III Далі став, на нюю глянув, Крісло присуває І сідає коло неї, І їй промовляє: «Ой царівно-королівно, Пишна, злотокрила! В тебе, мабуть, божа сила Свої чари влила. Кілько гляну я на тебе, Кілько подивлюся - Так водою й розіллюся, Воском розтоплюся. Звідки ти, царівно люба? Де ти проживаєш? Де ти царство своє пишне, Пишний палац маєш? Скажи, люба, щиру правду, Чи-сь кого кохала? Чи дала-єсь кому слово, Чи ще не давала? Як не дала-сь, мила, люба, Зжалься надо мною, Подаруй життям і віком, Будь моєй жоною». І обняв її царевич, К серцю пригортає, А вона йому на груди Голову схиляє. І, будь розум в неї в лобі, Того б не бувало, А то хміль, погане зілля, Всеньку розібрало. Хміль на груди каміннії Голову схиляє, Хміль причепу обіймає, Йому промовляє: «Я, царівна-королівна, В степу проживаю, Іще мужа не добрала-м, Тілько добираю. Сватався колись до мене Жвавий невидимець, А тепер за мене б'ється Мій сусід мисливець. Но, царевичу причепо, Ти з них наймиліший, Ти найкращий, найдобріший І найрозумніший. Я хотіла б тобі бути Вічною жоною! Тілько крила!.. Ой, не можу... Стрепени рукою!» І підняв царевич крила І потряс крилами, І посипались, як порох, Коні з козаками. І ті коні воронії Тілько що держаться, А козаки такі п'яні, Що із ніг валяться. IV Незабаром злотокрила О світі забула, Похилилася па крісло І, хмільна, заснула. Для невинної дівчини То крутий часочок, І, будь тут на вітрогона, Вінок не віночок. Та причепа добре знає, Що куди стріляє; І по хаті походжає І думу гадає: «Отаке-то, добрі люди, Все моє кохання: Лиш над бочкою сидіти Зрання до смеркання. А о панстві і о царстві Де вже мені дбати! Значить, сильного сусіда Мені страшно мати. Але от моя сусідка - Та ще й сильна дуже, І для неї моє військо, Хоть би й два, байдуже. Як потрясе лиш, псяюха, Обома крилами, То насипле тих козаків До стилої мами. Біда, батьку! Що робити? Та що і чинити? Що ж чинити? Звісне діло, Тра біду забити. Що забити, то забити, Я і сам то знаю, Лиш сусіда ще їдного Я на думці маю. О, то шельма невидимець Куди моя сила! Його тілько і звоює, Що ся злотокрила. Ото треба одурити; Скажу, що женюся, І таки при панотцеві З нею заручуся. А щоб того дохопити, Вдамся до горівки; Без горівки куди п'ятись До такої дівки! Із мисливцем - і то билась! Відігнала кримця! А я, правду і сказати, Що таке за птиця? Так от! Треба підпоїти, З нею заручитись, А потому туманити, Тілько не женитись. Після того най звоює Невидимця мила; А там звісно, що зробити: Відрубати крила». V Рано, тілько освітив бог,- Усі троє встали, Пішли в аеркву на молитву, Службу відстояли. Повернулись знов до чарки, Випили всі троє, І царевич, і аарівна Сіли враз обоє. І обоє сіли разом, Разом обійнялись, Обійнялись, розмовляли, Щиро пілувались. А піп, сивий, бородатий, Тілько поглядає. «О, то б славна була пара! - До них промовляє.- Хіба буде з вас, парівно, Годі дівувати. Чи ж не лучче вийти замуж, Свого мужа мати?» А царівна зрум'яніла, Не одповідала, Лиш царевича тісніше Ручкою обняла. «Що ж, життя,- царевич каже,- Хіба заручімся! І як буде воля божа, То і оженімся». Но царівна знов мовчала, Не одповідала, Лиш обняла ще тісніше І поцілувала. «Возьміть, отче, дві обручки, Поблагословіте, Освятіть їх, як годиться, Та нас заручіте». І узяв піп дві обручки, І благословляє, І коханків обручає, Обручки міняє. І коханки обручились, Хрест поаілували І присягу перед богом На кохання дали. Після того стали пити, Доки хто іздужав, І царівну хміль веселий Перше всіх подужав. Потім батюшка старенький Спати положився, Лиш причепа не упився, Тілько розпалився. І обняв царівну сонну, Крила відклоняє І обвився, обгорнувся І все забуває. |