Місто спало сторожко. Йому снилася риба. Величезна й широка риба-камбала, за якою й неба не видно. А позаяк вона небо закривала, значить, бажала місту добра. Місто давно мріяло про добро. Одностінні будинки-інваліди панічно боялися вітру, а будинків-інвалідів боялися люди, обходячи їх за квартал. Високі «одностінки» нагадували поставлені руба у висоту кості доміно. Усім здавалося, що коли одна така впаде, то й інші одна за одною поваляться, здійнявши гуркіт і пил.

Але вітру не було. «Одностінки» стояли нерухомо.

Місто спало.

Йому снилася риба.

О пів на третю ночі сторожкий сон міста було потривожено. В одному з напівзруйнованих дворів завівся мотор великої чорної машини. Потім вона ввімкнула фари й виїхала на вулицю. Місто ненадовго засвітило одне вікно й провело її поглядом. Воно знало цю машину. Вона не бажала йому злого.

І місто знову заснуло.

Машина, буркочучи мотором, зупинилася біля КПП. Звідти вийшов чоловік у військовій формі, посвітив ліхтариком у кабіну, мовчки кивнув і підняв шлагбаум.

– Хто там проїхав? – запитав напарник, який лежав на виставлених під стіною стільцях.

– Прожекторники. – Черговий по КПП позіхнув і сів за стіл, освітлений електролампою, щоб знову втупитись у розкриту посередині книгу. Читати він не міг через свій сонний стан. Він просто вишукував найкоротші та найдовші за протяжністю слова, не читаючи їх.

Неспішно, обмацуючи фарами ґрунтову дорогу, машина все далі й далі від'їжджала від міста.

У кабіні сиділи двоє.

– Мені здається, вона має звужуватися на сході! – припустив пасажир, дивлячись на вогник своєї цигарки.

– Не віриться… – спокійно відповів шофер, не відволікаючись від їзди.

– Тоді чому дирижаблі не піднімаються в повітря?!

Шофер посміхнувся.

Раптом щось дзвякнуло, ударившись об капот.

– Знову! – Шофер натиснув на гальма і важко зітхнув.

– Нічого дивного, – байдуже мовив пасажир. – Це тільки зайвий доказ.

Вони вийшли з кабіни. Шофер провів пальцем по неглибокій вм'ятині на капоті і з побоюванням поглянув на невидиме чорне небо.

– Ну що, поїдемо далі?! – чи то запитав, чи то запропонував пасажир.

Шофер вагався. Він прикусив у роздумі нижню губу й не відповів. Потім мовчки заліз у кабіну й завів мотор.

Пасажир зайняв своє місце, питально глянувши на товариша.

– Гаразд… – невпевнено промимрив той, і вони поїхали.

– Жаль, що Горича шльопнули, – після паузи сказав пасажир і чиркнув сірником, знову закурюючи.

– У тебе «Біломор»? – запитав шофер.

Пасажир простягнув цигарку.

– Це ми винні, – похмуро сказав шофер після глибокої затяжки. – Не треба було йти у нього на поводі. Досі б утрьох їздили!

– Так, – кивнув пасажир.

– А ти впевнений, що його розстріляли?!

– За законами воєнного часу… – монотонно процитував пасажир фразу, що стала звичною в міських оголошеннях.

– Нічого, нас накриють – теж «за законами воєнного часу». До Горича вирушимо. – Шофер видихнув цигарковий дим і ввімкнув двірники.

– Ти чого? – здивувався пасажир.

– Мотор тихий, – пояснив шофер. – А мені ця маскувальна тиша вже ось де сидить! – І він провів вказівним пальцем по горлу.

Пасажир здвигнув плечима.

Ґрунтова дорога йшла в пагорби. Машина рухалася повільно, сліпо тримаючись наїждженої колії. Світло фар вихопило на узбіччі дороги дерев'яний грибок – довоєнну автобусну зупинку. Просто на землі під ним сидів чоловік, притулившись спиною до «грибної» ніжки. Побачивши машину, він схопився на ноги, і в його руках з'явився автомат. Чоловік зробив крок із-під грибка й пустив чергу в повітря, наказуючи машині зупинитися.

– Здається, попалися! – ослаблим голосом мовив шофер і натиснув на гальмо.

– А якщо різко вперед і збити його к бісовій матері?! – запропонував пасажир.

