Сьогодні, в дні свята, християни вітають один одного словами: “Христос рождається! Славімо Його!” Але чи розуміємо ми істинний зміст цього привітання? Чи не перетворилось воно у просту констатацію історичного факту, що стався 2000 років тому в Палестині? Чи заховуємо в серці своєму духовну суть цього християнського привітання? Христос рождається...
Як часто за святковою метушнею, за миготінням різдвяної ялинки, театром вертепу, співом колядок ми забуваємо про сіль, вивітрюємо саму суть свята. Христос рождається! Таємниця від віків і родів – Христос в нас! От нова радість! От та радість, якої не бувало й не буде, допоки не народиться в нас Христос, поки не народиться в нас віра, що чинна любов’ю, не народиться в серці нашому оте Дитя мужеської статі, Помазаник Божий, що від Отця народжується в тілі Церкви через Духа Святого. Як каже про це св. апостол Павло: “Тепер я радію в стражданнях своїх за вас, і доповнюю нестачу скорботи Христової в тілі своїм за тіло Його, що воно – Церква, якій я став служителем за Божим зарядженням, що для вас мені дане, щоб виконати Слово Боже, – Таємницю, заховану від віків і поколінь, а тепер виявлену Його святим, що їм Бог захотів показати,.. а вона – Христос у вас, надія слави!” (Колос. 1.24 – 27).
Відомий усім уривок з Святого Письма, який читається під час Богородичних свят, закінчується словами: “І сталось, як Він [Христос] це говорив, одна жінка з народу свій голос піднесла й сказала до Нього: “Блаженне лоно, що Тебе носило, і груди, що годували Тебе!” А Він відказав: “Отож, блаженні ті, хто слухає Божого Слова і його береже!” (Лк. 11.27 – 28)...
От він, істинний зміст слів: Христос рождається – славімо Його! Христос народжується в нас. Слово Боже стає плоттю, тілом, втілюється в Церкві Божій, і дає нам надію слави. Віра – надія – любов. Віра дає надію і приводить до любові. Приводить до того стану, коли в серці людському починає панувати любов, коли в зібранні праведників, громаді тих, що шукають Правду, а відтак і знаходять її в Ісусі Христі (бо хто шукає – той і знаходить, хто стукає – тому відкривають), – починає царювати Господь. А Господь, як казав святий апостол Іван Богослов, – то Любов. “Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!.. Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!” (1Ів. 4. 8, 16).
Отже, “Дитя чоловічої статі”, віра, що зароджується в нас, дає нам надію слави, яка не посоромить. Дає нам надію, що веде нас до Царства Любові – Царства Божого.
Христос рождається! Славімо Його!
ЗНАК ЗАПОВІТУ
Свято Обрізання Господнього відзначається церквою 14 січня (1-го за ст. ст.). Воно належить до великих свят православ'я і співпадає з днем пам'яті святого Василя Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської (379 р. по Р.Х.). В цей день у храмах читається 6-те зачало Євангелія від Луки, в якому зокрема сказано:
“Коли ж виповнилось вісім день, щоб обрізати Його [новонароджену Дитину], то Ісусом назвали Його, як був ангел назвав, перше ніж Він в утробі зачався…” (Лк. 2.21).
Обряд обрізання був започаткований в Старозавітній Церкві Божій іще з часів Авраама, і полягав він в обрізанні крайньої плоті усіх немовлят чоловічої статі на восьмий день після народження їх. Встановлено цей обряд було як видимий знак між Богом і Авраамом десь біля 1850 року до Різдва Христового, а через шістсот літ, близько 1250 року, повеління це було повторене Мойсею. У П'ятикнижжі Мойсеєвому читаємо: “І сказав Авраамові Бог: “А ти заповіта Мого стерегтимеш, ти й потомство твоє по тобі в їхніх поколіннях. То Мій заповіт, що його ви виконувати будете, поміж Мною й поміж вами, і поміж потомством твоїм по тобі: нехай кожен чоловічої статі буде обрізаний у вас. І будете ви обрізані на тілі крайньої плоті вашої, і стане це знаком заповіту поміж Мою і поміж вами. А кожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний…” (Бут. 17. 9 – 12); “І Господь промовляв до Мойсея, говорячи: “Промовляй до Ізраїлевих синів, говорячи: Коли жінка зачне, і породить дитя чоловічої статі... [то] восьмого дня буде обрізане тіло крайньої плоті його…” (Левіт 12. 1–3).
