо, раніше це все вартувало її уваги, боротьби, сил і почуттів, але не зараз. Зараз це зайве. Як і він, цей чоловік, Антон, що запрошує її піти кудись із ним…

Навіщо він запрошує її, навіщо вся ця увага до неї з його боку і навіщо все це їй самій? Навіщо він запропонував піти разом до його друзів? Навіщо всі ці побачення в кафе, розмови по душах і розпитування про минуле? Кому це потрібно? Ні, тільки не їй! Може, йому? А може, все-таки їм обом? Навіщо він намагається нав'язати їй це знайомство, якщо сама вона того не прагне? І що робити далі? Піти на цю зустріч і весь вечір проплакати, зіпсувавши свято собі та іншим, бо стримати ці сльози немає ніякої можливості, вони течуть самі по собі? Або відмовити йому раз і назавжди? Ні. Так не можна, адже людина хоче зробити їй бодай якусь приємність, старається, щось вигадує. Та чи будуть їй ці гостини приємними? Ні. Чужі радісні люди, їхній сміх, їхні посмішки, їхні розмови, їхні емоції – вона відвикла від усього цього, та й зайвий раз бачити чиєсь свято їй зараз буде вкрай важко, якщо не сказати – неможливо. То, виходить, треба відмовитись від цієї поїздки? Напевно. Вона йому нічого не винна, він їй теж. Вони просто відвідують спільні заняття у психотерапевта, ось і все, що їх наразі об'єднує. То навіщо переходити цю межу і намагатися познайомитися ближче? Можливо, це потрібно йому як самоствердження, як усвідомлення власної потрібності чи значущості, адже він чоловік. Можливо, він думає, що таким чином позбавиться свого горя. Можливо. Але до чого тут вона? Ні, вона не буде робити йому поступки і діяти за його планами. їй це не потрібно. Не потрібно…

– Привіт! Радий, що ви погодилися піти зі мною.

– Привіт… Ну то пішли на новосілля, якщо запрошуєте!

Вона приїхала сюди на автобусі, хоча він і пропонував підвезти на машині. Глибоке синє осіннє небо височіло над великим півколом новеньких багатоповерхових будинків у найдальшому районі столиці – Лісовій. Прямо за крайнім будинком, куди і прямували Антон з Валерією, одразу починався густий ліс, майже дика природа. Край цивілізації. І все-таки це була столиця.

Незабаром на порозі новенької трикімнатної квартири їх зустрів господар Толік – невеличкий, вертлявий і неймовірно непосидючий чоловік років тридцяти з живими карими очима, виразною лисиною, довгими козацькими вусами і великою золотою сережкою у вусі. Його дружина Наталя, на дві голови вища за чоловіка, копирсалася на кухні, постійно прикрикуючи на чоловіка і на двох малих синів, які, наче наслідуючи батька, постійно вертілися під ногами в усіх одразу. У великій кімнаті вже сиділи за столом ще двоє друзів Антона – веселий і кремезний розбишака Юрко з дружиною Настею, сумирною і спокійною, на відміну від запального і говіркого чоловіка, красунею. Вони приязно привіталися з Валерією і запропонували їй сісти у зручний фотель біля телевізора.