– Це ж не легковичок! Сам кузов чого вартий, і в кузові ще тонна!

Тим часом чоловік підійшов до кабіни з боку шофера, смикнув на себе дверці, відступив і крикнув:

– Виходь на розстріл!

Шофер примружився, стараючись роздивитись обличчя нападника, але розгледів тільки військову форму, таку саму, як і на них. Занадто знайомим видався голос незнайомця.

– Загаси фари! – прошепотів пасажир.

Шофер несподівано зрадів. Як це не спало йому на думку відразу?! Він вимкнув фари – і темрява миттєво заповнила звільнений від світла простір.

Шофер і пасажир сиділи нерухомо, смертельно боячись видати себе нехай навіть ледве чутним шерехом.

– Ви це даремно, хлопці!..

– Так це ж… – зашептав приголомшений пасажир, – це ж Горич!

– Звідки? З того світу? – заперечив шофер.

– Горич! – неголосно вигукнув пасажир.

– Упізнали нарешті! – донеслося з темряви. – Але я вас раніше впізнав!

Шофер увімкнув фари і світло в кабіні. Біля відчинених дверцят з'явилося знайоме неголене обличчя.

– Так тебе що?.. – втупився в нього шофер.

– Що-що? Ясна річ. Пообіцяли в розход, але не встигли. Я конвойного стукнув, автомат забрав – і в темряву!

– Значить, тебе шукають, – кивнув пасажир.

– Так. Мені тепер тільки туди можна. – І Горич показав пальцем на небо.

– Туди ще встигнеш потрапити! – посміхнувся шофер. – Залізай у кузов під брезент.

– А ви зараз куди?

– На схід, – відповів пасажир. – Хочемо там перевірити.

Машина знову поповзла по пагорбах.

– Добре, що в нього автомат! – сказав пасажир. – Але погано, що погони з гімнастерки зірвано. Перша перевірка – й усіх нас «за законами воєнного часу».

– Так давай і ми погони зірвемо! – запропонував шофер. – Плечі полегшимо, щоб…

– Ні, ми все-таки на завданні…

– Розсмішив! – посміхнувся шофер.

У задню стінку кабіни наполегливо забарабанили. Шофер загальмував і відчинив дверцята.

– Чого тобі?

– Приїхали! – відповів Горич.

– Ти впевнений?

– Мені здалося, що я побачив.

Ті, що сиділи в кабіні, обмінялись єхидними поглядами, потім дружно вийшли.

– Розчохлюй! – скомандував шофер.

Горич зашарудів брезентом, засопів од напруги.

Шофер і пасажир полізли в кузов допомагати. Натренованими за декілька років рухами вони стягнули брезентовий чохол із величезного прожекторного барабана і склали його в куток кузова.

Горич ретельно протер ганчіркою скляну поверхню.

– З Богом! – майже пошепки напучував пасажир.

Шофер нагнувся і клацнув тумблером. Усередині прожектора зародилася вогняна точка й поступово розповзалася по рефлекторній стінці.

– Давай його вертикально! – запропонував Горич.

Шофер погодився. Вони ослабили затискачі, вирівняли барабан так, аби промінь ішов перпендикулярно землі, й знову закріпили.

Прожектор поволі оживав. Спочатку в небо йшов ледве помітний стовпчик розсіяного світла, хвилин через п'ять світло сфокусувалось і зробилось яскравим та монолітним. Стовп усе вище піднімався над землею. Горич, шофер і пасажир напружено, задерши голови, стежили за ним.

– Довго розігрівається, – похитав головою Горич.

– Елемент старий, – кивнув шофер.

– Зате остигає ще повільніше, – зітхнув пасажир. – Із цією штукою миттєво в пітьмі не розчинишся! Краще відійти.

Вони відступили метрів на двадцять від машини.

Промінь повільно піднімався вгору. Раптом він зупинився, немов наткнувшись на деяку непрозору перепону.

– Що я казав! – радісно вигукнув пасажир.

Шофер і Горич мовчали. Шофер втомився напружувати шию. Він опустив голову і помасажував собі потилицю.

– А що з того, якщо навіть твоя правда?! – несподівано запитав він пасажира.

Пасажир перестав усміхатись і якось дико глянув на шофера.

– Як?! Але ж це єдиний вихід! – почав було пояснювати він.