Але найприємніше і, либонь, найпривабливіше у всьому було те, що вони, розігруючи свої кумедні й гострі скетчі, безперервно імпровізували. Чого тільки вони не вигадували! Вони сміялися з ранку до вечора, а з ними разом і я. Очевидно, ці веселощі таки запаморочили мені голову, бо коли вони попросили мене залишитись у них і на вечірню виставу, я махнула на все рукою і погодилась. Одверто кажучи, в мене просто не вистачило снаги сісти в поїзд і розлучитися з ними. Я почувалася ніби на дуже вдалому вечорі, коли не хочеться, щоб він кінчався. Одне слово, я дала Честерові телеграму: «Затримаюсь. На обід не чекай».

Але Честер (як і слід було сподіватись) уже встиг мене вистежити. Він зателефонував до готелю, де ми спинились, безпосередньо перед зборами,— просто так, щоб, за його висловом, «почути мій голос»; дізнавшись, що я поспішила на вокзал, він наказав Бутемові негайно мене розшукати. Той обдзвонив усі станції і наштовхнувся у Ронсі на концертну трупу, яка давно вже була в нього на замітці.

І ось у розпалі вистави, яку грали перед невеличкою, але дуже емоційною аудиторією, знадвору долинув якийсь дивовижний гамір, а згодом із-за лаштунків висунулась голова полісмена. Він кинув якесь розпорядження, і Мей, котра саме була на сцені, урвала мову на середині монолога. Завіса впала, відчинилися двері у залу для глядачів, і Честер у супроводі трьох місцевих чинів та величезного натовпу, який заповнив усі порожні місця і навіть проходи, продефілював у партер.

Мені здалося, що він був у чудовому настрої; увесь аж сяяв од задоволення, посміхався на всі боки й вітав усіх, піднісши вгору руку. Любесенько поцілувавши мене, він присів поруч, але, вибравши зручну хвилину (коли публіка, що була повставала, намагаючись дізнатися, чому припинили виставу, тепер знову займала місця), спитав у мене пошепки, сердито блиснувши оком:

— Чому ти мене не попередила, що їдеш сюди?

— Я сподівалася вчасно повернутись.

— Виходить, тебе Томова гра цікавить, а мене ні? Я теж хочу на нього подивитись. Ти приїхала сюди одна — це можуть неправильно витлумачити. Люди можуть подумати, ніби я погано ставлюся до Тома чи взагалі не полюбляю таких видовищ...

— Ніхто ж не знав, що я тут.

— Я не знав, де ти! Треба негайно повернутися, негайно! Я одержав телеграму з міністерства. Бутем зовсім уже з ніг збився.

Одне слово, мені дали зрозуміти, як безвідповідально й егоїстично я вчинила. Він, Честер, сушить собі голову, як йому знайти вихід з кризи, від якої залежить не лише його майбутнє, а й доля всієї країни, де там — цілого світу; а я — треба ж таке уявити! — втекла з дому і розважаюсь на концерті в курортному містечку. І я навіть не мала права сердитись на нього за те, що він зіпсував Томові вечір.

Честерова поведінка була бездоганна. Коли нарешті підняли завісу, і Мей знову вийшла на сцену, він осліпив усіх білозубою усмішкою, не кажучи вже про те, що й слухав дуже уважно, сміючись у потрібних місцях і гучно плескаючи в долоні (надто гучно, до того ж піднявши руки над головою: хай всі бачать, як подобається йому вистава!), і люди, що юрмилися в проходах (головним чином ті, що відпочивали тут на курорті) дивилися більше на нього, ніж на сцену. Спершу вигляд у них був дуже здивований, ніби вони не вірили, що Апостол Миру (так іноді називали Честера) може бути такий компанійський хлопець, такий рум'яний, може так славно реготати, коли на кін виходить дівча в коротенькій спідничці і співає не дуже пристойну пісеньку про якусь жіночку з готелю. Помалу-малу всі вони почали сміятися в тих місцях, де сміявся Честер, і аплодувати там, де аплодував він,— і скоро в залі панувала атмосфера легкого нервого збудження. Кожен, очевидно, міркував собі приблизно так: «Цей вечір назавше залишиться в моїй пам'яті, хоч я й не доберу, весело мені зараз чи страшно».

Нервове збудження охопило й виконавців; Мей, якій завжди треба було себе накрутити (вона любила перед виходом на сцену перехилити скляночку-другу віскі), провела свій номер бездоганно. Її маленькі оченята бешкетно блищали, голос звучав краще, ніж будь-коли. Том у першому виході теж був чудовий, особливо у монолозі, якого він сам собі написав (і котрий, на мою думку, був набагато кращий за всі його пізніш написані скетчі, широко відомі). Він виходив у костюмі П'єро, у німецькій касці й з вусами а ля кайзер, щоб виголосити довжелезну промову — вітав господа бога, якому дали чин фельдмаршала.

