Проте я відповіла, що ніколи не дозволила б собі так його обтяжувати, та й листів отих вдома нема, вони лежать у банку. Мені ще треба буде попросити банк, щоб він переслав їх у Менор.
Честер слухав мене, закинувши голову,— з тим іронічним виразом, який часто з'являвся йому на обличчі, коли я чинила опір його бажанням,— ширма, за якою ховалася підготовка до наступу. Він одразу ж заперечив: як же це, у мене дуже багато його листів, і щоб їх усіх переглянути, треба чимало часу, а мені, він знає, незручно буде відлучатися з дому надовго.
Але в цю мить нагодилася підмога від Селлі та Бутема. Селлі сказала, що, навпаки, краще буде дочекатися, доки листи перешлють у Менор, і там потрібні витяги з них вона передрукує на машинці й підшиє їх,— а леді Гулд завжди охоче пошле по мене свою машину; Бутем же заявив, що Честерові з його станом здоров'я не можна нікуди їхати (Бутем нагадав мені тих старих фамільних слуг, які переконані, що знають все про своїх панів і через власну самовпевненість починають говорити й поводитися так, ніби вони самі і є пани). Проте лікарі й справді заборонили Честерові виїздити.
І знову він підкорився без найменшого опору,—хоча й, віддамо йому належне, не втрачаючи гідності. Він відпустив мою руку і сказав усміхнено:
— Бачиш, як вони дбають про старого. Гріх було б нарікати, правда?
І виголосив невеличкий спіч про Бутемову вірність («річ у наші дні рідкісна й тому особливо цінна») та Селліну відданість; незважаючи на деяку манірність самої промови (після війни так уже не говорили), вона мене схвилювала, бо то ж була шпичка на мою адресу,— адже це я порушила вірність і не була йому віддана до кінця.
120
Переливи його голосу хвилювали мене як завше,— але водночас і дратували. І від'їжджаючи, я зробила так, щоб уже не приїздити у Менор. Селлі пообіцяла мені надсилати виписки з листів, а я їх переглядатиму.
Цей план сподобався Селлі, і, прощаючись, вона навіть притиснулась до мене — щось на зразок німої угоди тримати Честера подалі від мене, не випускаючи з Менора. І все вийшло якнайкраще. Я наказала відіслати їй листи і вчасно одержала від неї перелік виписок; від Честера не було нічого — ані докорів, ані запросин.
Своєю твердістю я була задоволена ще й тому, що Джім поставився до мого візиту в Менор дуже нерозумно. Дізнавшись з газет, що Честер уже тиждень сидить там, він сказав (і цілком справедливо: тільки потім я зрозуміла, яка то була дурість — уникати «неприємної розмови»), ніби я навмисне вибрала той день, коли його не було вдома, щоб «гайнути» до Честера. Він не вірив, що я поїхала туди, не знаючи про Честера, і що той цікавився лише моїми листами. Він уже чув деякі плітки, тож і зауважив:
— Та цього старого бахура давно вже слід було запроторити до тюрми — він не пропустить жодної спідниці.
Він знову повторив мені свої колишні звинувачення: я, мовляв, лукава, дворушна й таке інше. Якось уранці, вийшовши з ванної, я раптом зіткнулася в коридорі з Джімом (він мав саме фарбувати свого човна, і я не сподівалася зустріти його в домі). Він схопив мене за плечі й запитав:
— Хто це тобі телефонував?
Я відповіла, що не знаю і взагалі не чула ніякого дзвінка. Може, то пробивалася тітонька, вона часто дзвонить бібліотекареві про книжки.
— Гаразд,—сказав він.— Цього разу я тобі ще повірю, але це вже востаннє. І гляди мені, Ніно, якщо ти ведеш зі мною подвійну гру. Стережися! Ти знаєш, чим це скінчиться. Я тебе вб'ю. Їй-бо, вб'ю.
Мені полегшало тільки після того, як надійшов час готуватися до регати, і голова йому була вже забита чим іншим, а не моєю невдалою поїздкою в Менор.
Лише рік тому Джім став президентом Лонгуотерського клубу. Йому страшенно хотілося одержати перший приз, і ще за кілька місяців до змагань він мені скаржився, що в нього нема грошей на нову яхту. Я відразу ж зметикувала: Джім чекатиме, доки я куплю йому нового човна; авжеж, я підбадьорила його, рішуче підтримавши це бажання, бо вважала, що після всіх своїх знегод він заслужив на цю радість, не таку вже й велику. Отож я купила йому човна на виплат, і хоча Джім обізвав мене марнотратницею, я побачила, що це йому дуже приємно.
