Тілько-тілько що царевич

Батюшку відправив,

І отець чеснії стопи

За море направив -

Аж з-за терену густого

Німець показався.

Іде - пастух поклонився,

«Звідки?» - запитався.

«Я сем, члечку, вбогий немец,

Фон Австрія з родем,

Жиє собі тілько штукем,

З чужим хлебем-водем.

Як сват сватем, нам Австрія

Хлеба не родзіла,

Тілько з вогнем нас паліла,

З водем нас топіла.

З такем бідем немец нігди

З хлебем не працовал,

Тілько ходзіл із олейкем,

Штуки показовал».

«Що ж то в тебе за олейки?»

«Вшельке, мілий члечку:

І от тего, жеби члечка

Покохал дзівечка,

І од глави, і од очу,

Од боку болення,

От седзення і стоєння,

Піця і єдзення».

«Як такії ж то олейки,

То сховай для себе.

Ще цікавий би я знати,

Що за штуки в тебе?»

«О, я славне умім штуки,-

Хитрий німець каже.-

Тілько заплаць, мілий члечку,

Вшельке ці покаже.

Ото, члечку, і даремне

Маш ламане штуке...»

Перегнувся назад німець,

Падає на руки.

І руками вперся в землю,

Ноги підіймає

І стоїть ногами вгору,

Ніби чорт тримає.

І здихнув пастух-царевич,

Просить німця встати.

«Що ти робиш з себе, німче? -

Став йому казати.-

Не пристало чоловіку

З себе сміх робити.

Чоловіку завше треба

Чоловіком жити.

Я дам тобі, чоловіче,

Всього для початку,

Та возьми, піди додому,

Збудуй собі хатку.

Сій, ори, працюй, трудися,

Як всі добрі люди,

То із тебе поміж люди

І сміху не буде».

Після німця якось господь

Того не доводив,

Щоби ще хто на долину

Жебрати приходив.

І пастух поставив хатку,

Хліб зібрав завчесне

І спокійно жив в долині

До самої весни.

Стала весна наступати,

Піст святий кінчатись,

Ще лиш тиждень - і Великдень,

Треба сповідатись.

Із суботи на неділю

Йде пастух із дому

І приходить, поклонився

Богові святому.

Поклонився і громаді,

Край попа вклякає,

А піп сидить в патрахілі,

Йому промовляє:

«Доки в церкву не положиш

Дудки золотої,

Поти тобі не прокажу

Сповіді святої».

І встав з місця, пішов в олтар

І вечерню править,

А пастуха коло серця,

Мов кліщами, давить.

Вийшов з церкви за дзвіницю,

Ходить і блукає.

Аж приходить попів наймит

Да і розважає:

«Не журися, пане-брате!

До землі бідою!

Мало чого піп не каже!

Ходи-но зо мною.

Ти думаєш, що він справді

Так за церкву дбає?

О, бодай так! Все то, брате,

Собі забирає.

А як мучить на соломі

Бідну худобину!

Ходи хіба, та оглянеш

Свою десятину».

І пішов пастух, оглянув,

Аж жаль йому стало!

У голодної худоби

И стебла не лежало.

«Та де йому,- наймит каже,-

За худобу дбати!..

Він за теє тільки дбає,

З ким би йому спати.

Та ще в хаті із ким-иебудь

То й спати не буде.

Не пристало, каже, в хаті -

Будуть знати люди.

А нагорі іще здавна

Солом'яник має,

От туди він своїх гостей

На нічліг приймає»,

«О, спасибі тобі, брате,-

Пастух обізвався,-

Що ти правду розказати

Не полінувався.

А не знаєш, чи сьогодня

Буде молодиця?»

«Як не буде? Та без Гриця

Й вода не святиться».

«Добре ж, брате. Я тут буду

О пізній вечері.

Не забудь лиш відімкнути

Затильнії двері».

Пішов пастух по сопілку,

Назад повернувся;

Увійшов в затильні двері,

В кутку пригорнувся.

І поглянув кругом себе.

Всюди темно й тихо;

На горі лиш по минутах

Шелепає лихо:

Далі чує тихий голос:

«Годі, серце, спати:

Збирається сильний турок

Москву воювати»,

«Не боїться Москва турка,-

Хтось говорить знова,-

Коли турок хоче битись,

То Москва готова».

А пастух пождав минуту

Та як стане грати!

Давай усе неживеє,

Як живе, скакати.

Скачуть відра із водою,

Кадка з буряками,

Скачуть лавки і полиці,

Мисник із ложками.

Скаче в сінях стара ступа,

Як жива неначе.

І нагорі підійнявся

Солом'яник, скаче.

Верещить піп, репетує,

Кричить молодиця,

Солом'яник скаче-скаче

І згори валиться.

І довго піп джмелів слухав,

Не міг з місця встати.

«Ото було вам, панотче,

Дудки не бажати».

А пастух пішов в обору,

Вигнав десятину

І погнав її на пашу

На свою долину.

Гусака лиш забув взяти

У отця святого;

Його рано серед хати

Спік отець живого.