Так міркувала Мод.
Натовп наближався.
— Чого вони так кричать? — спитала Едіт уже з острахом.— А чому вони співають, мамо?
Так, люди справді співали! Що ближче вони підходили, то гучніше лунав їхній хрипкий, безладний спів. Крізь нього прохоплювалися вигуки й крики. То була ціла армія, що сунула плече до плеча через сіре звалище. І Мод побачила, як гурт людей заходився розбивати камінням паровозик вузькоколійки.
— Мамо?!.
«Що це? Мені не слід було виходити з дому»,— подумала Мод і злякано зупинилася. Та вертатися було пізно...
Її помітили. Мод бачила, як ті, що йшли попереду, показали решті на неї, а тоді раптом звернули з дороги й рушили в її бік. Потім вона з жахом угледіла, як вони кинулися бігти до неї. Та, роздивившись, що то переважно жінки, Мод знов опанувала себе.
«Це ж самі жінки...»
Раптово її сповнило безмежне співчуття до цих нещасних, і Мод пішла їм назустріч. О господи, видно, сталося щось жахливе!
Передній гурт жінок, важко дихаючи, вже підбігав.
— Що скоїлось? — гукнула Мод, і її занепокоєння було щире.
Та, побачивши вирази жіночих облич, Мод зблідла. Усі жінки здавалися безтямними, божевільними, вони були напіводягнені, промоклі до нитки, сотні очей спалахували лиховісним вогнем.
Її не слухали. Їй не відповідали. З перекошених ротів вихоплювалося різке, переможне ревіння.
— Усі загинули! — кричали їй голоси на різні лади й різними мовами.
І раптом один жіночий голос вигукнув:
— Та це ж Макова жінка! Вбийте її!
І Мод побачила — й не повірила своїм очам,— як жінка в порваній нічній сорочці, з перекривленим від люті обличчям схопила з землі камінця. Камінець прохурчав у повітрі й зачепив руку Мод.
Вона інстинктивно притягла до себе маленьку зблідлу Едіт і випросталась.
— Що вам зробив Мак? — крикнула Мод; її сповнені жаху очі блукали по натовпу.
Ніхто її не слухав.
Знавіснілі жінки, вся розлючена, дика орда впізнала її. Пролунав одностайний рев. Зненацька з усіх боків полетіло каміння, і Мод здригнулася, затремтіла всім тілом. Тепер вона бачила, що це серйозно! Мод обернулась, але кругом стояли вони — за десять кроків від неї. Вона була оточена. І в очах усіх, до кого вона звертала по допомогу свій розгублений, сповнений жаху погляд, палав той самий вогонь ненависті й безумства. Мод заходилася молитись, холодний піт виступив у неї на чолі.
— Господи... господи... врятуй мою дитину!
Та невгамовно, ніби пронизливий сигнал, репетував жіночий голос:
— Убийте її! Нехай Мак поплатиться!
Раптом чималий камінець влучив Едіт у груди з такою силою, що дівчинка похитнулася.
Едіт не скрикнула. Тільки її маленька ручка здригнулася в долоні Мод, і дитина звела на матір зляканий, розгублений погляд.
— О боже, що ви робите?! — вигукнула Мод. Вона присіла і обхопила руками дочку. Сльози страху й відчаю бризнули з її очей.
— Нехай Мак поплатиться!
— Нехай Мак знає, як нам!
Ох... Які люті постаті, які жорстокі очі! А руки все хапають і жбурляють каміння...
Якби Мод була легкодуха, якби вона впала навколішки й розпростерла руки, то, може, в останню мить ще розбудила б у цього розлюченого натовпу людські почуття. Але Мод, маленька сентиментальна Мод, зненацька відчула в собі мужність! Вона бачила, що Едіт смертельно зблідла і з рота в неї потекла кров. Каміння летіло градом, але пощади Мод не благала.
Вона раптом нестямно випросталася, притисла до грудей дитину і, зблиснувши очима, закричала у всі ці сповнені ненависті обличчя.
— Звірі! Сволота, брудні покидьки! Якби я мала при собі револьвер, я перестріляла б усіх, як собак! О звірі! Боягузливі, підлі звірі!
Цієї миті щосили кинутий камінець влучив Мод у скроню, і вона, змахнувши руками, навіть не зойкнувши, впала через Едіт на землю. Мод була невеличка й легенька, але гупнула так, наче впав стовп. З-під тіла бризнула вода.
Знялося радісне, дике ревище. Крики, регіт, безладні вигуки:
— Нехай Мак поплатиться! Атож, нехай поплатиться, нехай на власній шкурі відчує... Загнав їх у пастку... Тисячі!..