І справді, він з надзвичайною легкістю переміг у перших двох запливах, узявши собі досвідченого напарника. Але вранці того дня, як мав відбутися напівфінал змагання, Джім приголомшив мене своїм рішенням (він ще й досі не міг пробачити мені поїздки до Менора) взяти напарником не його, а — мене.
— Принаймні не сушитиму голови над тим, що затіває моя дружина.
Я відповіла, що для мене честь бути в його команді, коли він і справді вважає мене досить вправною.
Насправді ж, допомагати Джімові під час регати було для мене катуванням. Я боялася свого капітана більше, ніж зубного лікаря. Він був тоді страшенно збуджений і напружений, як струна; найменший промах чи зволікання з боку його «підручного» викликали в нього такий вибух зневаги до цих безруких мамул і роззяв, він так розпалявся, що мало не бризкав іскрами.
І все-таки, хоч допомагати йому в морі було мені дуже обтяжливо, я мала велику насолоду спостерігати його за роботою, якій він віддавався до кінця, чи то ставлячи вітрило чи спрямовуючи яхту за вітром. Над усе мені подобалась сміливість (чи, може, азарт гравця), коли він раптом зважився поставити на карту все відразу, бо Джім робив усе на відчай душі,—як ото того дня, коли ми несподівано помітили, що нашу нову яхту, таку надійну й прудку при дужому вітрі, легко перегнати під час незначного бризу.
У Лонгуотері, відразу ж за Ферріпортом, є довга вузька затока, оточена з трьох боків, окрім півдня, крутосхилами. Місцеві яхтсмени прозвали її «Бухтою сонного вугря»— почасти через видовжену форму, а почасти через те, що всі знали, як важко звідти вибратись у море,— надто вона звідусіль закрита.
І ось коли ми, обігнувши буй, пішли назад (а вітер тим часом майже вщух), Джім раптом помітив, що легкий подих вітерцю колише на березі стигле колосся, лишаючи на полі слід, схожий на жіночий черевичок. Він одразу ж зметикував, що незабаром цей вітерець добереться й до нас (якщо, звісно, не задихнеться у гарячій пшениці). Всі були здивовані, побачивши, що при всьому своєму досвіді Джім скерував човен у «Бухту сонного вугря» (хтось один із парому щось загукав до нас, і всі навколо нього зареготали, тицяючи на нас пальцями; мені навіть майнуло в думці, що ми знову станемо загальним посміховиськом, як у тій історії з луга); але всі здивувалися ще дужче, коли вітер в бухті пружно напнув наші вітрила, і за якихось дві-три хвилини ми фінішували перші.
Як він сяяв, здобувши цю перемогу! Досить було хоча б посидіти з ним в одній кімнаті, де його вітали члени клубу яхтсменів (вони так щільно оточили його, що я нічого не бачила, крім старої вовняної шапочки, в якій він був на яхті), аби відчути, який він зараз щасливий. Здавалося, в Джімових грудях палає власне сонце, що посилає невидимі промені й виробляє ту особливу енергію, яка змушує жителів південних країн танцювати на вулицях.
І ось коли я, хмільна від нашої блискучої перемоги і щаслива так, як тільки може бути жінка (щасливіша навіть за дитину, бо діти не можуть знати справжньої ціни щастя!) підходила до дому (я поверталася сама, без Джіма, він мав прибрати оснащення яхти, а мені треба було приготувати для Роберта чай), мене перестріла наша служниця, яка повідомила мені новину: у гостину до місіс Леттер приїхав лорд Німмо, і вона не знає, де йому постелити — в білій кімнаті чи в зеленій.
Крадькома глянувши у вікно вітальні, я побачила там Честера, який снував по кімнаті, очевидно, розбираючи папери; купка їх лежала на канапі, а ще одна купка — на чайному столику. Я звернула увагу на таку деталь: він познімав з каміна спортивні Джімові кубки й використав їх замість пресів, притиснувши ними стоси паперів.
Біля нього збуджено метушилася тітонька Леттер у теплому рожевому халаті. Шкутильгаючи, вона спиралась на ціпок у лівій руці та на милицю під правою пахвою. Тітонька вже зовсім згорбатіла, спина в неї вигнулася дугою, і вона витягала шию, наче той птах. Зі своєю викривленою спиною, тонкою і довгою шиєю, ходою підскоком вона нагадувала коли не грифа, то хижого крука, що роззявив дзьоба, цілячись на здобич.