Цей номер,— як на мене, кращий у програмі,— я бачила, може, разів з двадцять. Том постійно вдосконалював його, доки не перетворив на блискучий зразок сатиричної мініатюри. Але того вечора, незважаючи на гарний початок (Честер голосно крикнув йому: «Браво, Томе!»), у його виконанні відчувалася якась скутість, і водночас — надто багато блазнювання. Щоразу, коли глядачі, котрі вже встигли у всьому розібратися і з задоволенням стежили, як бурхливо Честер радіє успіхові сина, починали аплодувати, особливо ж тоді, коли Честер кричав «браво», Том «натискав» дужче. І хоч по закінченні номера йому довго й настирливо гукали «біс», повторити його він не захотів.

Оплески не припинялися, але я бачила, що він чудово розуміє свій провал, і йому не хочеться виходити на поклони. Я дуже боялася, що він словом чи порухом видасть свій справжній стан, але Том лише всміхався (щоправда, трохи силувано) і кланявся (щоправда, трохи скуто), доки оплески не вщухли.

Тим часом на вулиці зібралася величезна юрба, і коли ми вийшли надвір, нас зустріли вигуками: «Нім-мо, про-мо-ву!», «Хай живе Німмо!» та «Геть війну!» Честерові не лишилося нічого, як здертися на заднє сидіння відкритої машини (яку він позичив у приятеля, щоб якнайшвидше доїхати сюди) й виголосити промову.

Я тихенько пішла, щоб попрощатися з Томом,— і раптом опинилася біля входу у залу, в оточенні акторів. Вони голосно перемовлялися між собою, збуджені успіхом і аншлагом, і касирка подавала їм з віконця склянки з якимось напоєм.

Том у накинутому зверху костюма П'єро пальті підхопив мене під руку й промовив, сміючись:

— Вип'ємо за нову виставу?

— За яку нову виставу?

— Татову! Сподіваюсь, свою роль він зіграв краще, ніж я свою.

— Але ти грав дуже добре.

— Ти сама знаєш, що дуже погано.

Лише тепер я помітила, що обличчя йому пашить, і що від нього відгонить віскі. Помітивши мій погляд, він сказав:

— Не бійся, я не п'яний. Отже, ходімо?

— Може б, ти переодягнувся?

— Ні, я хочу послухати його промову. Люблю стежити за ним, коли він виступає. Ось хто — справжній актор!

Йому справді хотілося послухати Честера. Він поспіхом провів мене крізь натовп, який стояв так щільно, що через нього не можна було пропхатися, і підвів до високого ганку на другому боці вулиці. Ми піднялися по сходах.

— Сюди,-- сказав він.— Будемо як у бельетажі.

І справді, звідти, поверх голів, нам усе було добре видно. Хтось узяв з рундука гасову лампу й підніс її над автомобілем, наче смолоскип, і, отже, весь той час, доки Честер говорив, він був яскраво освітлений (хоча полум'я миготіло на вітрі).

Я боялася, що шум міста, гамір ярмарку (він був майже поруч) і морський прибій, досить гучний того дня, заглушать Честерів голос. Але, як завжди у таких випадках, голос його став удвоє дужчий, і ми виразно чули майже кожне слово. То була промова, з якою він звичайно виступав у невеликих містах — у ній він обстоював свободу совісті, протестував проти військової повинності та проти збільшення армії. І захищав пацифістів, доводячи, що саме вони сьогодні належать до числа найхоробріших людей.

Зараз усе це вже звучить як обридлий фарс, але тоді Честерів виступ надзвичайно схвилював слухачів. Головна його ідея полягала в тому, що пацифісти повинні боротися проти зла, але — не вдаючись до зброї. Хай вони вийдуть усі разом проти ворога і стануть перед ним, спинять його рух. Так, вони приймуть смерть, але їхня кров упаде на голови тих, хто розпалює війни і хто завинив у загибелі братів своїх.

І коли він своїм добре поставленим голосом говорив, що обов'язок кожного християнина — жертвувати собою заради ближнього свого, і що наша релігія — найвеличніша з усіх релігій, які знало людство,— релігія самозречення й жертовності, а потім — нагадував про жахливу загрозу, яка нависла над Європою, загрозу, породжену егоїзмом, зажерливістю й пихою, я відчувала, що хай би які були мотиви, котрі спонукали Честера приїхати того вечора у Ронсі, його слова справді прекрасні, і під їхнім знаком усе, що я говорила, робила й чим жила протягом останнього тижня, особливо ж усе, що я думала про війну, було надзвичайно дріб'язкове й недалекоглядне.