Але ніхто не кинув більше жодного камінця! Ошалілий натовп несподівано рушив далі.
— Не чіпайте їх, нехай лежать. Самі встануть!
Тільки осатаніла італійка нахилилася зі своїми оголеними, обвислими грудьми над двома розпростертими на землі тілами і сплюнула на них. А тепер — до інженерських будинків! Далі, вперед! Нехай вони всі знають!..
Однак після нападу на Мод гнів натовпу охолов. Тепер усі невиразно відчували: тут сталося щось таке, чого не повинно було статися. Натовп почав розпадатися на гурти, які розходились по звалищу. Сотні людей непомітно відстали й поплелися, спотикаючись, через колію. Коли розлютована передня група під орудою італійки дісталася до віл інженерів, вона так поменшала, що її міг стримати один поліцейський.
Помалу розпалась і ця група.
І тоді знову прорвався біль, горе, відчай. Повсюди кудись бігли жінки, витираючи фартухами сльози. Вони бігли під дощем, під вітром, бігли спотикаючись, не розбираючи дороги.
Охоплений тупим стадним безумством, оскаженілий, жорстокий і злорадий натовп покинув Мод та Едіт. Вони довго лежали під дощем посеред звалища, і нікому не було до них діла.
Потім до них підійшла невеличка дванадцятирічна дівчинка в опущених червоних панчохах. Вона бачила, як «Mac's wife»[68] закидали камінням. Дівчинка знала Мод, бо лежала торік у її лікарні.
Дівчинку привело сюди звичайне людське почуття. І ось Бона стояла в опущених панчохах і не важилась підступити ближче. А трохи далі зупинилося кілька жінок та чоловіків, вони теж не знали — підходити чи ні. Нарешті дівчинка, бліда від страху, ступила кілька кроків і почула тихий стогін. Вона злякано відсахнулася й раптом щодуху побігла геть.
Лікарня стояла під мрякою, ніби вимерла, і дівчинка не насмілювалася подзвонити. Аж коли хтось вийшов надвір — то була прибиральниця,— дівчинка підійшла до хвіртки й сказала, показуючи в бік станції:
— Вони лежать отам!
— Хто лежить отам?
— Mac's wife and his little girl! [69]
А в цей час у штольнях усе бігли й бігли люди...
6
Приїхавши до Нью-Йорка, Аллан одержав телеграму від Гаррімана, в якій стояло, що на Мод та Едіт напав простолюд. І більше нічого. У Гаррімана не вистачило ні мужності, ні жорстокості повідомити Алланові всю страшну правду: що його дружини вже немає живої, а дочка помирає.
Коли засірів вечір того жахливого дня, з Нью-Йорка приїхав машиною Аллан. Він сам сидів за кермом — як завжди, коли треба було не їхати, а мчати.
Його автомобіль на шаленій швидкості підкотив до станції крізь безмежний натовп жінок, тунельників, журналістів та цікавих, що стояли під парасольками на дощі. Всі знали цей важкий, сірий від куряви автомобіль і його хрипкий гудок.
Збуджений натовп умить оточив машину.
— Мак приїхав! — кричали люди.— Це він! Мак! Мак! Та коли він підвівсь, усі враз замовкли. Ореол, що сяяв навколо його ім'я, ореол генія, сили, успіху не примерк навіть тепер і викликав у людей нерішучість і шанобу. Так, ніколи ще вони не відчували до Аллана такої шаноби, як у цю годину, коли його спостиг грізний удар долі. А вони ж присягалися там, під землею, втікаючи крізь дим від смерті, що вб'ють його, хоч би де він їм попався!
— Розступіться! — голосно крикнув Аллан.— Нам дуже шкода, але сталося нещастя! Та ми врятуємо всіх, кого можна врятувати!
Однак звідусіль загули голоси. То були ті самі вигуки, що лунали вже з самого ранку:
— Це ти винен!.. Загинули тисячі!.. Це ти загнав їх у пастку!..
Аллан, стоячи однією ногою на приступці автомобіля, тримався спокійно. Обуреним, крижаним поглядом він дивився на збуджений натовп, і його широке обличчя дедалі похмурніло. Та раптом — Аллан уже розтулив губи, щоб відповісти на голоси — він здригнувся. Один викрик різонув йому слух — глузливий, злісний жіночий вереск, що пройняв усе його тіло. Решти голосів Аллан уже не чув. Тільки один викрик, той самий викрик невблаганно й моторошно раз у раз лунав йому у вухах:
