Тому понад усе я боялася вечорів, коли, повернувшись із чергового переможного зібрання, Честер починав переповідати мені все від початку до кінця (навіть якщо ми були там разом із ним). Він палав од захвату, наче хлопчисько, що захмелів на бучному святі. Він ходив по кімнаті, бив себе в груди, чухав поперек і хвалився, як йому вдалося, чи не з благословення самого неба, пошити в дурні всіх, хто збивав його з думки всілякими запитаннями, і як спритно він повернув усе проти уряду.

І я знову вголос пишалася ним, кажучи, який він у мене розумний,— щоби притлумити, примусити замовкнути ущипливий голос у моїй душі, який невтомно повторював, що то підло — робити дурника з якогось простого нещасного юнака, котрий хоче відверто про щось спитати, а замість відповіді на його запитання вдаватись до спритного словесного викрутасу; цей голос говорив: «Їм не потрібні чесність і правда, вони просто хитрі й улесливі агітатори, ладні на все заради успіху й особистої влади».

Іноді (коли Честер був разюче влучний і з першого разу клав ворогів на обидві лопатки) я майже ненавиділа його, а ненависть, погодьтеся, річ справді жахлива. Вона скидається більше на хворобу, ніж на почуття. Ніколи не знаєш, коли це з тобою станеться. Ні сіло ні впало,— іноді саме в ту мить, коли я, наприклад, говорила Честерові, як блискуче він виступив,— йому, безперечно, світить посада прем'єр-міністра (Честер сміявсь, та ніколи цього не заперечував!),— я раптом відчувала у всьому тілі пронизливий холод, мене починало лихоманити так, що доводилося міцно стискати зуби, потім відразу ж кидало в жар (мабуть, в таких випадках щоки мені палали, бо Честер помічав це, спинявся й пильно вдивлявся в мене), і я вже не розуміла, про що він каже.

І це почуття було таким жахливим, мене так лякало те, куди воно могло привести, що, спалахнувши від сорому, я казала такої хвилини Честерові: «А чи не час тобі, любий, у ліжко?»— тоном, у якому читалося запрошення,—аби тільки якнайдалі сховати свою огиду до нього, аби тільки виплисти зі своєї ненависті, цього бездонного виру, який от-от поглине мене й навіки знищить моє щастя.

І все одно мені ніколи не вдавалося приспати своє критичне агресивне «я»,— навіть коли Честер лежав у моїх обіймах, я дивилась на його густе кучеряве волосся, і воно теж викликало відразу (бо завжди здавалося надто кучерявим і лискучим, жорстким і вульгарним,— одне слово, саме таким, як має бути у хитруна, жаднюги й підлотника, не здатного на жодне щире почуття); маленька перелякана істота, що сиділа в мені, думала: «Поглянь на нього зараз, який він справді недоладний, коли мало не плаче від збудження й хіті, ось тобі, маєш свого божого пророка (чим дужче він розпалявсь, тим було певніше, що почне він неодмінно з яких-небудь «божих» слів, як починають з молитви перед їжею), маєш «велику людину», подивись, як він аж пнеться зі шкури, сопе й пріє, гидка, жалюгідна худобина». Але, думаючи це, я знала, що насправді воно не так, що я просто злоблива — так уже ведеться від природи (і то цілком закономірно), що у чоловіків під час цієї процедури вигляд не дуже привабливий, тоді як жінці нічого не варто зберігати спокій і власну гідність, вона ж не мусить робити нічого безглуздого.

Однак для мого мстивого «я» була своя приваба вже й у цій несправедливості. Втішно було думати, що підступні, пожадливі й несправедливі люди,— такі, як Честер,— не гідні поваги. І найгірше те, що не існувало, здається, засобу вилікувати мене від цього мстивого й лихого почуття,— що більше часу й клопоту забирав у мене Честер, то дужче я його засуджувала. Однак мене дуже обурило, наприклад, коли на виборах у Комітет радикалів графства обрали не його, а (цілком несподівано) одного ліберала, прихильника імперської політики; і все одно десь у глибині душі я відчула притлумлену радість і заспокоєння від зловтішної думки: «А-а, ось бачиш, не все можна здолати спритністю!»

20

Як уже було сказано, я не часто ходила з Честером на його виступи,— головне тому, що віддавала перевагу затишкові Палм Коттеджу. У серці моєму виникла якась туга за тими щасливими днями, що я їх там прожила. Напевне, кожну дружину, навіть найщасливішу, іноді охоплює сум за рідною домівкою, і всі знають, яке воно дуже, це почуття, коли опосідає вас уперше. Це наче якась хвороба, наче нервова лихоманка. А тоді ця туга заполонила мене цілком, бо Джімові листи з госпіталя (він згадував там наші пікніки й прогулянки на яхті) викликали в моїй пам'яті й усі ті радощі, які безпосередньо від Джіма не залежали,— насолоду читати заборонену книжку (заборонену виключно через дрібний шрифт), можливість втекти самій у ялівцеві нетрі чи яке інше тихе місце на березі.

У Джімових листах теж була туга за рідною землею. Він лічив тижні до того дня, коли його нарешті випишуть з госпіталю (вже після поранення він мало не вмер від червінки), і сподівався, що йому дадуть тривалу відпустку й він зможе приїхати додому, у «чудовий старий Палм Коттедж, де нам з тобою було так гарно», і побачити всіх нас. Тієї зими у Каннах помер сер Бругем, його батько (він уже кілька років тяжко хворів), і Джім раптом вирішив залишити армію (у листах він лаяв її напропале,— складалося враження, що його військова кар'єра на тому й скінчиться) й оселитись у Бакфілді, прибравши на себе роль управителя й секретаря у свого брата Ганта. Бакфілд — так звався родовий маєток Леттерів за сорок миль від Палм Коттеджа.

На ту пору цей намір ще не викликав у нас опору. Боб досі був в армії і, подейкували, мав намір стати кадровим офіцером, і хоча сер Бругем лишив у спадщину Джімові лише дві тисячі фунтів і дещо з меблів, у написаному перед смертю листі він просив Боба дати братові притулок у Бакфілді, принаймні доки той одружиться.

Тітоньці Леттер цей план дуже припав до вподоби, і вона зразу ж запропонувала: хай Джім спершу попрацює у конторі Бінга, треба ж йому набити руку.

— Жити він зможе й у мене в Палм Коттеджі, і щоранку ходитиме з Честером до контори.

Коли я висловила припущення, що у Бінга й Честера це може не викликати такого захвату, тітонька назвала мене егоїсткою і сказала, що я не хочу допомогти Джімові, коли йому так погано, і до всього того дуже кепсько знаю свого чоловіка,—«може, тому, що він не такий дурень, як дехто».

Але цей задум відпав, бо несподівано для всіх Бінг «витурив» з контори і самого Честера. Гадаю, він тільки й чекав, доки скінчиться війна, щоб це зробити,— раніше його могли б звинуватити у розправі з прихильником бурів. У нього сини служили в армії, він люто ненавидів усіх, хто обстоював бурів, а Честера у своїй конторі просто не терпів.

Я ніколи не бачила Честера таким блідим, як того дня, коли він приніс додому цю новину. Платня від Бінга становила половину нашого бюджету.

— Отже, прощай, політико,— сказав він переконано; він тоді й сам у це вірив.

— На бога,— вигукнула я,— невже ти дозволиш якомусь там Бінгові сплутати тобі всі карти? Таж Бінг — ніщо, порожнє місце!

— Як ти не розумієш,— якщо я не облишу політики, нам доведеться жити на основний капітал... на твої гроші. А на це я не можу погодитись.

Але мене тоді гризла потаємна зненависть до нього, і я, звісно, раділа будь-якій нагоді допомогти йому. Я стала благати Честера, щоб він вважав мої гроші своїми. Ніщо не принесе мені більшої радості, ніж це, казала я йому. Вдячність його була безмірна, він поцілував мені руку й сказав, що в мене дуже благородна душа, і доки я з ним, він нічого не боїться.

21

Насправді ж, він багато чого боявся і мав на те підстави, бо коли вмер член парламенту від Чорлока, радикал (його місце мав посісти Честер), якийсь фанатик категорично виступив проти нього в питанні про освіту.

Честер ревно обстоював ідею народної освіти. Певна річ, він добре знав, що кожному «початківцеві» для «справжнього успіху» на терені політики потрібен свій оригінальний коник. Він вибрав собі освіту. Та Честер не врахував, що на тому коникові далеко не поїдеш: саме проблеми освіти привернули до себе увагу багатьох фанатиків і просто божевільних, кожен з яких вимагав, щоб дітей вчили тільки відповідно канонам тієї віри, які сповідував він сам.