13.01.1894 «ТО БУЛА ТИХА НІЧ ЧАРІВНИЦЯ…» То була тиха ніч чарівниця, Покривалом спокійним, широким Простелилась вона над селом, Прокидалась край неба зірниця, Мов над озером тихим, глибоким Лебідь сплескував білим крилом. І за кожним тим сплеском яскравим Серце кидалось, розпачем билось, Замирало в тяжкій боротьбі. Я змаганням втомилась кривавим, І мені заспівати хотілось Лебединую пісню собі. ДАВНЯ ВЕСНА Була весна весела, щедра, мила, Промінням грала, сипала квітки, Вона летіла хутко, мов стокрила, За нею вслід співучії пташки! Все ожило, усе загомоніло – Зелений шум, веселая луна! Співало все, сміялось і бриніло, А я лежала хвора й самотна. Я думала: «Весна для всіх настала, Дарунки всім несе вона, ясна, Для мене тільки дару не придбала, Мене забула радісна весна». Ні, не забула! У вікно до мене Заглянули від яблуні гілки, Замиготіло листячко зелене, Посипались білесенькі квітки. Прилинув вітер, і в тісній хатині Він про весняну волю заспівав, А з ним прилинули пісні пташині, І любий гай свій відгук з ним прислав. Моя душа ніколи не забуде Того дарунку, що весна дала; Весни такої не було й не буде, Як та була, що за вікном цвіла. 1894 року. «У ЧОРНУЮ ХМАРУ ЗІБРАЛАСЯ ТУГА МОЯ…» У чорную хмару зібралася туга моя, Огнем-блискавицею жаль мій по ній розточився, Ударив перуном у серце, І рясним дощем полились мої сльози. Промчалась та буря-негода палка надо мною, Але не зломила мене, до землі не прибила, Я гордо чоло підвела, І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше, І в серці моїм переможнії співи лунають. Весняная сила в душі моїй грає, Її не зломили зимові морози міцні, Її до землі не прибили тумани важкі, Її не розбила і ся перелітная буря весняна. Я вийду сама проти бурі І стану, – поміряєм силу! НЕВІЛЬНИЧІ ПІСНІ МАТИ-НЕВІЛЬНИЦЯ Був ясний день, веселий, провесняний, До нас у хату крізь вікно одкрите Вривався гомін голосних потоків, Що бігли вниз по вулиці нагірній, Вітрець влітав і, мов пуста дитина, Скидав додолу від стола папери, За ним влітала ціла зграя гуків, Все та давно знайома пісня міста, Але і в ній нові лунали ноти, Весняні… Та вони лунали не для нас, Бо не було весни у нашім серці. Ота весна, що за вікном сміялась, Нам принесла новини невеселі, Тюремні вісті: той сидить в неволі, Недавно взятий, той в тюрмі збожеволів, А той недавно вийшов, але хворий Душею й тілом, він же був забраний Якраз в розцвіті мрій, надій і праці. Над нами теж, мов туча громовая, Нависли влади темної погрози. Така була для нас в той рік весна. Удвох сиділи ми і розмовляли, Я сумно слухала товаришки розповідь І безуважно торочки сплітала На обрусі (товаришці той обрус В тюрмі покійна мати вишивала); Розповідь та була уривчаста і тиха, Бо голос був приглушений від туги, І хутко він урвався, мов струна; У хаті стало тихо, тільки чутно, Як гралася товаришки дитина І ляскала маленьким батіжком, На стільчику рушаючи в дорогу. Я, дивлячись на неї, проказала: «Ба, що робити? Не журіться, друже! Хоч, може, ми і не побачим волі, Але дитинка ся побачить, певне!.. Що скажеш ти на се, малий філософ?» Дитинка ясно глянула на мене Розумними, цікавими очима, А мати шпарко мовила до мене: «Мовчіть, нехай воно сього не чує! Ви знаєте, дитиною я часто Від матері покійної се чула: Як виростеш, то будеш вільна, доню. Вона казала се так весело і твердо, Що я повірила в свою щасливу долю. І вірила, аж поки не зросла… Тепер моїй дитині се говорять… Іди, іди, моє маленьке, грайся!» Дитина знов до забавок вернулась, Товаришка взяла шиття, я книжку, Розмова наша більше не велася… 1895
«І ВСЕ-ТАКИ ДО ТЕБЕ ДУМКА ЛИНЕ…» І все-таки до тебе думка лине, Мій занапащений, нещасний краю! Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине. Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля. О, сліз таких вже вилито чимало, – Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись, – Що сльози там, де навіть крові мало! |
