І все одно, хоча ті бали й вечірки частенько бували нудні, а світські церемонії жахливо набридали, у самій свідомості того, що «соціальний механізм» працює, а ми з Томом — його гвинтики, було щось надзвичайно приємне. Кажуть, ніби я заохочувала Тома до бунту (інтелектуали Трайби з їхнім гаслом «вільного мистецтва» вважалися бунтівниками), але при цьому забувають, що мистецтво посідало у цьому механізмові досить значне місце. Сьогодні мене чекали на виставці якогось молодого художника, котрого неодмінно «треба підтримати», завтра я мусила купити квитки на аматорську виставу, де хтось із моїх знайомих грав лакея чи покоївку,— і так увесь час!

Мушу признатися, тільки громадські справи привели мене одного разу до студентів-випускників, де їхній театральний гурток «Бурлеск» давав свою програму; я не знала, що Том також бере участь у виставі. Вони проспівали кілька пісень і показали скетч під назвою «Проктор і леді».

Том у костюмі П'єро, але у шапочці та в мантії, грав проктора (щось на зразок університетського поліцейського), котрий, заскочивши студента у товаристві юної леді (її грала повновида Мей, я бачила її в ролі Кота з Трайбової пантоміми), намагався відбити її у нього.

Публіка, що складалася в основному з матерів і сестер, була у захваті від вистави (хоча пісеньки, щиро кажучи, були не на висоті); далі — вечеря з шампанським, ми пили вино й поздоровляли акторів. Усе це, так само як і танці, концерти й пікніки, всім здавалося тоді цілком природним, нікому й на думку не спадало, що, показуючи проктора, Том «підриває основи».

То були дні, позначені (незважаючи на «поганий» ліберальний» уряд) стабільністю та спокоєм. Це не значить, що у нас і гадки не було про війну, всі без винятку розуміли, що війна неминуча; і, отже, у тій певності, в якій ми постійно тоді перебували, таїлося щось незбагненне. Скоріше ми просто підсвідомо відчували, що життя завше варте того, щоб жити. Лагідністю були напоєні ниви й мальовниче містечко, лагідно плескотіла вода під човном, безтурботно мерехтіли численні річки, коли ми дивилися на них з таких же численних мостів, але спокій і злагода були не в них, а в нашій душі. І тому наші скромні розваги — прогулянки в університетському парку, просто так, знічев'я, щоб помилуватися квітами й похвалитися новою сукнею, чи подорожі до пристані, де стоять екскурсійні баржі, коли ми простували туди по алеях, обабіч яких росли могутні дерева,— були нам величезною втіхою. Та й самі ці баржі (палаци на воді, збудовані у формі суден, всі різні, всі оздоблені гербами й іншими прикрасами), яскраво розмальовані, з прапорцями, що майорять на вітрі, з юрбами матерів і сестер на палубах (жінки були вбрані по-літньому барвисто, і здалеку баржі скидалися на старовинні весільні букети з дрібненьких, міцно притулених одна до одної голівок айстр, фіалок, гвоздичок та резеди),— врочисто й розмірено, як флотилії у розгорнутому строю, здавалося, пливли за течією зі швидкістю милі на годину (насправді, вони стояли на місці) назустріч якомусь чудовому водному святу.

На палубі добряче пекло, і нам нічого було робити під час годинної перерви між запливами (кожен з яких тривав не більше кількох хвилин). Ми сиділи під парасолями, обмінюючись враженнями про те, хто у що вдягнений, або просто розглядаючи усіх цих чиїхось синів і дочок. Над річкою стояв гомін жіночих голосів, що звучали, як це завжди буває на воді, навдивовижу чисто й дзвінко. Небо здавалося нам неосяжним, а час — безмежним; сьогодні такий відпочинок видався б декому вкрай нудним. А тоді я сиділа на твердій лаві, витягнувши вперед трохи затерплу ногу, і слухала Томову розповідь про комедію, яку ми з ним дивились (він частенько виривався у Лондон, і ми з ним ходили тоді на ранкові вистави, а потім, настроєний вельми критично, місяць або й два Том честив якого-небудь Пінеро [15] чи Баррі [16]), і мене повнила тиха радість, що бог дав мені стільки щастя, коли будь-яка гонитва за ним була б зайвою; я могла тішитися усвідомленням величезного багатства, не завдаючи собі клопоту витрачати його.

І справді, все навколо було пронизане цим глибоким спокоєм та щастям. Дівчата, перегнувшись через поручні, стежили за сонячними зайчиками, що неквапом рухались у величному менуеті по лискучій поверхні води, і навіть у лінії рук, у тінях від дівочих вій, що застигли на зашарілих щоках, читалося усвідомлення чогось дуже важливого, що відбувалося тут.

Хоч воно й дивно, але тільки цей світ здавався мені справжнім, реальним. Звичайно, я чудово розуміла важливість Честерової роботи у Лондоні за наших тривожних часів; знала я й інше,— що канікули триватимуть лише тиждень (а для мене — тільки два дні, на довше мені не вдавалося вирватися). Й однаково мені не ввижалося, що я втекла зі справжнього світу у світ казки чи гри. Навпаки, я відчувала, що грою було саме життя у Лондоні (важкою, стомлюючою, але все одно грою), а тут, де гуляла молодь, де хлопці й дівчата фліртували одне з одним під пильним наглядом старших братів і матерів, голосно сперечаючись про перегони, теревенили про майбутні плани, екзамени та бали,— тут діялося щось справжнє та значне. Я переконана — щастя на світі є, воно справді існує. Заради нього ми й живемо. І коли Том, паленіючи від захвату, розважав якусь страховиду відмінницю і був моїм кавалером (весь час при цьому підсміюючись з мене), в тому було щось дуже й дуже важливе, таке, на що ніхто не смів зазіхати.

Я дуже зраділа, коли Тома разом з його друзями й цією Мей запросили до участі у великому благодійному святі нарівні з професійними акторами. Том це кілька разів підкреслив, і я раділа, бо бачила його в такому захваті. Досі не можу забути, як він прибіг того вечора до мене, тримаючи в руці листа з запрошенням.

— Чула, який сюрприз? Може, вони пожартували?

— Які тут можуть бути жарти! Напевне, ти й не уявляєш собі, як добре ви граєте свій бурлеск.

— Ти й справді гадаєш — треба погодитись? А газети? Вони не зіпсують нам справи?

— Яким чином?

— Ну, «Тарбітонська газета» вже намагалася пришити до політики навіть мого сірого капелюха.

— Дуже добре, що концерт благодійний, на громадських засадах, татові це може сподобатись.

— Знаєш, там буде весело, і навіть дуже. До того ж мені страшенно хочеться познайомитися з театральними зірками. Аби тільки татові не забігло раптом у голову приїхати на нашу виставу.

— Тут уже нічого не вдієш. Звісно, можна йому нічого не казати, але, гадаю, то було б ризиковано.

Том погодився: справді, Честерові доведеться про все розповісти.

— Воно якось ніби й негаразд із нашого боку — хотіти, щоб він не прийшов. Він так добре до мене ставиться... Але...

— Знаєш, я таки спробую зробити так, щоб він не прийшов.

— Розумієш, дуже неприємно, коли він сипле компліменти, а я знаю, що в глибині душі йому на все це начхати.

Вистава театру «Бурлеск» мала на святі великий успіх, і студенти одержали після цього багато запрошень на виступи,— їм навіть запропонували турне по Англії. Ця ідея з тривалими гастролями, признатися, мене дуже стривожила; я хотіла, щоб Том скінчив університет і заходився біля чогось серйознішого, пішов би по дипломатичній лінії або (Честерове бажання) став адвокатом.

Але Том був у шаленому захваті від цієї пропозиції і запевняв мене, що гастролі анітрохи не завадять його студіям, у чому я дуже сумнівалась. Не пощастило уникнути й розмови з Честером. Хоч ми щодня стукали по дереву, аби в нього все було гаразд, з нашого стукання, за висловом Честера, було «як з цапа вовни». Якось-то він поцікавився, що, власне, являють собою Томові «публічні читання» (ми спинилися саме на цьому терміні, звичному для Честера: «читання» відбувалися навіть на молитовних зібраннях), і я, нічого не уточнюючи, сказала, що Том «бере участь у кількох скетчах» (перше, що спало мені на думку), додавши, що Том, звісно, не надає цьому ваги.