Прийшли брати у столицю,

Палац відпитали

І приходять до покою,

Край порога стали.

А в покої сам причепа

На високім тропі,

Кучерявий хміль повився

На його короні.

Коло него, ступнем нижче,

Сидять сенатори,

А за ними їднорали,

Пани й асесори.

За панами осавули,

Як свічки, стояли,

А за ними прості люди

Мовчки уклякали.

У царя на відер двоє

Чаша брильянтова,

І на чаші стоїть надпись:

«Тут правда царьова»,

І цар нею вино тягне,

Відром - сенатори,

Піввідерком - їднорали,

Оком - асесори.

Пани пили із півока,

З кварти - осавули,

Прості люди то з бляшанки,

То з бичка тягнули.

Наоколо часовії

Стіни підпирали,

І, як ружжя, довгошиї

Бутельки тримали.

Підступили, поклонились

Діти Канчукові.

«Розсуди нас! - говорили

П'яному царьові, -

Розсуди по правді божій,

А не чоловічій:

Нам осталось після батька

Три чудесних річі.

І першая із тих річів -

Канчукова кримка,

І та кримка не простая -

Кримка-невидимка.

Друга річ - нагай ремінний,

Тільки-но сказати:

«Погуляй на кім, нагаю!»

То й зачне гуляти.

А з казана, щоби їли

Всі на світі люди -

Скілько страви ізварити,

Стілько в нім і буде.

Отаке-то, ясний царю!

Ми й самі не знаєм,

Як ті речі між собою

Поділити маєм.

Чи три річі взяти разом

Судиш ти їдному?

Чи каждому їдну взяти?

І котру якому?»

«Не журіться, царські діти,

Діти Канчукові:

Передайте ви ті річі

Нашому царьові.

Цар розсудить, кому взяти!» -

Слуги враз сказали.

І царевичі причепі

Свої річі здали.

А причепа тії річі

На столі складає

І встає із свого трону.

Стиха промовляє:

«Свідок бог, суджу я правду,

І всі добрі люди:

Хто із вас братів поборе,

Усе того буде».

І в минуті двоє старших

Раптом ізчепились.

Ізчепились і до крові,

Як ті півні, бились.

А молодший лиш на кримку

Скоса поглядає...

Ніби місце дає браттям,

К столу підступає.

Вже і тому, і другому

Боки посиніли,

Вже крівлею тому й тому

Губи закипіли.

А все вони таки б'ються,

Мцром не миряться;

Наостаток враз без сили

Покотом валяться.

Плещуть свідки у долоні,

Ті цар помагає,

А мізинець помаленьку

Руку протягає.

Хвать за кримку! Да на себе!

Давай утікати!

Сенаторам через плечі,

Людям через п'яти!

«Ловіть його, бісурмана!» -

Усі закричали.

А він уже за порогом,

Поминай як звали!

«Ну, пустили того біса,

Хоть тих не пускайте!

Не пускайте бісурманів,

Зараз порубайте!»

І царевичів безсильних

На шматки зрубали,

І собі нагай ремінний

І казан узяли.

А мізинець-невидимець

З страху чи із горя

Десь погнався через степи

До самого моря.

На полудень від заходу

Пишна, як дівчина,

Розвинулась і дрімає

Сонная долина.

У головах терен в'ється,

Шию обвиває

І квітками й ягідками

Голову вбирає.

Від восходу, як покрівля,

Відкотилось море,

Від заходу при долині

Стоять сиві гори.

Стоять гори при долині,

Ніби батько й мати.

І вартують, доки буде

їх дитина спати.

І вартують з-перед віку

І думу гадають,

Та на сонную дитину

Сльози проливають.

І на ноги спаде слізка -

І, як невидимка,

Закриває її чари

Встидливая димка.

І та димка зеленіє,

Вабить і лякає,

Вбитому життя дарує

І сама вбиває.

І на стан сльоза упаде -

Кругом обіллється,

Опереже стан тоненький,

В вузлик завинеться.

Завинеться і дівочі

Чари замикає,

І два кінці, як дві бинди,

В море опускає.

І на груди сльоза впаде,

І до серця ллється,

Доки в серці у гарячім

З вогнем не зійдеться.

І лиш тілько ізійдеться,

Парою злітає

Гу сонної долини

Груди підіймає.

Підіймає повні груди,

Груди пробиває

І гарячою водою

На світ випливає.

Плачуть гори, течуть сльози

Віки, не годину.

Но ті сльози не збуджають

Сонную долину.

Плачуть гори з-перед віку

І не перестануть,

Тілько й легше горам стане,

Як на море глянуть.

Море тихе, море ясне,

Як дитя, дрімає,

А за морем свята церква

І хрест святий сяє.