Буквальне обрізання, окрім функції видимого знаку Заповіту, несло в собі й більш глибокий, духовно-символічний зміст. Воно було знаком духовного обрізання народу Божого, символом чинності віри, здійснення віри, принесення плодів віри. Як сказав апостол Яків, брат Господній, – “Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра?.. Бо як тіло без духа мертве, так і віра без діл – мертва!” (див. Як. 2. 14 – 26). Символічно обрізання – це очищення людського єства від усього “крайнього плотського” – усього, що заважає. Причому, тут маються на увазі саме власні, людські зусилля.…
Коли перші люди віри, зображені у Біблії під образами Адама і Єви, були вигнані з Раю духовного, – то на вході в Едем Господь поставив ангела, херувима з мечем полум'яним, “який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя” (див. Бут. 3.24). Цей меч – то є символ обрізання. Щоб повернутись в Едем, повернутись до плодів Благодаті животворчого Древа Волі Божої, – необхідно пройти через обрізання.
“Царство Небесне здобувається силою, і ті хто вживає зусилля, хапають його”, – говорить Господь. Обрізання – символ зусиль підзаконних, символ плодів віри, що здійснюється страхом: “Страх Господній – початок премудрості” (Прип. 1.7). Це стан людини, яка іще недосконала, іще дитина у вірі, іще хоче грішити, але уже “у восьмому дні” – на початку нового етапу свого життя, на початку нового “тижня”, нової седмиці… “Шість день працюй, – говорить Господь, – і роби всю працю свою, а день сьомий – спокій для Господа, Бога твого” (Вихід 20. 9 – 10).
В Новозавітну, не підзаконну але підблагодатну добу обрізання замінене хрещенням. Хрещення, за словом апостольським, – то і є християнське “нерукотворне обрізання” (див. Колос. 2. 11 – 12). Хрещення як “баптисма”, грецькою мовою “повне занурення” у віру, що чинна не страхом, але любов'ю. Духовне занурення, яке веде до здобуття Благодаті Всесвятого Духа, до отримання дарів і принесення плодів віри; до досягнення миру і радості у Дусі Святім. Проте “поки спадкоємець [іще] дитина (тут спадкоємець – християнин, нащадок обітниць Божих по благодаті Христовій; дитина – недосконалий у вірі, той, хто ще тільки на початку шляху. – Авт.), – він нічим від раба не різниться, хоч він і пан над усім (від раба – тобто від підзаконного, від того, чия віра іще чинна страхом, хто іще хоче грішити, хоче порушувати Заповіді Божі, але обрізується, старається їх виконувати через страх покарання, як раб. – Авт.)”. (Гал. 4.1)
Шлях Христа – це шлях Церкви. І нам, християнам, належить пройти його уповні. Від народження в серцях наших “Дитинки мужеської статі” – віри, що чинна любов'ю; від обрізання дитячого – прикладання “рабських”, підзаконних зусиль: “у вірі – добродійства, а в добродійстві – пізнання, а в пізнанні – стримання, а в стриманні – терпеливості” (див. 2Петра 1.59), – до “Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти, щоб більш не були ми малолітками, що хитаються” (див. Ефес. 4.13 – 14), але дали зрілий плід досконалої віри, показавши “в терпеливості – благочестя, а в благочесті – братерство, а в братерстві – любов”. Дай, Боже, піднятися нам до вершини цього “обрізання нерукотворного”, до повного очищення в купелі Благодаті! І дай, Боже, зберегти в собі оцей Божественний знак Заповіту. “Бо коли це в вас є та примножується, то воно зробить вас нелінивими, ані безплідними для пізнання Господа нашого Ісуса Христа. А хто цього не має, той сліпий, короткозорий, він забув про очищення з своїх давніх гріхів”.
Тропар свята: “На Престолі вогневиднім, на Небі сидиш Ти з Отцем Безпочатковим і Божественним Твоїм Духом. Благоволив єси народитися на землі від Отроковиці, Безневісної Твоєї Матері, Ісусе, тому ж і обрізаний був Ти, як людина восьмиденна. Слава всеблагому Твоєму зволенню, слава провидінню Твоєму, слава смиренню Твоєму, Єдиний Людинолюбче”.
