Моральне вчення фарисеїв відрізнялося вузьким формалізмом та дріб’язковістю. Вони вважали необхідним не тільки (а точніше, не стільки) буквальне дотримання усіх правил та постанов закону Мойсея, але також і переказів (“отцівських передань” – див. Послання апостола Павла до галатів, 1.14), які тлумачили Закон. Ці передання декотрі з них ставили навіть обов’язковішими, аніж сам Закон.
Релігійність фарисеїв обмежувалась самою лише обрядовістю. Якщо зовнішні приписи виконані – то людина нічого більше й не винна Богові. Отже, ревність їх мала чисто зовнішній характер. Правда, зі сторони складалося враження, ніби вони живуть і діють виключно во славу Божу. Однак, насправді, шукали вони слави й честі тільки для самих себе. Про лицемірство фарисеїв говорить нам Сам Господь наш Ісус Христос зі сторінок Святого Письма: “Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, – бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, увійти не пускаєте!” (Від Матвія, 23.13); “Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли те станеться, то робите його сином геєнни, вдвоє гіршим від вас!” (Там же, 23 розділ, 15 вірш); “Проводирі ви сліпі, що відціджуєте комара, а верблюда ковтаєте! Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистості! Так і ви, – назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!” (Там же, 23.24–28); “Усяка рослина, яку насадив не Отець Мій Небесний, буде вирвана з коренем. Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого, – обоє до ями впадуть” (Там же, 15.14); “Так ви ради передання вашого знівечили Боже Слово. Лицеміри! Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: «Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук – людських заповідей...” (Там же, 15.6–9).
А кого зображає у притчі про митаря й фарисея митар? Митарі – це збирачі податків на користь Римської імперії. Працюючи на завойовників, митники наживалися за рахунок одноплемінників. Тому юдеї вважали їх зрадниками й невиправними грішниками. Мовою символів митар – це людина, яка віддає тільки “кесарю – кесареве”, забуваючи про “Богові – Боже”. Проте, як бачимо, митар, що розкаявся у своєму безбожництві, – “повернувся до дому свого більш виправданий”, аніж фарисей.
Сказав Господь: “Не кожен, хто каже до Мене: «Господи, Господи!» увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на Небі. Багато хто скажуть Мені того дня: «Господи, Господи, хіба ми не ім’ям Твоїм пророкували, хіба не ім’ям Твоїм демонів ми виганяли, або не ім’ям Твоїм чуда великі творили?» І їм оголошу Я тоді: «Я ніколи не знав вас... Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!.. Отак будуть останні першими, а перші – останніми” (Від Матвія, 7.21–23; 20.16).
Не стати б останніми!
Починаючи з неділі про митаря й фарисея і до п’ятої неділі великого посту на всенічній богослужбі співають гімн “Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче”. Гасяться усі вогні, храм занурюється в напівтемряву. Зоріють лише свічки та лампади. Вірні, стоячи на колінах, заглибившись в себе, з сльозами покаяння возносять молитви до Сущого, і в ці хвилини ніби сама вічність огортає своїм крилом усіх присутніх...
2). Напередодні. Шлях блудного сина.
Друга неділя передпостового періоду присвячена притчі про блудного сина. У храмах прочитується уривок з Євангелії від Луки, який знову і знову примушує нас замислитись над своїм життям: чи не є, бува, і ми отими “блудними синами”, які зреклися благодаті Отця нашого небесного, і замість того, аби щоденно насичуватись насущним хлібом слова Божого, шукати царства Його, – харчуємось нечистим духовним харчем, “свинячими недоїдками”? Чи не час нам зупинитись на шляхах своїх, і разом з отим блудним сином вигукнути: “Встану, піду до Отця свого...”?
“У чоловіка одного було два сини. І молодший з них сказав батькові: «Дай мені, батьку, належну частину маєтку!» І той поділив поміж ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він усе прожив, настав голод великий у тім краї, – і він став бідувати. І пішов він тоді, і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому. Тоді він спам’ятався й сказав: «Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану і піду я до батька свого, та й скажу йому: «Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе... Недостойний я вже зватись сином твоїм, прийми ж мене як одного з своїх наймитів»... І, вставши, пішов він до батька свого.
А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, – і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: «Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм»... А батько рабам своїм каже: «Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, – будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий – і ожив, був пропав – і знайшовся!» І почали веселитись вони.
А син старший його був на полі. І коли він ішов й наближався додому, почув музику та танці. І покликав одного зо слуг, та й спитав: «Що це таке?» А той каже йому: «То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, – бо ж здоровим його він прийняв». І розгнівався той, і ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його. А той відповів і до батька сказав: «Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, – ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я... Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток з блудницями, – ти для нього звелів заколоти теля відгодоване»... І сказав він йому: «Ти завжди зо мною, дитино, і все моє – то твоє! Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий – і ожив, був пропав – і знайшовся!” ( Від Л уки, 15 розділ, 11 - 32 вірші ).
О, скільки таких братів наших – духовних мерців – блукають у далеких від Господа краях! Скільки пропалих для Царства Небесного блудних синів, розтринькавши маєток свій, ту Божественну благодать, яку отримали в таїнстві хрещення, змарнувавши своє духовне й фізичне здоров’я, розтративши найцінніший дар Божий – життя, живучи марнотратно “пасуть свиней” для мешканців чужої нам землі, землі омани багатством світу цього. Землі, скарби якої “міль поїсть та іржа поточить”. Землі, князем якої є світоправитель цієї темряви, сатана, – отой ворог і супротивник волі Божої, “вуж стародавній”, що мешкає у полі наших сердець і щохвилини нашіптує нам, як і за часів Адама: “А чи правду сказав Бог? Ні, не вмрете...”
Притча про блудного сина є однією з найважливіших притч не лише Нового Заповіту, а й усієї Біблії. Шлях блудного сина – це шлях народу віри. Шлях від увірування – через падіння – до воскресіння. Шлях від Авраама і Давида – через Вавілонський полон – до Христа. Цей шлях проходить народ Божий, починаючи з перших людей віри, символічно зображених у Святому Письмі під образами Адама і Єви. Згадаймо історію. Авель – Каїн – Сиф; Сиф – розбещення людей – Ной; Ной – Вавілонське стовпотворіння – Авраам; Авраам, Ісак, Яків – рабство Єгипту – Мойсей; Мойсей – пустеля, бунт синів Кореєвих – Ісус Навин і т.д., аж до приходу Христового. Усе повертається на кола свої. Історія повторюється, духовний вітер віє то гарячою вірою, то знову дихає зимним холодом півночі зневір’я. “Віє вітер на південь, і на північ вертається, крутиться, крутить він та й іде, і на круг свій вертається вітер...” (Екклезіаст, 1 розділ, 6 вірш). Шлях блудного сина... Шлях церкви. Церкви як Старозавітної, так і, на жаль, Новозавітної.
