На без­люд­но­му бе­ре­зi мо­ря

Одинока ха­ти­на стоїть,

В тiй ха­ти­нi ри­бальськiй убо­гiй

Збройний ли­цар са­мот­нiй си­дить.

То Ро­берт. Вiн в вiк­но пог­ля­дає,

Чи не мрi­ють отi ко­раб­лi,

Що ве­зуть хрес­то­нос­цiв од­важ­них

На вiй­ну до свя­тої зем­лi.

Нi, не вид­ко нi­чо­го на мо­рi,

Не бi­лi­ють вiт­ри­ла яс­нi.

Грає вiльне ши­ро­кеє мо­ре,

Гомонять йо­го хви­лi гуч­нi.

Та Ро­бер­то­вi сум­но ди­ви­тись

На те мо­ре ве­се­ле, буй­не,

Як зга­дає вiн рiд­ну країну,

Затремтить йо­го сер­це сум­не.

I Ро­берт, од вiк­на одс­ту­пив­ши,

Лiг на ла­ву i пог­ляд пiд­вiв

На пот­рiс­ка­ну сте­лю; на сте­лi

Павутиння па­вук со­бi плiв.

I знi­чев'я Ро­берт за­ди­вив­ся

На ро­бо­ту то­го па­ву­ка;

Лицар ба­чив, як пря­лась по­ма­лу

Тая нит­ка тен­дiт­на, тон­ка,

Як па­вук по тiй нит­цi спус­кав­ся,

Розколихувавсь по­тiм на нiй,

Щоб її до стi­ни при­че­пи­ти,

Далi не­вiд роз­ки­ну­ти свiй.

Що гой­днеться, то нит­ка й пор­веться.

I до­до­лу па­вук упа­де,

Але за­раз же зла­зить уго­ру

I но­ву со­бi нит­ку пря­де.

Так шiсть раз той па­вук об­ри­вав­ся,

I шiсть раз вiн на сте­лю злi­зав,

Але всьоме та­ки удер­жав­ся

Й до стi­ни свою нит­ку прип'яв.

Тут Ро­берт рап­том ско­чив на но­ги,

Ухопив свою зброю до рук

I гук­нув: "Та нев­же та­ки ли­цар

Менше має сна­ги, нiж па­вук!?"

Ой то ж не со­кiл-ви­но­зiр

Злетiв з го­ри в до­ли­ну, -

То при­ле­тiв юнак Ро­берт

У рiд­ную країну.

Вiн на ко­не­вi во­ро­нiм

По краю про­бi­гає,

В ос­тан­нiй раз шот­ландський люд

До бою вiн скли­кає:

"До зброї всi! чи ще жи­ве

Мiцна од­ва­га ва­ша?

За во­лю зги­нуть ми кля­лись,

А де ж при­ся­га на­ша?

Хто во­лi ще не вiд­цу­равсь,

Нехай iде до бою!

Хто пам'ята про сла­ву й честь, -

До зброї! хто за мною?"

Не згас, не згас шот­ландський дух,

Шотландiя повс­та­не!

У сьомий раз, як в пер­ший раз,

Зiбралися се­ля­не.

Король Ед­вард не спо­дi­вавсь

Шотландського повс­тан­ня,

Його ли­царст­во ро­зiй­шлось

Уже на спо­чи­ван­ня.

Зосталась тiльки по­ки що

Мала час­ти­на вiй­ська,

Безпечна й смi­ли­ва бу­ла

Залога та анг­лiй­ська.

Все роз­мов­ля­ють во­яки,

Якi з вiй­ни дос­тат­ки,

Якi в Шот­лан­дiї ко­роль

Збиратиме по­дат­ки.

Серед анг­лiй­ських во­якiв

Сидять па­ни шот­ландськi:

Тепер ко­роль їм знов вер­нув

Права й маєтки панськi.

