Лiтнiм вечором пiзненько
Сам поет сидiв в хатинi,
Так од ранку цiлу днину
Вiн просидiв в самотинi.
Тож сидiв поет в вiконцi,
Слухав спiвiв, що лунали
Скрiзь по полю i до нього
У хатину долiтали.
Спiви стихли, потiм хутко
Налетiла лiтня нiчка;
Дерева шумiли з вiтром,
Гомонiла бистра рiчка.
I поет в своїй хатинi
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Вiн таємну думав думу.
Тiльки чує - хтось пiд'їхав
На конi до його хати
I спинився, потiм зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Пiд вiконце
Хтось помалу пiдступає.
Тут поет не втерпiв: "Хто там? -
Невiдомого питає.
Якщо злодiй, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!"
"Нi, се я, - озвався голос, -
Маю справу, пильну дуже…"
"Хто ж се я"?" - поет питає.
"Я, Бертольдо, лицар з гаю".
Тут поет пiзнав той голос:
"А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хатi,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже".
I добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
"Добрий вечiр!" - "Добрий вечiр"
Став тут лицар i - нi слова.
Щось нiяк не починалась
Тая пильная розмова.
"Де ж твоя, мiй гостю, справа?" -
Далi вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
"Я, мiй друже, закохався…"
Тут поет йому говорить:
"Що ж на се тобi пораджу?
А проте доказуй далi,
Може, чим тебе розважу".
"Закохався я i гину, -
Каже лицар, - вдень i вночi
Бачу я перед собою
Яснi оченьки дiвочi".
"Що ж? - поет на те говорить. -
То за ручку та й до шлюбу!"
"Ох! - зiтхає лицар. - Вiзьме
Iнший хтось дiвчину любу!
Пiд балкон моєї донни
Кожен вечiр я приходжу,
I в журбi тяжкiй, в зiтханнях
Цiлу нiчку я проводжу.
На мою журбу й зiтхання
Я вiдповiдi не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, - не знаю!
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?.."
Тут поет на те: "Запевне,
Треба пташечцi принади!"
"Голос маю, - каже лицар, -
Та не тямлю вiршування…"
"Певна рiч, - поет говорить, -
То не легке полювання,
А то б досi вже на лаври
Хто б схотiв, то й був багатий,
Нi, - химерний, норовистий
Кiнь поезiї крилатий!"
"Правду кажеш, - мовив лицар, -
Але ж я тебе благаю,
Щоб помiг менi в сiй справi.
Пам'ятаю, як у гаю
Ти своїм вiршем чудовим
Чарував усю громаду, -
Тiльки ти один тепера
Можеш дать менi пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобi я в надгороду".
"Ну, на се, - поет вiдмовив, -
Не надiюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та менi для сього треба
Ймення й вроду панни знати".
"їй наймення Iзiдора,
А вродлива!.. не сказати!.."
Бiльш поет вже не питався,
Сiв, задумавсь на хвилину,
Записав щось на паперi,
Зняв з кiлочка мандоліну,
Показав слова Бертольду,
Мандолину дав у руки
Та написанiї вiршi
I промовив для науки:
"Ти, спiваючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далi можеш сам добрати".
"От спасибi!" - крикнув лицар.
Ще ж поет не вiдозвався,
А вже лицар був надворi.
На коня! i геть погнався.
I погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
I спинився пiд вiконцем
У своєї Iзiдори.
Хутко в неї пiд вiконцем
Мандолiна залунала,
Iз потоку гукiв чулих
Серенада виринала:
"Гордо, пишно, променисто
Золотiї свiтять зорi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi!
Найчистiшi дiаманти
Сяють, яснi та прозорi,
Та не може дорiвнятись
Нi один з них Iзiдорi!
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синiм морi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi".
Отже, ледве серенада
Залунала у просторi,
Вийшла з хати Iзiдора
Подивитися на зорi.
А як стихли пiд балконом
Любi гуки мандолiни,
До Бертольда полетiла
Квiтка з рожi вiд дiвчини.
В ту ж хвилину Iзiдора
Зникла хутко, наче мрiя,
Та зосталася в Бертольда
Квiтка з рожi i - надiя!