Тож завт­ра кож­ний з них пi­де

До рiд­ної осе­лi, -

Чого ж си­дять во­ни та­кi

Смутнi та не­ве­се­лi?

Того, що ду­шу їм гри­зе

I со­ром, i до­са­да, -

Здається їм, що все кру­гом

Гукає: "Зра­да, зра­да!.."

Англiйськi ж ли­ца­рi со­бi

Пiсень гуч­них спi­ва­ють,

I так бадьоро на спи­сах

Їх ко­ро­гов­ки ма­ють.

Селяни ти­хо пi­дiй­шли

До вiй­ська за го­рою,

З'явились, на­че з-пiд зем­лi,

I вда­ри­ли до бою.

Все за­шу­мi­ло, за­гу­ло,

Мов бу­ря-хур­то­ви­на,

Роберт лi­та на во­ро­нiм,

Неначе гро­мо­ви­на.

Ох, лю­тий бiй, ос­тан­нiй бiй, -

Щаслив, хто пе­ре­мо­же!..

Англiйцi в роз­па­чi, кри­чать:

"Рятуй нас, ми­лий бо­же!"

До них з гра­ни­цi пос­пi­ша

Вiд ко­ро­ля пiд­мо­га,

Її стрi­ча шот­ландський крик:

"Нi, на­ша пе­ре­мо­га!"

Пiдмога сильна на­дiй­шла,

Але шко­да - вже пiз­но!

Женуть шот­ланд­цi во­ро­гiв,

Гукають вслiд їм грiз­но:

"Не до­ве­деться бiльше вам

Ламать чу­жої во­лi!

Коли жит­тя вам до­ро­ге, -

Кладiте зброю до­лi!"

Шотландське вiй­сько зай­ня­ло

Англiйцiв пiд го­рою,

Нема ря­тун­ку їм, не­ма, -

Складають до­лi зброю.

Тодi з гро­ма­ди вис­ту­па

Роберт i про­мов­ляє:

"Отак те­пер шот­ландський люд

Англiйцям об'являє:

Наш край вiд­дав­на вiльний був,

Таким по­вiк вiн бу­де;

Ви ба­чи­ли, як прав своїх

Боронять на­шi лю­ди.

Збира хай в Анг­лiї Ед­вард

Податки й де­ся­ти­ни,

А всяк шот­лан­дець - вiльний пан

Своєї батькiв­щи­ни.

Селянам на­шим бай­ду­же

Про лас­ку й над­го­ро­ди,

Вони не пi­дуть з ко­ро­лем

За ли­царст­вом в по­хо­ди.

Тепер я ва­шу зброю всю

У зак­ла­дi ли­шаю,

А вас до­до­му вiд­пу­щу

По братньому зви­чаю.

Iдiть Ед­вар­до­вi ска­жiть,

Як чу­ли по сiй мо­вi.

Коли не зго­диться на мир, -

Ми знов у бiй го­то­вi".

Англiйцi мовч­ки одiй­шли

Без ко­ро­гов, без зброї;

Без ра­до­щiв пiш­ли во­ни

Геть до зем­лi рiд­ної.

I як в до­ли­ну вже зiй­шли,

Оглянулись на го­ру,

Роберта вгле­дi­ли во­ни

Серед сiльсько­го збо­ру.

Укрита лю­дом там бу­ла

Уся го­ра зе­ле­на,

А ви­ще всiх сто­яв Ро­берт,

У нiг йо­го зна­ме­на.

Лежала й зброя вся ота,

Що на вiй­нi заб­ра­ли,

Шотландська зброя й ко­рог­ви

Навколо нього ся­ли.

Роберт не­на­че рiч дер­жав,

Змагався, бо­ро­нив­ся,

Зняв по­тiм яс­ний свiй шо­лом

I лю­до­вi вкло­нив­ся.

Англiйцi чу­ли, як гук­нув

Увесь той гурт се­лянський:

"Хвала i честь! не­хай жи­ве

Роберт, ко­роль шот­ландський!"